Всего за 109 руб. Купить полную версию
– Внизу на скелях з Джемом і Моллі Кроуфордом. Ох, чому вони мене не шукали?
– Вони шукали… але не змогли знайти. І вирішили, що ти попливла на іншому човні. Не переживай. Ти можеш залишитися на ніч у мене, ми подзвонимо в Інглсайд і повідомимо, де ти.
Рілла розуміла, що іншого варіанту немає. Її губи тремтіли, а на очах виступили сльози. Вона люто моргнула… вона не дозволить Мері Венс бачити, як вона плаче. Але коли про тебе отак забули! Розуміти, що ніхто й не думав подивитися, де вона… навіть Волтер. А тоді вона раптом наполохано пригадала.
– Мої черевики! – вигукнула вона, – я залишила їх у човні.
– Ну, я ніколи так не роблю, – мовила Мері. – Ти найбільш нерозважливе дитя, яке я коли-небудь бачила. Доведеться тобі просити Гейзела Левісона позичити пару черевик.
– Не буду, – крикнула Рілла, яка не любила Гейзела. – Спочатку пройдуся босоніж.
Мері здвигнула плечима.
– Як хочеш. Гордість призводить до страждань. Я навчу тебе бути більш обережною. Ну, тоді ходімо.
Відтак вони пішли пішки. Проте «йти» через вкриту хащами та галькою дорогою в тонких сріблястих туфельках на високих французьких підборах – то було невеселе видовище. Рілла сяк-так кульгала й хиталася всю дорогу, поки вони не вийшли на стежку гавані. Але іти в тих злощасних туфлях далі вона вже не могла. Вона зняла туфельки, гарні шовкові панчішки й пішла босоніж. Приємніше не стало. Ніжки в неї – дуже чутливі, тож галька і ями на дорозі завдавали болю. Пухирці на п’ятках боліли не менше. Але фізичний біль – ніщо, у порівнянні з болем, якого їй завдало таке приниження. Яка прикрість! От би Кеннет Форд побачив зараз, як вона шкутильгає, наче маленька дівчинка з синяком від каміння! Ох, який жахливий кінець такої прекрасної вечірки! Їй залишалося хіба що плакати… яка катастрофа. Нікому до неї ніякого діла… усім на неї байдуже. Ну, якщо вона простудиться після такої прогулянки додому босоніж по вогкій росяній дорозі, можливо, вони пошкодують. Вона тихцем витерла сльози шаликом… носові хусточки, схоже, зникли так само як і черевики… але вона ніяк не могла впоратися з сопінням. Ставало все гірше й гірше!
– Ти так швидко простудишся, – зауважила Мері. – Ти мала б знати, сидячи на цих скелях у такий вітер. Твоя мама більше тебе так легко не відпустить, кажу тобі. Вечірка – то було неймовірно! Левісони знають, як усе організувати, я їм так і сказала, хоча Гейзела Левісона я не вибирала. Ох, вона аж спохмурніла, коли побачила, як ти танцюєш з Кеном Фордом. Як і та маленька зухвала дівчина Етел Різ. А він ще той кавалер!
– Не думаю, що він кавалер, – сказала вона настільки зухвало, наскільки дозволили відчайдушні шморгання.
– Ти дізнаєшся про чоловіків більше, коли доростеш до мого віку, – по-дорослому зауважила Мері. – Зарубай собі на носі, не треба йняти віри всьому, що вони тобі говорять. І не дозволяй Кену Форду думати, що йому достатньо кинути хусточку, аби тримати тебе на повідку. Більше гордості, дитинко.
Ці погрози та повчання Мері Венс несила було терпіти! Нестерпно було йти кам’янистою дорогою босими ногами й вкритими пухирями п’ятками! Несила було плакати, не маючи при собі носової хусточки, але й сліз вона стримати не змогла.
– Я не думаю… – шморг, – про Кеннета… – шморг, – Форда… – ще двічі шморгаючи, – зовсім, – розплакалася вимучена Рілла.
– Ну, не розкисай, дитинко. У твоїх інтересах враховувати поради старших. Я бачила, як ти пішла з Кеном до піщаного пляжу й довго там з ним пробула. Якби твоя мама дізналася, їй би не сподобалося.
– Я розкажу про це мамі… і панні Олівер… і Волтеру, – між шморганням видихнула Рілла. – Ти кілька годин просиділа з Міллером Дуґласом на сітях для лобстера, Мері Венс! А що скаже пані Еліот, якщо дізнається?
– Ох, я не буду з тобою сперечатися, – раптом стихла Мері. – Я тільки скажу, що тобі спочатку потрібно підрости, а потім таким займатися.
