Шерлок Голмс слухав звіт про ці надзвичайні події, заплющивши очі й стуливши кінчики пальців.
– Випадок, без сумніву, цікавий, – нарешті промовив він у задумі. – Але дозвольте cпитати вас, містере Мак-Фарлейн, чому ви досі розгулюєте на волі, хоча підстав для вашого арешту начебто цілком достатньо?
– Я з батьками живу в Торрінґтон-лоджі, це в Блекгіті, містере Голмс, але вчора ми завершили справи з містером Олдейкром дуже пізно. Я залишився ночувати в готелі в Норвуді, звідки й поїхав на роботу. Про те, що трапилося, я дізнався лише в потязі, коли прочитав замітку, яку вам зараз показав. Одразу ж зрозумів, яка жахлива небезпека мені загрожує, тому поквапився до вас, щоб про все розповісти. Не маю жодного сумніву, що, якби я замість цього прийшов у свій офіс у Сіті або повернувся вчора додому, мене б уже давно заарештували. Від вокзалу Лондон-бридж за мною йшов якийсь чоловік, і я впевнений… Боже, що це?
Пролунав наполегливий дзвінок, услід за яким на сходах почулися важкі кроки, двері вітальні відчинилися, і на порозі з’явився наш старий приятель Лестрейд у супроводі полісменів.
– Містере Джон Гектор Мак-Фарлейн! – оголосив інспектор Лестрейд. Наш нещасний відвідувач піднявся. Обличчя його побіліло як стіна. – Ви заарештовані за навмисне вбивство містера Джонаса Олдейкра.
Мак-Фарлейн у розпачі обернувся до нас і знову опустився у крісло, неначе йому ноги підломилися.
– Стривайте, Лестрейде, – озвався Голмс, – дозвольте цьому джентльменові закінчити розповідь про те, що він знає про цю надзвичайну подію. Півгодини нічого не змінять. Гадаю, що це допоможе нам розплутати справу.
– Ну, розплутати її буде неважко, – відрубав Лестрейд.
– І все ж, якщо не заперечуєте, мені було б дуже цікаво вислухати містера Мак-Фарлейна.
– Що ж, містере Голмс, не можу вам відмовити. Ви надали поліції дві-три послуги, і Скотленд-Ярд перед вами в боргу. Але я залишуся з моїм підопічним і попереджаю, що кожне його свідчення може бути використане проти нього.
– Саме про це я й прошу, – відгукнувся наш гість. – Вислухайте правду та спробуйте зрозуміти. Більше нічого не треба.
Лестрейд поглянув на годинник.
– Даю півгодини.
– Насамперед хочу повідомити, – почав Мак-Фарлейн, – що до вчорашнього дня я в очі не бачив містера Джонаса Олдейкра. Однак ім’я його чув, його знали мої батьки, але вже багато років не бачилися з ним. Тому я дуже здивувався, коли вчора десь о третій годині дня він з’явився в моєму офісі в Сіті. Але почувши про мету його візиту, я здивувався ще більше. Він приніс кілька вирваних із нотатника сторінок із абияк накиданими позначками та поклав їх мені на стіл. Ось вони. «Це мій заповіт, – сказав він, – прошу вас, містере Мак-Фарлейн, оформити його як годиться. Я посиджу тут і зачекаю». Я сів переписувати заповіт і раптом побачив (уявіть собі моє здивування), що майже весь свій статок він залишає… мені! Я звів на нього погляд: цей дивний, схожий на тхора чоловічок із безбарвними віями спостерігав за мною з усмішкою. Не вірячи власним очам, я дочитав заповіт. І тоді він розповів, що сім’ї він не має, нікого з рідних не залишилося, що замолоду він приятелював із моїми батьками, а про мене завжди чув якнайкращі відгуки й упевнений, що його гроші дістануться достойній людині. Я, звісно, почав дякувати за таку щедрість. Заповіт було складено й підписано в присутності мого клерка. Ось він, на блакитному папері, а ось і ці папірці, як я вже казав, – чернетки. Після цього містер Олдейкр заявив, що в нього вдома є ще папери – угоди, документи на встановлення права власності, заставні, акції, і він хоче, щоб я їх подивився. Він зазначив, що не заспокоїться доти, поки все не залагодить, і попросив мене приїхати до нього додому в Норвуд увечері, прихопивши заповіт, аби швидше покінчити з формальностями. «Пам’ятайте, мій хлопчику: ні слова вашим батькам, поки справу не буде залагоджено. Нехай це буде для них нашим маленьким сюрпризом», – наполегливо повторював він і навіть змусив мене присягнутися мовчати. Розумієте, містере Голмс, я не міг йому ні в чому відмовити. Цей чоловік був моїм добродійником, і я, зрозуміло, хотів якнайсумлінніше виконати всі його забаганки. Я послав додому телеграму, що маю важливу справу й не знаю, коли повернуся. Містер Олдейкр пообіцяв, що пригостить мене вечерею, і просив прийти на дев’яту годину, бо раніше він не встигне повернутися додому. Я довго шукав адресу, і, коли подзвонив у двері, було вже майже пів на десяту. Містер Олдейкр…
– Зачекайте! – зупинив його Голмс. – Хто відчинив двері?
