Хочеш мене прогрузити, Вася?!!
Ні!
Мовчи, вівця! Я точно знаю не лише що, а де і кому ти говорив. То як, повториш зараз? Перед братвою!
Я не каз казав чоловічок почав задихатися. Його дружина з плачем вчепилася у ліву руку Софрона, але Біляш швидко схопив її за плечі і пожбурив у натовп.
Будеш платити! Інакше я прийду і вбю тебе. А заразом і твою суку. А на перший раз отримуй! Софрон швидко приставив ствол пістолета до ноги продавця і вистрілив, намагаючись не зачепити кістку.
Натовпом пройшов стогін і люди подалися назад. Хтось впав, втративши свідомість. Чоловічок виряченими очима поглядав на свою ногу. Зелена тканина китайських спортивних штанів швидко темніла від крові. Софрон піднявся і стромив пістолет за пояс.
Мусорам ляпнеш вбю, він повернувся і пішов геть. Слідом за ним, шоковані тим, що сталося, подалися решта бандитів. Такого ніколи не дозволяв собі навіть Потап. Вчинити стрілянину на очах у десятків свідків Ні, цей Софрон явно «не дружив» з головою. Така думка одночасно промайнула в головах у всіх чотирьох Софронових супутників. Але жоден з них не подав вигляду. Нехай спочатку дасть оцінку подіям Потап, потім вони вирішать чи вихваляти Софрона, фамільярно поплескуючи по плечу, чи осуджувати його.
Втім, у той час, коли Софрон доступними його розумінню методами поновлював дисципліну на підвладній території, Потапу було зовсім не до того, щоб оцінювати ступінь жорстокості підлеглого. Він сидів у окремому кабінеті ресторану «Карфаген» і пив з великого кришталевого кухля пиво, закусуючи його мясом великих червоних раків, які парували поруч на блюді, наповнюючи кімнату запахом кропу. Навпроти нього, з кухлем у руці, сидів чоловік у формі майора міліції.
Немало був би здивований капітан Соколовський, побачивши у компанії злочинного авторитета свого колегу, начальника камянець-подільського УДСБЕЗ[1], Сергія Сергійовича Трояна. І багато б дав за можливість почути розмову. Але він не міг її почути. Щось змінилося. І не лише у країні, котра, відокремившись від радянської імперії пять років тому, стрімко летіла у невідомість і ніяк не могла зупинитись. Зміни відбулися у головах людей. В першу чергу тих, котрі повинні були слідкувати за дотриманням законності й справедливості. Риба, як відомо, гниє з голови. І якщо з кабінетів київської влади вже не пахло смерділо продажністю, корупцією і неприхованим злодійством, великі й дрібні представники влади на місцях були позбавлені вибору. Вони повинні були або грати у корпоративну гру, або система викидала їх, скалічивши, інколи, на все життя. На цьому благодатному ґрунті, немов гриби після дощу, зростали подібні до Сергія Трояна. Непевний час не лише пригнічує тих, кому не поталанило. Він легко зносить на вершину інших, кому дістало розуму грати за навязаними правилами. Саме тому Сергій Сергійович не вважав себе зрадником. Навіть коли передавав бандитам інформацію, від витоку якої міг загинути хтось із його колег. А отримані зелені купюри вважав чесно заробленими. У нього сімя. Її потрібно не лише годувати й одягати. Сина, слава Богу, оженив, будує котедж неподалік від міста. Тепер на черзі одруження доньки, а там онуки Те, що сімї мають його колеги, які змогли залишатися «чесними ментами», його не обходило. У кожного своє життя, свій сенс.
Сьогодні Сергій Сергійович розраховував на щедру винагороду. Адже він мав інформацію не про якісь там дрібниці, на кшталт візиту обласного ДАІ для наведення ладу в реєстрації транспортних засобів і у власних глибоких кишенях. Сьогодні він може повідомити Віталію Потапчику про небезпеку, яка загрожує безпосередньо йому.
Потап, з хрускотом відірвавши клешню від чергового рака, поглянув на майора.
У мундирі якого біса приперся?
Служба, хмикнув Троян. Інколи немає часу забігти додому і переодягнутися.
Служба, протягнув Потап. Знаю я твою службу. Лаве кувати. Справа твоя, але привертати до себе увагу значно менше в твоїх інтересах, аніж у моїх. На чорта ти людям очі зриваєш? Наженуть з посади, ти мені не потрібен.
Сергій Сергійович звик до фамільярного, навіть глумливого тону Потапчика. Він і не думав ображатися. По-перше, тому, що той гарно платив. По-друге, Потап тримав Трояна на «кукані». Так тримав, що у разі, коли б вирішив «злити», справа звільненням з органів навряд чи обмежилась би. Скоріше прийшлось би зняти погони і вирушити туди, куди він так справно спроваджував усякого роду розтратників та хабарників, тобто у ВТК[2].