Після сніданку мої господарі, мабуть, зайнялися своїми справами та перестали звертати на мене увагу. Я скористався цим, аби вдатися до ретельного обстеження парку. Мою увагу привернула відокремлена хатинка, розташована наприкінці бічної алеї. Чи не звідси долинув до мене відгук дверей, якими хтось грюкнув? Я підійшов до будиночка, безтурботно насвистуючи якийсь веселий мотив із виглядом людини, котра безцільно тиняється парком. У цей час із хатинки вийшов невисокий на зріст чоловік із широкою бородою і, на мій подив, ретельно замкнув за собою двері. Побачивши мене, він різко випрямився.
– Хто ви такий? Ви тут гість? – не вітаючись, поцікавився він.
Я пояснив, що приїхав навідати батьків свого щирого приятеля Ґодфрі.
– Шкода, що його зараз немає, – додав я, – бо він був би дуже радий побачити мене.
– Авжеж, дуже шкода. Сподіваюся, що іншого разу вам пощастить більше.
З цими словами мій співрозмовник сухо вклонився й пішов у напрямку до будинку, мені ж не залишалося нічого іншого, як послідувати його прикладу. Відійшовши на кілька кроків, я озирнувся й побачив, що чолов’яга з бородою стоїть за деревом і слідкує за мною.
І все ж мені вдалося достатньо добре розгледіти споруду, коли я проходив повз неї. Вікна були щільно зашторені, увесь будиночок справляв враження порожнього. Я розумів, що маю бути вкрай обережним. Найменша помилка – і мене викриють. Тоді мені просто запропонують забратися геть, і мої пошуки ні до чого не призведуть. Тому я вирішив дочекатися ночі. Коли все стихло, я непомітно вислизнув із вікна та попрямував до таємничого будиночка. Крім фіранок на вікнах були ще й віконниці. Через одну з них пробивалося світло. Якраз у цьому місці вікно було затулене нещільно, тож, доклавши зусиль, можна було розгледіти внутрішній інтер’єр кімнати. Вона була затишна та гарно обставлена. Біля столу сидів мій ранковий знайомий. Він курив люльку й щось читав.
– Що саме? – перервав я Додда.
Той був здивований моїм запитанням.
– Невже це має якесь значення?
– Дуже важливе.
– Я не звернув уваги…
– Можливо, ви хоча б помітили, що він тримав у руках – книжку, газету чи журнал?
– Мабуть, ця річ все ж нагадувала журнал, – зваживши, відказав Додд, – але тоді мені було не до таких дрібниць.
У кімнаті перебував ще один чоловік. Я не бачив його обличчя. І все ж не сумнівався, що це був Ґодфрі. Я впізнав його поставу, плечі, шию. Він сидів обличчям до каміна в позі людини, пригніченої великим горем. Я застиг біля вікна, як укопаний. Раптом відчув на своєму плечі чиюсь важку руку: поруч зі мною стояв полковник Емсворд.
– Так от, виявляється, як ви поводитесь у гостях, сер, – зловісно сказав він. – Будьте ласкаві послідувати за мною.
Він обернувся й пішов у напрямку до будинку. Я понуро послідував за ним. Полковник зберігав мовчанку, поки ми не опинилися в моїй кімнаті. Там він поглянув на мене з ледве прихованою злістю й звелів, блискаючи очима:
– Ви поїдете завтра вранці найпершим потягом. Екіпаж чекатиме вас о пів на восьму. Моє найбільше бажання – ніколи вас більше не бачити.
Я не знайшов, що відповісти, пробурмотів якісь вибачення, знову згадав про нагальне бажання знайти мого приятеля…
– Не варто говорити про це, – підняв руку Емсворд. – Ви повелися дуже негідно, сер. Із незвичайним нахабством вдерлися в приватне життя малознайомих вам людей. Ваше непрохане втручання в долю мого сина додало моїй дружині й мені купу неприємних хвилин. І нарешті, ви, гість у цій оселі, виявилися звичайнісіньким шпигуном. Що далі?
Тут мої нерви не витримали, містере Голмс, і я відповів також різко:
– Містере Емсворд, я бачив Ґодфрі тут, у вашому парку. Більше того, переконаний, що він став жертвою насильства. Не знаю, навіщо ви ховаєте свого сина від людей, але попереджаю: поки не впевнюся, що Ґодфрі ніщо не загрожує, я буду всіма силами прагнути розгадати таємницю, яка його оточує, що б ви там не казали й не робили.
