Голмс із жартівливим обуренням стенув плечима, перелічуючи наслідки своїх власних розумувань.
Епізод, про який я хочу повідати, стався за кілька місяців після повернення Голмса. На його прохання я продав свою практику в Кенсінґтоні й оселився з ним у нашому старому помешканні на Бейкер-стрит. Мою скромну практику купив молодий лікар, котрого звали Вернер. Він не вагаючись погодився на найвищу ціну, яку мені вистачило нахабства назвати. А причину я збагнув лише за кілька років, коли дізнався, що Вернер – далекий родич Голмса, а гроші йому дав ніхто інший, як мій товариш.
Ті місяці, що ми прожили поряд, зовсім не були настільки бідними на події, як про це зараз каже Голмс. Гортаючи свої щоденники того часу, я знайшов там відому справу про викрадені документи колишнього президента Мурільйо та трагедію на борту нідерландського лайнера «Фрісланд», під час якої ми з Голмсом мало не загинули. Але горда замкнута душа мого приятеля не сприймала захоплення натовпу, і він змусив мене присягнутись ніколи більше не писати ні про нього самого, ні про його метод, ні про його успіхи. Заборону цю, як я вже повідомляв, він зняв зовсім нещодавно.
Після свого незвичайного протесту Шерлок Голмс зручно вмостився у фотелі, взяв газету й тільки-но почав її неспішно гортати, аж раптом пролунав різкий дзвінок, після чого ми почули дужі глухі удари, ніби в двері барабанили кулаком. Потім хтось із шумом заскочив у передпокій, побіг сходами, і в нашій вітальні опинився блідий, скуйовджений і захеканий юнак із божевільними очима.
– Даруйте, містере Голмс, – насилу вимовив він. – Заради бога не гнівайтеся… Я вже й не знаю, що робити. Містере Голмс, я – нещасний Джон Гектор Мак-Фарлейн…
Він чомусь був упевнений, що це ім’я пояснить нам і мету його візиту, і його дивний вигляд, але із запитального виразу, що застиг на обличчі мого товариша, я збагнув, що для нього воно означає анітрохи не більше, ніж для мене.
– Пригостіться цигаркою, містере Мак-Фарлейн, – запропонував Голмс, підсовуючи гостеві свій портсигар. – Мій колега доктор Ватсон, оцінивши ваш стан, прописав би вам щось заспокійливе. Але ж і припікає сьогодні, правда? Ну от, а тепер, якщо ви трішки отямилися, сідайте, будь ласка, у це крісло та спокійно, не кваплячись розкажіть, хто ви та що привело вас сюди. Ви назвали своє ім’я так, ніби воно мені обов’язково знайоме, але запевняю, що, крім тих очевидних фактів, що ви масон, адвокат, неодружені, хворієте на астму, – я більше нічого не знаю.
Я вже знайомий із методами мого приятеля, тож поглянувши уважніше на нашого гостя, помітив і недбалість в одязі, і пачку ділових паперів, і брелок на ланцюжку від годинника, і засапаний подих – словом, усе, що допомогло Голмсу зробити свої висновки. Але наш відвідувач був уражений.
– Атож, містере Голмс, маєте рацію, до цього можна лише додати, що немає зараз у Лондоні людини, нещаснішої за мене. Заради всього святого, містере Голмс, рятуйте! Якщо вони прийдуть за мною, а я не встигну закінчити свою розповідь, попросіть їх зачекати. Хочу, щоб ви дізналися все від мене. Я піду в каземат зі спокійним серцем, якщо ви погодитеся мені допомагати.
– Вас заарештують? – вигукнув Голмс. – Та це просто диво… просто жахливо. Яке звинувачення вам висувають?
– Убивство містера Джонаса Олдейкра з Ловер-Норвуда.
На обличчі мого товариша відбилося співчуття з відтінком, як мені здалося, задоволення.
– Це ж треба! – зауважив він. – Адже всього кілька хвилин тому я скаржився доктору Ватсону, що сенсації зникли зі сторінок наших газет.
Наш гість простягнув тремтячу руку до «Дейлі телеграф», що так і залишилася лежати на колінах Голмса.
