– Це єдина твоя мрія, яка здійснилася? – спитала Енн, яка добре знала, якою буде відповідь, але все одно хотіла її почути.
– ТИ знаєш, Енн, дівчинко, – сказав Гілберт, всміхаючись їй у вічі. У цей момент на порозі маленького білого будинку на узбережжі Гавані Чотирьох Вітрів сиділо двоє абсолютно щасливих людей.
Тепер Гілберт змінив інтонацію й сказав:
– Я мав чекати на корабель на нашій під’їзній алеї?
Енн глянула й скочила на ноги.
– Це або пані Корнелія Браянт, або пані Мур з візитом, – сказала вона.
– Я піду в кабінет, і якщо це пані Корнелія – попереджаю, я підслуховуватиму, – сказав Гілберт. – З того, що я чув про пані Корнелію, можу зробити висновок, що розмова з нею, м’яко кажучи, не буде нудною.
– Це може бути пані Мур.
– Не думаю, що постать схожа на неї. Я бачив її, як вона працювала в саду на днях, і хоч бачив її здалеку, вона здалася стрункішою. Схоже, вона не дуже товариська, якщо, бувши твоєю найближчою сусідкою, ще сюди не навідалася.
– Значить, вона все ж не схожа на пані Лінд, інакше б цікавість привела її сюди, – сказала Енн. – Думаю, це пані Корнелія.
І справді, це була пані Корнелія; ба більше, пані Корнелія приїхала не з модним коротким візитом привітати молодят. Вона мала зі собою своє рукоділля під пазухою, а коли Енн запросила її зайти, та відразу зняла об’ємний крислатий капелюх від сонця, який тримався в неї на голові, незважаючи на вересневий бриз, який нікого не жалів, за допомогою ґумки під вузликом світлого волосся. Ніяких шпильок для пані Корнелії. Її мама обходилася ґумками, і вона обійдеться! У неї було свіже, кругле, рожево-біле обличчя та веселі карі очі. Вона геть не була схожа на звичну стару діву, і щось в її вигляді миттю завоювало прихильність Енн. Зі старою інстинктивною здатністю розпізнавати споріднені душі вона миттю зрозуміла, що їй сподобається пані Корнелія, не зважаючи на деякі дивацтва в її вбранні.
Хіба пані Корнелія могла прийти в гості, вбрана в смугастий біло-блакитний фартух і в шалі шоколадного кольору, всипаної велетенськими рожевими трояндами. І ніхто, крім пані Корнелії не міг би в такому вбранні мати такий гідний вигляд. Навіть якби пані Корнелія з’явилася так у палац привітати принцесу, вона б мала не менш гідний вигляд. За нею так само б тягнувся шлейф з трояндами по мармуровій підлозі, якби вона прямувала до принцеси, щоб сказати їй, що наявність чоловіка, чи то принца, чи простолюдина, не було чимсь, чим можна хвалитися.
– Я принесла зі собою роботу, пані Блайт, дорогенька, – зауважила вона, розгортаючи якусь делікатну тканину. – Треба чимскоріше закінчити, часу вже нема.
Енн дещо здивовано подивилася на білу одежину, розстелену на пишних колінах пані Корнелії. Це явно була дитяча сорочка, і вона була прекрасно виконана, з маленькими рюшами та складками. Пані Корнелія поправила окуляри й взялася вишивати витонченими швами.
– Це для пані Фред Проктор з Глену, – доповіла вона. – Вона з дня на день має народити восьму дитину, і ще нічого не готово. Інші семеро доношували одяг, який вона підготувала для свого першого, а шити ще щось вона не мала ні часу, ні сили, ні бажання. Ця жінка – мучениця, пані Блайт, тут вже мені повірте. Коли вона вийшла за Фреда Проктора, я то знала, що з цього буде. Він був одним з тих привабливих у своїх аморальності чоловіків. Після весілля вся привабливість вивітрилася, і залишилися тільки аморальність. Він п’є й нехтує сім’єю. Схоже на чоловіка, еге? Навіть не знаю, як пані Проктор могла б пристойно вдягати своїх дітей, якби сусіди їй не допомагали.
