Лікар Стокман. Я руйную?
Бурмістр. Авжеж, якщо воно має перед собою щось таке, що можна назвати майбутнім, то тільки завдяки курортові. Ти розумієш це так само добре, як і я.
Лікар Стокман. Але що, ти гадаєш, тепер треба робити?
Бурмістр. З твоєї доповіді я не переконався, що умови водопостачання такі небезпечні, як ти їх змальовуєш.
Лікар Стокман. Вони навіть ще гірші, розумієш? А надто будуть улітку, коли буде тепло.
Бурмістр. Як і раніше казав, я гадаю, що ти дуже перебільшуєш. Досвідчений лікар повинен знати, яких тут треба вжити заходів, повинен розуміти, що треба запобігти шкідливому впливові, і якщо він цілком безсумнівно виявився, паралізувати його.
Лікар Стокман. Так. Що ж далі?
Бурмістр. Водопостачання водолікарні вже є. Це факт; отже, з ним треба рахуватись, як із фактом. Дуже можливо, що директори колись не відмовляться обміркувати, у який спосіб (якщо будуть грошові пожертви), – можна буде зробити деякі потрібні поліпшення.
Лікар Стокман. І ти гадаєш, що я колись погоджусь на таку підлоту?
Бурмістр. Підлоту?
Лікар Стокман. Так, це підлота, брехня, обдурювання, злочин, чистий злочин проти людности, проти цілого суспільства!
Бурмістр. Як я вже сказав раніше, я зовсім не переконався, що справді загрожує якась небезпека.
Лікар Стокман. Ні, таке переконання в тебе є. Та інакше й не може бути. Моя доповідь надзвичайно точна й цілком переконує. Я це знаю. І ти це знаєш дуже добре, тільки не хочеш признатися. Це ж ти тоді наполягав на тому, щоб будинок водолікарні й водогін розташувати там, де вони тепер. І тепер це саме, ця твоя клята помилка не дозволяє тобі признатись!.. Ти думаєш, я не розкусив тебе?
Бурмістр. А якщо б навіть і так? Може, я трохи занадто гостро ставлюсь до своєї репутації, але ж і це в інтересах міста. Без морального авторитету я не можу керувати й вести справи так, як я вважаю за найкраще для загального добра. Через це, і ще через деякі міркування, для мене дуже важливо, щоб твоя доповідь не була подана на зібрання Директорів. Її треба затримати задля загального добра. А потім я подбаю, щоб передати справу на обміркування, і ми без галасу зробимо все, що можливо. Тільки щоб нічого з цієї фатальної історії, жодного слова не дійшло до широких мас.
Лікар Стокман. Тепер уже цьому не можна стати на перешкоді, любий Петере.
Бурмістр. Можна й треба стати на перешкоді.
Лікар Стокман. Не можна, кажу тобі, занадто багато людей уже знають.
Бурмістр. Багато знає? Хто ж це? Невже ці панове з «Народного Вісника», що…
Лікар Стокман. Еге, і вони також. Незалежна, вільна у своїх думках преса подбає, щоб примусити вас виконати свій обов’язок.
Бурмістр(після короткої паузи). Ти дуже необачна людина, Томасе. Ти не подумав, які наслідки від цього можуть бути для тебе самого.
Лікар Стокман. Наслідки? Для мене?
Бурмістр. Для тебе й для твоєї родини.
Лікар Стокман. Що ти там, у біса, кажеш?
Бурмістр. Мені здається, що я ціле життя був для тебе непоганим братом, готовим завжди прийти на допомогу.
Лікар Стокман. Так, це правда, і за це я тобі вдячний.
Бурмістр. Цього й не треба. Почасти я навіть примушений був так робити, заради себе самого. Я завжди гадав, що мені легше буде стримувати тебе, якщо я поліпшу твій матеріальний стан.
Лікар Стокман. Що таке? І це також у своїх власних інтересах?
Бурмістр. Почасти, кажу я. Людині, яка має офіційне становище, незручно, коли його найближчий родич завжди компрометує себе.
Лікар Стокман. Ти гадаєш, що я це роблю?
Бурмістр. Так, на жаль. Ти часто компрометуєш себе, і навіть сам цього не знаєш. У тебе неспокійний, задирливий і бунтарський дух. І до цього ще твоя нещаслива залюбленість у писанні всяких можливих і неможливих речей. Ускочить тобі щось у голову – і вже готова стаття, або й ціла брошура.
Лікар Стокман. А хіба це не обов’язок громадянина ділитися з громадянством усякою новою думкою, якщо вона йому спала?
