Білінг. Так, правда. Але ж їм довелось би потрусити гаманцем. Треба було б великих грошей.
Говстад. Еге, можете навіть забожитись, що це так. А коли їхнє коло буде розірване, то ми почнемо день у день поясняти людності, що бургомістр – нетямуща людина, і що відповідальні посади, так само як і керування громадськими справами, повинні перейти до рук таких людей, які мають вільну думку.
Білінг. Хай мені грець, якщо це не цілком справедливо. Сам бачу, що справедливо. Ми тепер стоїмо, неначе перед початком революції.
Стукають.
Говстад. Тихше! (кричить): Прошу!
Лікар Стокман заходить із дверей у глибині сцени, ліворуч.
Говстад(іде йому назустріч). А, це ви, лікарю! Ну, як?
Лікар Стокман. Друкуйте, пане Говстаде.
Говстад. На цьому таки скінчилось?
Білінг. Ура!
Лікар Стокман. Друкуйте, кажу вам. Авжеж, скінчилось на цьому. Самі захотіли. Нехай тепер мають. Тепер у місті почнеться війна, пане Білінгу.
Білінг. Ножами, сподіваюсь? Просто з ножем до горла, пане лікарю!..
Лікар Стокман. Доповідь – це тільки початок. У мене в голові вже склався план ще чотирьох чи п’яти статей. Де у вас тут Аслаксен?
Білінг(кричить у друкарню). Аслаксене! На хвилинку зайдіть сюди.
Говстад. Чотири чи п’ять статей, кажете? І все про ту саму справу?
Лікар Стокман. Ні, далеко ні, мій любий, зовсім на інші теми. Але вихідний пункт, звісно, – водогін і багно. Одно тягне за собою інше, розумієте? Подібне до того, як ламають стару будівлю, точнісінько так.
Білінг. Щоб я так жив, якщо неправда! Мабуть, ніколи не кінчимо, доки не винищимо всього мотлоху.
Аслаксен (із друкарні). Доки не винищимо… Невже Лікар має намір знищити нашу водолікарню?
Говстад. Далеко до цього. Не лякайтесь.
Лікар Стокман. Ні, йдеться зовсім про інше. Ну, що ви мені скажете про мою доповідь, пане Говстаде?
Говстад. На мою думку – майстерно написано.
Лікар Стокман. Правда? Ну, я радий, дуже радий.
Говстад. Так усе ясно, зрозуміло, що не треба бути й спеціалістом, щоб зрозуміти загальний зв’язок. Насмілюсь сказати, що ви будете мати на своєму боці кожну культурну, освічену людину.
Аслаксен. І всіх розсудливих людей також.
Білінг. І розсудливих, і нерозсудливих. Я думаю, що ціле місто.
Аслаксен. Отже, тоді ми можемо друкувати.*
Лікар Стокман. Авжеж, я так гадаю.
Говстад. Стаття вийде завтра вранці.
Лікар Стокман. Авжеж, чорт забирай, не можна гаяти й одного дня. Слухайте, пане Аслаксене, я ось про що хочу вас попросити. Ви повинні самі вже взяти на себе мій рукопис.
Аслаксен. Це я зроблю.
Лікар Стокман. Бережіть його так, ніби це щире золото. Жодної помилки. Там кожне слово має велику вагу. Я потім ще зайду сюди. Може, встигну проглянути коректу. Не можу вам висловити, як я прагну, щоб цю мою статтю видрукували й видали.
Білінг. Видали… еге, як бомбу.
Лікар Стокман. …і подано на суд усім культурним громадянам. О, ви й уявити собі не можете, на що я сьогодні наражався! Мені загрожували хто знає чим, хотіли позбавити мене моїх цілком натуральних притаманних людських прав…
Білінг. Що? Ваших людських прав?
Лікар Стокман. …хотіли принизити мене, зробити з мене мерзенну людину, вимагали, щоб я поставив свій особистий інтерес вище за мої найсвятіші, людські переконання…
Білінг. А щоб я так жив, це вже нахабство!
Говстад. Можна всього сподіватись від кожного з них.
Лікар Стокман. Але зі мною їм буде зась – це буде їм чорним по білому. Щодня я буду, так би мовити, закидати кітву в «Народному Віснику» й обсипати їх вибуховими статтями одною по одній.
Аслаксен. Але ви тільки послухайте…
Білінг. Нехай живе війна! Буде війна!
Лікар Стокман. …Я зігну їх до самої землі, розіб’ю, рознесу їхні фортеці перед очима всіх розсудливих людей! Я зроблю це!
Аслаксен. Тільки робіть усе помірковано, пане лікарю. Стріляйте, дотримуючись поміркованості…
Білінг. Ні, ні! Динаміту не шкодуйте!
