Всего за 109 руб. Купить полную версию
– Вони скликають добровольців до міста, батьку, – мовив Джем. – Скорси вже долучилися. Я збираюся сьогодні ввечері добровільно вступити на військову службу.
– Ох… маленький Джем, – судомно скрикнула пані Блайт. Вона не називала його так уже багато років… відколи одного дня він не почав протестувати проти цього звертання.
– Ох, ні… ні… маленький Джеме.
– Я мушу, мамо. Я ж правий… правда, тату? – відповів Джем.
Лікар Блайт встав. Він також був дуже блідий, його голос хрипів. Але сумнівів у нього не було.
– Так, Джеме, так… якщо ти відчуваєш, що повинен, тоді так…
Пані Блайт затулила обличчя. Волтер сумно втупився в тарілку. Нан і Ді взялися за руки. Ширлі намагався зберегти незворушний вигляд. Сьюзан сиділа, наче паралізована. На її тарілці лежав недоїдений шматок пирога. Сьюзан так ніколи й не доїла того кусня… а то був красномовний доказ кардинального перевороту всередині цієї жінки, адже Сьюзан вважала страшною образою для цивілізованого суспільства надкусити й не доїсти. То було навмисне марнотратство, якого вона не могла терпіти.
Джем знову пішов до телефона.
– Я повинен подзвонити до будинку пастора. Джеррі теж захоче піти.
Тоді уже Нан скрикнула «Ох», наче в неї встромили ножа, і вибігла з кімнати. Ді кинулася за нею. Рілла звернулася до Волтера, аби знайти хоч якусь розраду, але він поринув у глибокі роздуми, які не могла поділити.
– Гаразд, – промовив Джем так холодно, наче він уточнював деталі пікніка. – Я думав, ти зможеш… так, сьогодні ввечері… о сьомій… зустрінемося на станції. Бувай.
– Пані лікарко, люба, – мовила Сьюзан, – скажіть, що це сон. Я сплю… чи ні? Невже цей хлопчик розуміє, що говорить? Він хоче піти записатися в солдати? Тільки не кажіть, що їм потрібні такі діти, як він! Та це свавілля! Ви з лікарем цього не дозволите!
– Ми не можемо його зупинити, – захлинаючись, відповіла пані Блайт, – О, Гілберте!
Лікар Блайт обійшов дружину, ніжно взяв її за руку й подивився в теплі сірі очі, в яких він лише один раз бачив таке поєднання болю й благання. Їхні думки поринули в минуле, у той далекий день, коли в Будинку Мрії померла маленька Джойс.
– Невже ти хочеш, аби він залишився, Енн… коли інші йдуть… коли він вважає, що це його обов’язок… невже ти змусиш його вчинити так егоїстично й невеликодушно?
– Ні…ні! Але… ох… наш первісток… він же іще хлопчик… Гілберте… я спробую бути мужньою, але потім… зараз я не можу. Усе так несподівано. Дай мені час.
Лікар з дружиною вийшли з кімнати. Джем пішов… Волтер пішов… Ширлі встав і теж попрямував кудись. За спорожнілим столом сиділи Рілла й Сьюзан, дивлячись одна на одну. Рілла ще не плакала… вона була надто приголомшена, аби дати волю сльозам. А тоді вона побачила, як плаче Сьюзан… Сьюзан, у якої Рілла ніколи навіть сльозинки на обличчі не бачила.
– Сьюзан, він справді піде? – спитала вона.
– Це… це… це… просто безглуздо, ось що, – відповіла Сьюзан.
Вона втерла сльози, рішуче ковтнула й встала.
– Піду мити посуд. Потрібно ж помити, навіть якщо всі зійдуть з розуму. Ну-ну, люба, не плач. Джем, напевне, піде… але війна не триватиме довго, тож він навіть не встигне до неї наблизитися. Нам потрібно взяти себе в руки, щоб не тривожити твою бідолашну маму.
– Сьогодні в «Справах» надрукували слова Лорда Кітченера, який сказав, що війна триватиме три роки, – із сумнівом зауважила Рілла.
– Я не знаю цього Лорда Кітченера, – стримано відповіла Сьюзан, – але смію зауважити, що він може помилятися, з людьми таке часто трапляється. Твій тато каже, що війна завершиться через кілька місяців, а я вірю його словам не менше, ніж якомусь Лорду Ніхто. Тому давай заспокоїмося, довіримося Всемогутньому й вичистимо тут усе. Я вже наплакалася. Сльози – марна трата часу, ще й бентежать усіх.
Джем і Джеррі того вечора пішли до Шарлоттауна, а через два дні повернулися у військовій формі. Глен гудів від захоплення. Життя в Інглсайді раптово стало напруженим, сповненим трепету. Пані Блайт та Нан трималися, на диво, мужньо й усміхалися. Пані Блайт та панна Корнелія уже взялися організовувати Червоний Хрест. Лікар та пан Мередіт збирали чоловіків для Товариства Патріотів. Рілла, відійшовши після першого шоку, незважаючи на головний біль, бачила в усьому своєрідну романтику. Джем справді мав неймовірний вигляд в уніформі. Приємно усвідомлювати, що канадські хлопці так швидко, хоробро, без вагань відповідають на клич своєї Батьківщини. Рілла, ідучи посеред дівчат, чиї брати не відгукнулися на цей заклик, високо тримала голову, а у власному щоденнику записала:
саме це вона мала на увазі. Якби вона була хлопцем, вона б, звісно, пішла також! У неї не було жодних сумнівів.