Бурмістр. Громадянство зовсім не потребує нових думок. Йому найбільше личать добрі старі думки, визнані й затверджені.
Лікар Стокман. І ти це так просто говориш?
Бурмістр. Треба ж мені колись просто поговорити з тобою. Досі я уникав цього, бо знав, який ти вразливий. Але тепер я мушу сказати тобі правду, Томасе. Ти навіть не уявляєш, як ти шкодиш собі своєю запальністю. Ти скаржишся на владу, на уряд, обурюєшся, запевняєш, що тебе усувають… переслідують. А чого іншого може сподіватись така важка, як ти, людина?
Лікар Стокман. Ну, ще що? Я – важка людина?
Бурмістр. Авжеж, Томасе, ти дуже важка людина для спільної праці. Я пересвідчився в цьому сам. Ти не зважаєш ні на які міркування. Ти, вочевидь, зовсім забуваєш, що це мені ти повинен дякувати за свою посаду курортного лікаря.
Лікар Стокман. Ні, я повинен дякувати тільки собі самому, нікому іншому. Я перший заговорив про те, що місто може стати блискучим курортом. Я єдиний говорив тоді про це, і я один тільки боронив цю думку протягом багатьох років, і писав, писав…
Бурмістр. Безперечно, але тоді це було не на часі. Ти, звісно, не міг цього зрозуміти, сидячи у своєму ведмежому кутку. А коли прийшов слушний час, то я… й інші, ми взяли діло до своїх рук.
Лікар Стокман. І понівечили ввесь мій чудовий план. Видно, що розумні голови там сиділи!
Бурмістр. А мені здається, що в тебе знову бажання битись, і цьому бажанню потрібен вихід. Тобі хочеться зачепити тих, хто вищий за тебе – твоя давня манера. Ти не терпиш ніякої руки над собою, скоса позираєш на всякого, хто має вищу посаду, і почуваєш до нього особисту неприязнь. Щоб нападати, для тебе всяка зброя добра. Але я вже звернув твою увагу на те, що на карту поставлені інтереси цілого міста і, виходить, що й мої також. Отже, я кажу тобі, Томасе, що я буду непохитний у тих вимогах, що я маю тобі поставити.
Лікар Стокман. Що ж це за вимоги?
Бурмістр. Ти був такий довгоязикий, що говорив про цю делікатну справу із зовсім непричетними до неї особами, хоч на неї варто було б тобі дивитись, як на секретну справу дирекції, і, звісно, затерти її тепер уже не можна. Підуть усякі чутки й поговори, і недоброзичливі люди з-поміж нас почнуть прикрашати їх ще всякими додатками. Отже, дуже важливо, щоб ти відверто виступив і розвіяв їх, ці чутки.
Лікар Стокман. Я? Яким же це чином? Я не розумію тебе.
Бурмістр. Усі сподіваються, що ти зробив нове дослідження й прийдеш до висновку, що справа далеко не така кепська й небезпечна, як ти першої миті уявив собі.
Лікар Стокман. Ага, то чого ти сподіваєшся!
Бурмістр. Далі – сподіваються, що ти почуваєш і відверто виявляєш свою довіру до уряду Правління в тому, що воно совісно й ґрунтовно вживе всіх заходів, щоб запобігти всім можливим неприємним випадкам.
Лікар Стокман. Ви нічого у світі не зробите, як будете тільки латки латати. Я це тобі кажу, Петере. І це моє найглибше переконання.
Бурмістр. Тобі, як службовцеві, не дозволяється мати свої якісь особливі переконання…
Лікар Стокман(спиняється). Не дозволяється мати?..
Бурмістр. Як службовцеві, кажу я. Як приватна особа – зроби ласку. Це зовсім інша справа. Але як підлеглій особі, курортному службовцеві, тобі не дозволяється висловлювати переконання, що суперечать переконанням твого керівництва.
Лікар Стокман. Це вже занадто далеко заходить! Щоб я, лікар, учений, не дав дозволу…
Бурмістр. Справа, що про неї тут йдеться, не тільки наукова. Це складна справа і технічного, і економічного характеру.
Лікар Стокман. Про мене, нехай вона буде чорт знає якого характеру! Я хочу мати волю висловлюватись про всі на світі справи.
Бурмістр. Тільки не про курортні. Ми це тобі забороняємо.
Лікар Стокман(кричить). Ви забороняєте? Ви! Такі!..
Бурмістр. Я забороняю тобі. Я, твоє вище керівництво. І якщо я тобі забороняю, ти мусиш коритись!
Лікар Стокман(стримуючись). Петере! Якщо б ти не був мій брат…