Рілла уже й не намагалася приховати свої сльози. Усе зіпсували… навіть ту красиву, мрійливу, романтичну освітлену місячним сяйвом годину, із Кеннетом на піску сплюндрували й знецінили. Вона ненавиділа Мері Венс.
– Ну, що не так? – спантеличено вигукнула Мері. – Чого ти плачеш?
– Ноги болять, – схлипнула Рілла, збираючи докупки залишки своєї гордості.
Визнати, що вона плаче через ногу – не надто велике приниження, якщо хтось розважається за її рахунок, твої друзі про тебе забули, а інші намагаються тебе повчати.
– Хто б сумнівався, – приязно промовила Мері. – Не зважай. Я знаю, де в чистій коморі Корнелії лежить горщик з гусячим жиром, такий з жодним витонченим кремом на світі не зрівняється! Я намащу тобі на ногу перед сном.
Гусячий жир на п’ятки! Ось чим закінчилася перша вечірка, перший кавалер і перший романтичний вечір під місячним світлом!
Рілла перестала плакати, явно невдоволена тим, що намарне проливала сльози і й у смиренному відчаї пішла спати до ліжка Мері Венс. За вікном на крилах вітру прилетів похмурий світанок. Капітан Йосій таки дотримав свого слова й вивісив державний прапор Великобританії на маяку Чотирьох Вітрів. Він розвивався на сильному вітрі під захмареним небом, наче доблесна непереможна провідна зоря.
V. Шелест кроку
Рілла бігла через залитий сонцем розкішний кленовий гай за Інглсайдом до улюбленого закутка Веселкової Долини. Вона сиділа на вкритому мохом камені серед папороті, підперши руками підборіддя, і байдуже дивилася вперед на блискуче блакитне небо серпневого пообіддя… таке блакитне, мирне, незмінне, воно наче зависло над долиною ще з тих солодких останніх днів літа, які збереглися в її пам’яті.
Вона хотіла побути на самоті… все обдумати… звикнути, якщо можливо, до нового світу, у який її, схоже, раптово й повністю пересадили, збивши з пантелику. Вона була… чи могла вона бути… тою Ріллою Блайт, яка шість днів тому танцювала на маяку Чотирьох Вітрів… всього- на-всього шість днів тому? Ріллі здавалося, що за ці шість днів вона пережила більше, ніж за все своє життя… і якщо твердження, що ми «повинні рахувати час за кількістю ударів серця»[10], правильне, то Рілла мала рацію. Того вечора всі надії, страхи, тріумфи й приниження здавалися далеким відлунням минулого. Невже вона справді плакала тільки тому, що про неї забули, що довелося йти додому з Мері Венс? Ох, сумно думала собі Рілла, якими банальними, абсурдними тепер були причини її сліз. Зараз вона могла плакати з власної волі… але не плакатиме… вона не повинна. Як там сказала мама, дивлячись на неї, своїми блідими вустами й болісним поглядом, якого Рілла в неї ніколи не бачила:
Так, правда. Вона повинна бути сміливою… як мама… як Нан… і Фейт… Фейт, яка кричала з палаючими очима «Якби ж я була чоловіком і теж змогла піти!» Коли очі боліли, а горло пекло, вона ненадовго сховалася у Веселковій Долині, просто щоб усе обдумати й пригадати, що вона більше не дитина… вона виросла, а жінки повинні стійко сприймати такі виклики. Але було… гарно… тут і тепер залишитися на самоті, коли ніхто тебе не бачить, коли не варто перейматися, що люди вважатимуть тебе боягузкою, якщо побачать мимовільні струмки сліз.
Як солодко, як по-лісовому пахла папороть! Як м’яко хилилося й шепотіло до неї велике хвилясте віття хвої! Як по-ельфійськи звучали дзвіночки «Трьох Закоханих»… лиш один передзвін, наче бриз, промчав у повітрі! Як пурпуровий невловимий туман розвивався, наче ладан навколо олтаря пагорбів[12]! Як вітер білив кленові листочки, допоки лісок повністю не вкривав блідий сріблястий цвіт! Вона бачила все це сотню разів, а, схоже, усі обриси світу змінилися.
«Якою злою я була, бажаючи, аби сталося щось хвилююче! – думала вона. – Ох, якби ж то повернути ті любі, одноманітні приємні дні! Я б ніколи, ніколи більше на них не жалілася».
Наступного дня після вечірки світ Рілли розбився на друзки. Коли вони всі зібралися на обід за інглсайдським столом, говорячи про війну, пролунав телефонний дзвінок. То був дзвінок зі самого Шарлоттауна до Джема. Коли він завершив розмову, поклав слухавку й повернувся, його обличчя палало, а очі блищали. Не встиг він промовити й слова, як мама, Нан та Ді зблідли. А Ріллі, вперше в житті, здавалося, що кожен мав почути стук її серця. До горла підступив клубок.