Старий загарчав і загрозливо підсунувся до мене. Здавалося, ще секунда, і він ударить мене. Полковник був величезним на зріст, сухорлявим і жилавим, і я мимоволі подумав, що впоратися з ним буде зовсім не просто. Якийсь час він свердлив мене пронизливим поглядом своїх сірих очей, що майже сховалися під густими бровами, потім круто обернувся на підборах і вийшов із кімнати. Природно, мені довелося вдосвіта покинути Таксберзький парк. І ось я тут, у вас, містере Голмс, сподіваючись, що ви зумієте допомогти мені в справі, що зараз мене хвилює більше за все на світі.
Ось такими були факти, які мені виклав Джеймс Додд.
Проникливий читач, мабуть, уже здогадався, що вирішення поставленої проблеми не становило значних труднощів, оскільки число варіантів логічного рішення було доволі обмеженим. Проте це, здавалося б, елементарне завдання містило в собі певні не позбавлені цікавості моменти та несподівані закрути, які й спонукали мене його описати. Я вирішив застосувати свій звичний метод логічного аналізу та передусім задати кілька запитань моєму відвідувачу.
– Скільки слуг у будинку?
– Наскільки я зрозумів, лише двоє: Ральф і його дружина. Сім’я Емсвордів живе дуже скромно.
– Отже, у хатинці ніхто не прислуговує?
– Мабуть, ні, якщо не брати до уваги того бороданя. Втім, він не схожий на слугу.
– А ви, випадково, не помітили, як передається їжа з кухні в будиночок?
– Одного разу я бачив, як Ральф із кошиком у руці йшов парком. Але тоді не звернув на це жодної уваги.
– Ви розпитували когось в околицях?
– Аякже. Я спілкувався з начальником станції, а також із власником сільського заїзду. Обоє одностайно запевняли, що молодий Емсворд пробув удома недовго, відтак подався в навколосвітню подорож. Ця версія, вочевидь, не викликає сумнівів у навколишніх жителів.
– Ви нікому не казали про свої підозри?
– Звісно ж, ні.
– Дуже правильно вчинили. Ну, що ж, містере Додд, ваша історія варта того, щоб зайнятися нею всерйоз. Ми поїдемо в Старий Таксберзький парк разом.
У той час я якраз закінчував дві справи. Одну з них згодом описав мій приятель Ватсон під назвою «Пригода в елітній школі», у яку був втягнутий герцог Голдернесс. Друга була пов’язана з дорученням турецького султана, вельми делікатним, що вимагає негайних дій, адже поточні події могли спричинити небажані політичні наслідки. Тому тільки через тиждень я зміг впритул зайнятися проблемою зникнення Ґодфрі Емсворда. Ми поїхали в Бедфорд утрьох: містер Додд, ваш покірний слуга й ще один мовчазний, суворий на вигляд джентльмен, про котрого я повідомив моєму клієнтові наступне:
– Це мій старий приятель. Може, його допомога нам знадобиться, а може й ні. Все з’ясується на місці.
Звіти Ватсона, без сумніву, привчили читачів до певних моїх дивацтв. Я не люблю зайвих слів, а ще більше не люблю розкривати свої думки, поки зайнятий обмірковуванням того чи іншого заплутаного випадку.
Додд був здивований, але промовчав, і ми продовжили подорож утрьох. У потязі я задав своєму клієнтові кілька запитань, відповіді на які призначалися для вух нашого мовчазного супутника.
– Ви цілком упевнені, що того вечора бачили за вікном обличчя вашого товариша?
– Не маю навіть найменшого сумніву з цього приводу.
– Але ви казали, що Ґодфрі дуже змінився?
– Змінився лише колір його обличчя: воно набуло неприродного блідого, як сметана, відтінку, ніби намащене білою фарбою.
– Не пригадуєте, все обличчя було вкрите цією дивною блідістю, чи лише його частина?
– Здається, що окремі частини обличчя особливо виділялися білизною. Я звернув увагу на чоло, яке було притиснуте до вікна. По ньому ніби білі смуги пробігали.
– Ви гукнули вашого приятеля?
– Я був занадто вражений. Помчав за ним, як уже казав вам, але безуспішно.