Лікар Стокман(спокійно веде далі). Бо, бачите, річ тут не в одних тільки водогоні та багні. Ні, тепер треба чистити й дезінфікувати саме суспільство.
Білінг. Ось воно, це слово визволення!
Лікар Стокман. Геть цих старих дідів, набитих ганчір’ям, геть звідусюди! Сьогодні переді мною розкрились неосяжні обрії. Вони ще не зовсім виразні для мене, але я зорієнтуюсь. Нам потрібні молоді, свіжі люди, щоб несли нам стяг, і щоб ми за ними йшли – потрібні нові командири на всіх аванпостах!
Білінг. Слухайте, слухайте!
Лікар Стокман. Треба тільки триматися разом, тоді все піде рівно, так плавно. Увесь переворот ми зробимо так плавко, як спускають корабля на воду. Що, ви не вірите цьому?
Говстад. Я також вірю, що ми маємо тепер повну надію на те, що громадське стерно перейде туди, де йому за правом належить бути.
Аслаксен. І коли ми підемо вперед із поміркованістю, то я не думаю, щоб це буде пов’язане з небезпекою.
Лікар Стокман. Та який біс думає про те, чи це безпечно, чи ні. Те, що я роблю, я роблю в ім’я правди й задля моєї совісті.
Говстад. Ви людина, яка заслуговує на те, щоб її підтримали.
Аслаксен. Так, це вже певна річ. Лікар – справжній друг міста, щирий друг суспільству.
Білінг. Лікар Стокман, щоб я так жив, друг народові, Аслаксене.
Аслаксен. Я гадаю, що Спілка Домовласників незабаром запровадить до вжитку цю назву.
Лікар Стокман(зворушений стискає всім руки). Дякую, дякую, вам, мої любі, вірні! Так втішно чути все це! Мій брат називає мене зовсім інакше. Але, слово честі, йому все повернеться з відсотками! Тепер я піду. Треба ще відвідати одного бідолаху. Я зайду ще потім, як я вже казав. То ви вже, будь ласка, припильнуйте рукопис, пане Аслаксене, і, благаю вас, не пропустіть якогось знаку оклику. Краще додайте ще пару. Ну, гаразд. Поки що прощайте, прощайте!
Прощаються й проводжають лікаря до дверей.
Говстад. Він може стати для нас неоціненно корисною людиною.
Аслаксен. Еге, поки що він тримається тільки водолікарні. А коли він піде далі, то я не радив би йти за ним.
Говстад. Гм… усе залежатиме від того…
Білінг. Який же ви проклятий боягуз, Аслаксене!
Аслаксен. Боягуз? Авжеж, коли справа торкається місцевої влади, то я боюся, пане Білінгу. Мушу вам сказати, що я дечого навчився в школі досвіду. Але пустіть мене до великої політики, в опозицію хоч би, навіть до уряду, – побачите тоді, чи я буду боятись!
Білінг. Звісно, не будете! От у цьому то й суперечність у вас.
Аслаксен. Я людина із совістю, це вам скаже будь-хто. Якщо натиснути на уряд, то суспільству від цього ніякої шкоди не буде. Ті пани, бачте, і уваги не звертають, стоять собі твердо. А місцева влада – вона може злетіти, і коло стерна можуть опинитись зовсім нетямущі люди, і завдати непоправної шкоди й домовласникам й іншим.
Говстад. А що ви скажете про виховання громадян через участь у самоврядуванні?
Аслаксен. Якщо людина має щось таке на руках, про що їй треба потурбуватись, то вона ні про що вже більше не стане думати, пане Говстаде.
Говстад. Тоді я не хочу, не хочу ніколи нічого мати на руках.
Білінг. Слухайте, слухайте!
Аслаксен(усміхається). Гм… (Показує на бюро). Перед вами на редакторському столі сидів наш місцевий губернатор Стенсюрд.
Білінг(спльовує). Тьфу! Перекинчик!
Говстад. Я не належу до тих людей, які вагаються, і ніколи таким не буду.
Аслаксен. Політик не повинен зрікатись нічого на світі, пане Говстаде. А вам, пане Білінгу, не завадило б цими днями прибрати трохи вітрила. Адже ви, що не кажіть, а добуваєтесь посади секретаря в магістраті.
Білінг. Я?..
Говстад. Ви справді добуваєтесь, Білінгу?
Білінг. Авжеж… чорт забирай… хіба ви не розумієте, що це для того тільки, щоб подратувати мудрих панів.
Аслаксен. Мені, звісно, однаково. Але коли говорять про мене, про мою боязкість та поміркованість, то я можу сказати тільки одне: політичне минуле друкаря Аслаксена відоме всім і кожному. У мене не було ніяких змін, хіба тільки став трохи поміркованіший, як бачите. Моє серце й надалі завжди буде з народом, але розум почасти схиляє мене й до тих, що держать владу, до тутешніх. (Виходить до друкарні).