Вона думала, чи це погано почуватися щасливою, тому що Волтер оклигає від лихоманки не так швидко, як вони сподівалися.
«Я б не витримала, якби Волтер пішов, – писала вона. – Я дуже люблю Джема, але Волтер означає для мене більше, ніж будь-хто на цьому світі, я б померла, якби він пішов. Схоже, він дуже змінився за останні кілька днів. Він зрідка розмовляв зі мною. Думаю, він також хотів піти й почувався жахливо, бо просто не міг. Він взагалі не ходив ані з Джемом, ні з Джеррі. Ніколи не забуду обличчя Сьюзан, коли Джем повернувся додому у формі. Здавалося, що вона от-от заплаче, але вона тільки сказала: «У тебе вигляд, наче в справжнього чоловіка в такій формі». Джем засміявся. Він не образився на те, що Сьюзан вважала його ще дитиною. Усі навколо зайняті, окрім мене. Якби ж я могла зробити хоча б щось, але нічого не спадає на думку. Мама, Нан і Ді постійно зайняті, а я просто самотньо броджу навколо, наче привид. Але страшенно боляче від усмішок мами й Нан, вони наче наклеїли їх на обличчя. Тепер мамині очі не усміхалися. Мені здається, що я не повинна сміятися… У такому випадку погано відчувати бажання сміятися. А мені важко стриматися й не сміятися, навіть якщо Джем і стане солдатом. Але навіть коли я сміюся, насолоди від цього, як раніше, немає. Так боляче від усього цього… особливо, коли я прокидаюся вночі. А тоді плачу, бо боюся, що Кітченер із Хартума правий, що війна триватиме роками, а Джем може… але ні, я цього не писатиму. Інакше мені здаватиметься, що це станеться насправді.
Одного дня Нан сказала: «Тепер нічого не буде так, як раніше для нас усіх». Я не погодилася. Чому все не стане на свої місця, коли війна закінчиться, коли Джем і Джеррі повернуться? Ми знову будемо щасливі, радісні, а ті дні здаватимуться лише поганим сном.
Тепер кореспонденція стала найочікуванішою подією дня. Тато просто хапає газету… ніколи раніше не бачила, щоб тато так хапав газету… а усі ми збираємося навколо й читаємо заголовки з-за його плеча. Сьюзан клялася, що не вірить і ніколи не повірить у жодне слово, написане в цих газетках, але завжди підходить до дверей кухні, слухає, а тоді повертається назад, хитаючи головою. Вона весь час страшенно обурюється, але готує улюблені Джемові страви. Вона навіть не здійняла метушні, коли побачила, як Понеділок вчора вночі заснув на ліжку в гостьовій кімнаті, вмостившись на постелі з яблучними листками пані Рейчел Лінд. «Тільки Всевишній і знає, де невдовзі спатиме твій господар, бідолашне німе створіння», – сказала вона, доволі м’яко випроводжаючи його за двері. Але вона ніколи не поступається Доку й каже, що в ту мить, коли кіт побачив Джема у військовій формі, перетворився на пана Гайда, а це, думає вона, цілковите підтвердження його справжньої натури. Сьюзан потішна, проте вже старенька. Ширлі каже, що вона – наполовину ангел, а наполовину хороший кулінар. Проте Ширлі – єдиний серед нас, кого Сьюзан ніколи не сварить.
Фейт Мередіт – чудова. Думаю, вони з Джемом зараз справді заручені. У її очах з’явилося якийсь яскравий блиск, але усмішки завжди скупі й надто ввічливі, як у мами. Цікаво, чи була б я такою сміливою, як вона, якби мій коханий збирався йти на війну. Погано, якщо це ще й твій брат. Пані Мередіт розказувала, що Брюс Мередіт проплакав всю ніч, коли почув, що Джем і Джеррі йдуть. А ще хотів знати, чи «І & К», про якого говорив його тато, то був Істинний Король[14]. Найдорожче дитинча. Я просто люблю його… хоча й не надто звертаю увагу на дітей. Не дуже люблю дітей… хоча, коли я так кажу, люди витріщаються на мене, ніби я сказала щось приголомшливе. Ну, але так воно і є, я просто чесна. Я дивитимуся на гарне чисте дитинча в чиїхось руках, але я нізащо його не торкнуся, не відчуватиму жодної іскри зацікавлення. Гертруда Олівер каже, що відчуває те саме. (А вона найчесніша з усіх, кого я знаю. Вона ніколи нічого не вдає). Каже, що їй подобаються діти, які вже виросли й вміють говорити, а доти їй з ними нудно… все ж непогано. Мама, Нан і Ді обожнюють немовлят, вони думають, що я поводжуся якось неприродно. А я не вважаю, ніби я якась не така.