– Літня жінка, мабуть, його економка.
– І вона, вочевидь, спитала, хто ви, і ви їй відповіли?
– Атож.
– Продовжуйте, будь ласка.
Мак-Фарлейн витер спітніле чоло й продовжив:
– Ця жінка завела мене в їдальню, доволі скромна вечеря вже була на столі. Після кави містер Джонас Олдейкр запросив мене в спальню, де стояв важкий сейф. Він його відімкнув і витягнув купу документів, які ми почали розбирати. Закінчили вже десь опівночі. Він мовив, що не хоче будити економку, і випустив мене через двері спальні, які вели надвір і весь час були відчинені.
– Фіранка була опущена? – спитав Голмс.
– Не впевнений, але здається, що наполовину. А, згадав! – він підняв її, щоб випустити мене. Я не міг знайти ціпок, але він заспокоїв: «Не біда, синку, ми тепер, сподіваюся, будемо бачитися частіше, і хочу вірити, що цей обов’язок не стане для вас обтяжливим. Прийдете наступного разу та й заберете свій ціпок». Так я й пішов – сейф відчинений, а пачки документів – на столі. Було вже пізно повертатися в Блекгіт, тому я переночував у готелі «Анерлі Армз». Ось, власне, і все. А про цю страшну подію дізнався лише в потязі…
– Маєте ще запитання, містере Голмс? – поцікавився Лестрейд. Слухаючи Мак-Фарлейна, він разів зо два скептично підняв брови.
– Поки не побуваю в Блекгіті – ні.
– У Норвуді, хотіли ви сказати, – виправив Лестрейд.
– Саме це я й хотів сказати, – поділився своєю загадковою усмішкою Голмс.
Хоча Лестрейд і не любив згадувати це, але він не один раз і не двічі переконався на власному досвіді, що Голмс зі своїм гострим, як лезо бритви, розумом бачить набагато глибше, ніж він, Лестрейд. Останній підозріло глянув на мого товариша.
– Маю потребу переговорити з вами, містере Голмс, – сказав він. – Що ж, містере Мак-Фарлейн, ось мої констеблі, а кеб чекає внизу.
Нещасний юнак піднявся і, благально поглянувши на нас, вийшов із кімнати. Полісмени пішли за ним, Лестрейд залишився. Голмс узяв зі столу чернетки заповіту й уважно взявся їх вивчати.
– Цікавий документ, Лестрейде, чи не так?
Шерлок простягнув нотатки інспектору. Представник влади спантеличено покрутив їх у руках і сказав:
– Я розібрав лише перші рядки, потім ще кілька посередині другої сторінки та два наприкінці. У цих місцях почерк майже каліграфічний, все інше написано дуже нечітко, а три слова взагалі неможливо прочитати.
– І що ви думаєте з цього приводу? – спитав Голмс.
– А що думаєте ви?
– Гадаю, що заповіт писали в потязі. Каліграфічні рядки написані на зупинках, нерозбірливі – під час ходи потяга, а зовсім незбагненні – коли вагон підскакував на стрілках. Експерт відразу визначив би, що заповіт складено в приміському потязі, бо лише при підході до великого міста стрілки розміщені одна за одною настільки часто. Якщо вважати, що він писав усю дорогу, можна зробити висновок, що це був експрес, який лише один раз зупинявся між Норвудом і вокзалом Лондон-бридж.
Лестрейд зареготав.
– Ну, містере Голмс, для мене ваші теорії занадто мудрі. Який це має стосунок до того, що сталося?
– Безпосередній: це підтверджує розповідь Мак-Фарлейна, зокрема те, що Джонас Олдейкр склав свій заповіт нашвидкуруч. Імовірно, він займався цим дорогою до Лондона. Дуже цікаво, що людина пише настільки важливий документ у таких невідповідних обставинах. Напрошується висновок, що він не надавав йому великого значення. Саме так вчинила б людина, котра наперед знає, що заповіт ніколи не виконає свою функцію.