Для мене випадок був майже зрозумілим. Ще залишалася одна деталь, яку треба було з’ясувати на місці. Нарешті ми дісталися до дивної будівлі, яку описував мій клієнт. Наш мовчазний супутник залишився в екіпажі. Ми з Доддом подзвонили в парадні двері. Нам відчинив старий Ральф, одягнений у ліврею. Ми попросили повідомити про нас господареві. Мені впало у вічі те, що на руках слуги були цупкі шкіряні рукавички, які він, побачивши нас, хутко зняв і поклав на столик у холі.
Не знаю, чи зазначав доктор Ватсон у своїх нотатках, що в мене надзвичайно розвинений нюх. Я відразу ж відчув слабкий, але однозначний запах, що тягнувся від столика, на якому лежали рукавички. Я миттю підійшов до столика й нагнувся, нібито для того, щоб зав’язати шнурівку черевика. За цей час я встиг понюхати рукавички. Так, без сумніву, запах походив саме від них. Ця деталь остаточно вирішила цю справу.
На жаль, мені доводиться розкривати карти завчасно, адже я сам розповідаю про власну справу. У тих випадках, коли це робить Ватсон, мені вдається навіть його тримати в незнанні до самого кінця.
Коли Ральф повернувся, то запросив нас до кабінету, де ми якийсь час залишалися самі. Почулися важкі квапливі кроки, і в кімнату увійшов господар будинку. Його обличчя було спотворене люттю, очі блищали. У руках чоловік тримав наші візитівки. Побачивши гостей, він розірвав папірці на дрібні шматочки й почав оскаженіло топтати їх.
– Чи я вам не казав, – прогарчав він, звертаючись до містера Додда, – що вам відмовлено в гостинності тут? Тому якщо ви ще раз з’явитеся у нас, я просто застрелю вас, як собаку. Присягаюся, що зроблю це. Що стосується вас, сер, – звернувся він до мене, – то все сказане стосується й вас також. Знаю, чим ви займаєтеся. Можете проявляти свої таланти деінде, але не в моєму домі.
– Я не покину вашої оселі, – твердо відповів Додд, – поки не почую особисто від Ґодфрі, що він перебуває тут не з примусу, а з власної волі.
Замість відповіді Емсворд оглушливо задзеленчав у дзвоник.
– Ральфе, – сказав він слузі, котрий увійшов, – зателефонуйте в поліцію та попросіть прислати двох констеблів. Скажіть, що в будинок вдерлися грабіжники.
– Зачекайте хвилинку, – втрутився я, – містере Додд, в одному пункті полковник Емсворд має цілковиту рацію. Проти його волі ми не маємо права перебувати тут ні хвилини. З іншого боку, наш шановний господар має розуміти, що наші дії викликані виключно дружніми почуттями до його сина. Вважаю, що якщо полковник Емсворд захоче приділити мені кілька хвилин для розмови, я зумію змінити його погляди на це питання.
– Ви дуже помиляєтеся! – викрикнув полковник, люто вирячивши очі. – Я ніколи не змінюю своїх думок. Ральфе, робіть те, що я наказав! Якого біса зволікаєте? Телефонуйте в поліцію!
– Я впевнений, що якраз цього робити не варто, – сказав я, перегороджуючи Ральфу шлях до дверей, – втручання поліції не у ваших інтересах, містере Емсворд.
Із цими словами я вирвав аркуш із блокнота, написав на ньому кілька слів і показав полковнику.
– Ось що привело нас сюди, – додав я.
Прочитавши мою записку, полковник Емсворд спочатку почервонів, а потім вся кров відійшла від його обличчя.
– Звідки ви знаєте? – задихаючись, прошепотів він, важко опускаючись на крісло.
– Знати все – мій фах, – спокійно відказав я.
Якусь хвилину полковник мовчав, либонь, міркуючи. Його рука нервово смикала за бороду. Потім він зітхнув і мовив:
– Ну, що ж, якщо ви наполягаєте на побаченні з Ґодфрі, я дам вам таку можливість. Але пам’ятайте, що я цього не прагнув.
Ми мовчки потягнулися за нашим господарем. Підійшли до кінця алеї та зупинилися біля того самого таємничого будиночка, про який розповідав Додд.
– Ральфе, – звернувся полковник до слуги, котрий ішов попереду, – підіть попередьте містера Ґодфрі й доктора Кента, що ми зараз до них зайдемо.