– Якби ви встигли розгорнути газету, сер, вам не довелося б питати, навіщо я сюди прийшов. Мені здається, що зараз усі тільки й пліткують про мене та моє горе, – він указав на першу сторінку. – Ось. Із вашого дозволу, містере Голмс, я прочитаю. Слухайте: «Загадкова подія в Ловер-Норвуді. Зник місцевий будівничий. Підозрюють убивство та підпал. Злочинець залишив сліди». Вони вже йдуть цими слідами, містере Голмс, і знаю, що скоро тут будуть! За мною стежили від самого вокзалу. Вони, певна річ, лише чекають ордера на арешт. Мама не переживе цього, її серце не витримає!
Він у відчаї ламав руки, гойдаючись у кріслі.
Я з цікавістю розглядав чоловіка, якого звинувачували в якомусь страхітливому злочині: йому було десь близько двадцяти семи років, світло-русяве волосся, приємне обличчя з м’якими, ніби змазаними рисами, ні вусів, ні бороди, перелякані голубі очі, майже дитячий рот; судячи з костюма та манер – джентльмен, із кишені літнього плаща стирчить пачка документів, які підказали Голмсу його фах…
– Скористаємося часом, що в нас залишився, – підсумував Голмс. – Ватсоне, прочитайте, будь ласка, цю статтю.
Під викличним заголовком, який прочитав нам Мак-Фарлейн, було надруковано наступне інтригуюче повідомлення:
«Сьогодні вночі, точніше, вдосвіта, у Ловер-Норвуді сталася подія, яка наводить на думку про злочин. Містер Джонас Олдейкр добре відомий в окрузі, де він упродовж багатьох років укладав угоди на будівництво. Містер Джонас Олдейкр – неодружений, йому п’ятдесят два роки, його садиба Діп-Дін-гаус – поруч із Сайденгемом, неподалік від Сайденгем-роуд. За словами сусідів, він дивак, неговіркий і нетовариський. Кілька років тому покинув справу, на якій нажив чималих статків. Однак невеликий склад будматеріалів у нього все ж залишився. Й ось учора ввечері, майже опівночі, у пожежну охорону повідомили, що за його будинком у дворі спалахнув один зі штабелів із дошками. Пожежники негайно виїхали, але полум’я з такою люттю жерло сухе дерево, що загасити вогонь було неможливо, і штабель згорів дотла. З першого погляду могло здатися, що подія ця цілком пересічна, але незабаром з’ясувалися обставини, що вказують на злочин. Усіх вразила відсутність власника складу на місці події. Його взялися шукати, але ніде не знайшли. Коли увійшли до його покою, то побачили, що ліжко не зім’яте, сейф відчинений, на підлозі розкидані якісь документи, усюди сліди боротьби, невеликі плями крові і, нарешті, у кутку дубова палиця, руків’я якої також забруднене кров’ю. Відомо, що ввечері в містера Джонаса Олдейкра був гість, котрого він закликав до спальні. Є докази, що знайдений ціпок належить цьому гостю. Ним виявився Джон Гектор Мак-Фарлейн-молодший, компаньйон лондонської юридичної контори «Ґрем і Мак-Фарлейн», 426. Ґрешембілдінґз, Східно-центральна дільниця. На думку поліції, активи, якими вона володіє, не залишають сумнівів у мотивах, які підштовхнули до цього злочину. Ми впевнені, що незабаром зможемо повідомити нашим читачам нові подробиці».
Ще одне повідомлення.
«Поширилися чутки, що містера Джона Гектора Мак-Фарлейна вже заарештували за звинуваченням у вбивстві містера Джонаса Олдейкра. Добре відомо, що наказ про його арешт уже підписаний. Слідство отримало нові докази, які підтверджують найгірші припущення. Крім слідів боротьби, у спальні нещасного виявили, що, по-перше, скляні двері спальні, які виходять у двір, виявилися відчиненими, по-друге, через двір до штабеля тягнеться слід від важкого предмета, який тягнули по землі, і, нарешті, у попелі виявили обвуглені кістки. Поліція дійшла висновку, що ми маємо справу з жахливим злочином: убивця завдав жертві смертельного удару в спальні, витягнув із сейфу папери, відтягнув труп до штабеля й, аби приховати сліди, підпалив його. Слідство доручили досвідченому фахівцеві Скотленд-Ярду інспектору Лестрейду, котрий узявся за розслідування з властивою йому енергійністю та проникливістю».