За кілька хвилин нам назустріч вийшов невисокий на зріст чоловік із густою бородою. Крайнє здивування застигло на його обличчі.
– Я не очікував вашого візиту, полковнику Емсворд, – сказав він. – Боюся, що це завадить нашим планам.
– Нічого не можу вдіяти, докторе Кент, – похмуро зронив полковник. – Я був змушений піти на цей крок. Чи може містер Ґодфрі прийняти нас?
– Ще б пак. Він чекає всередині.
З цими словами Кент увійшов у будинок, спонукаючи нас піти за ним. Ми увійшли у велику, простору кімнату. Біля каміна спиною до дверей стояв чоловік.
– Ґодфрі, друже, я нарешті дістався до тебе, – вигукнув Додд і кинувся до нього, але Ґодфрі відсахнувся.
– Не торкайся мене, Джиммі. Тримайся від мене подалі, друже. Можеш помилуватися мною на відстані. Я не надто нагадую тобі хвацького капрала Ґодфрі Емсворда, улюбленця кавалерійського ескадрону, чи не так?
Зовнішність Ґодфрі була справді незвичайна. Його колись гарне засмагле обличчя з тонкими правильними рисами було вкрите густими, наче білі латки, смужками. Чоло був неприродно біле, а підборіддя темне, половина носа – біла, інша половина – темна, за контрастом здавалася ще темнішою. Вражений Додд здивовано та перелякано витріщався на свого приятеля.
– Ось чому я не дуже радий відвідинам, Джиммі, – похмуро зронив Ґодфрі. – Моя спотворена зовнішність має викликати огиду. Розумію, що тебе це не стосується, Джиммі, друже, але все ж віддаю перевагу самоті.
– Ґодфрі, я так боявся за тебе. Мені здавалося, що тобі загрожує небезпека й що я мушу врятувати тебе. Я просто місця собі не знаходив…
– Я дізнався від Ральфа, що ти тут. Уявляєш, яка це була спокуса? Тому вирішив хоч одним оком поглянути на тебе. Але ти мене помітив. Через це мені довелося щодуху втікати у свій сховок.
– Господи, Ґодфрі, але що це все означає?
– Ну, що ж, розповім усе, що сталося. Це почалося з того бою біля Преторії, під час якого мене поранили.
– Я чув про це, але не знаю жодних подробиць.
– Троє наших хлопців – Симеон, Андерсен і я – відбилися від інших і потрапили в оточення. Двох убили, а мене важко поранили. Та я все ж зумів якось видертися на коня й поскакав, сам не знаючи куди, поки не втратив притомність і не випав із сідла.
Коли я прийшов до пам’яті, була вже ніч. Я почувався зовсім знесиленим від втрати крові. До того ж було страшенно холодно. Пам’ятаєш цю пронизливу до кісток вогкість, нітрохи не схожу на наш здоровий, приємний морозець?
Словом, у мене не попадав зуб на зуб, і я відчував, як останні сили залишають мене. На мій подив, я раптом побачив доволі великий будинок із безліччю вікон. Я відчував, що моя єдина надія залишитися в живих – доповзти до цього рятівного притулку. Спотикаючись і щохвилини падаючи, майже непритомний, я дочвалав до ґанку, ступив у двері, смутно побачив, як у тумані, велику кімнату, заставлену ліжками, доповз до одного з них, що було порожнє, і звалився у нетямі…
Вранці я чи то прокинувся, чи то вийшов із забуття. Видовище, яке я побачив, сповнило мене жахом, від якого здригаюся досі. Уяви собі велику, залиту сонцем кімнату з білими стінами та рівними рядами однакових ліжок. Біля мене стояла істота, яку навряд чи можна було назвати людиною. Це був карлик із величезною, як куля, і зовсім голомозою головою. Він жваво щось бурмотів, мабуть, голландською, при цьому активно жестикулюючи. Я з подивом дивився на нього. Це, либонь, розсердило його ще більше, бо він простягнув до мене страшні, темні, викривлені руки, що більше нагадували мацаки якоїсь дивовижної тварини.
Неподалік від ліжка стояла група людей, котрі з цікавістю розглядали мене. Я поглянув на них, і мене охопив крижаний жах. Це були нещасні, спотворені, розпухлі істоти з деформованими кінцівками, із обличчями, вкритими страшними виразками. Усі вони галасували та реготали, поглядаючи на мене, дехто хапався за боки від сміху. Їхній пекельний регіт досі дзвенить у моїх вухах.