Як Енн пізніше дізналася, пані Корнелія була єдиною сусідкою, яка завдавала собі клопоту дбати про пристойність молодих Прокторів.
– Коли я почула про восьму дитину, то вирішила щось для неї пошити, – продовжила пані Корнелія. – Це вже остання одежина, і я хочу закінчити її сьогодні.
– Дуже гарно, – сказала Енн. – Я принесу своє шиття, за компанію. Ви прекрасна швачка, пані Браянт.
– Так, я найкраща швачка в цих краях, – сказала пані Корнелія, ніби констатувала факт. – Мушу бути! Боже, я нашила більше, ніж якби мала сотню власних дітей, тут вже мені повірте! Я, мабуть, божевільна, що вишиваю сорочку для восьмої дитини. Але, Боже, пані Блайт, дорогенька, вона ж не винна, що восьма, і я дуже хочу, щоб в неї було хоч щось гарне, так, ніби вона БАЖАНА. Ніхто не хоче бідолашного малятка – тому я так заметушилася, щоб хоч якось це компенсувати.
– Будь-яка дитина могла б пишатися такою сорочкою, – сказала Енн, тепер зі ще сильнішим відчуттям, що пані Корнелія їй сподобається.
– Ви, напевно, думали, що я до вас вже й не зайду, – припустила пані Корнелія. – Але це місяць жнив, знаєте, і я була зайнята – і навколо багато робочих рук, які більше їдять, ніж працюють, як і всі чоловіки. Я б прийшла вчора, але ходила на похорон пані Родерік Макалістер. Спочатку я думала, що в мене так сильно болить голова, що мені там буде геть невесело. Але їй було сто років, і я завжди обіцяла собі, що піду до неї на похорон.
– І як все пройшло? – спитала Енн, яка зауважила, що двері кабінету були прочинені.
– Що пройшло? А, похорон був розкішний. Вона мала багато рідні. У процесії було понад сто двадцять екіпажів. Сталося також дещо смішне. Я думала, що помру, коли почула, як старий Джо Бредшо, невіруючий – в церкві його не побачиш – завзято виспівує «У захисті Ісусових обіймів». Він пишається своїм співом – тому похоронів ніколи не пропускає. Бідна пані Бредшо була не в настрої до співу – геть спрацьована. Старий Джо вряди-годи купує їй якийсь подарунок і приносить новий інструмент до городу. Типовий чоловік. Але чого чекати від чоловіка, який ніколи не ходить до церкви, навіть до методистів? Я була дуже рада, коли побачила вас з молодим доктором в пресвітеріанській церкві вашої першої тут неділі. Для мене лікар не лікар, якщо він не пресвітеріанин.
– Ввечері минулої неділі ми були в методистській церкві, – хитро додала Енн.
– О, доктору Блайту, напевно, треба час від часу з’являтися і в методистів, там теж є його пацієнти.
– Мені дуже сподобалася проповідь, – прямо заявила Енн. – І, як на мене, молитва їхнього священника була гарніша зі всіх, що я колись чула.
– О, я не сумніваюся, що він вміє молитися. Ніхто не молився так гарно, як старий Саймон Бентлі, який був вічно п’яний, і чим більше він пив, тим гарніше молився.
– Методистський священник дуже добре виглядає, – сказала Енн заради відчинених дверей кабінету.
– Так, справжній красень, – погодилася пані Корнелія. – І ДУЖЕ жіночний. І думає, що кожна дівчина, яка на нього подивиться, в нього закохується – ніби методист це якийсь подарунок долі! Якщо ви з доктором послухаєтеся МОЄЇ поради, то не будете зв’язуватися з методистами. Мій девіз – якщо ти пресвітеріанин – будь пресвітеріанином!
– Ви не думаєте, що методисти так само йдуть на небо, як і пресвітеріани? – стримуючи усмішку, спитала Енн.
– Це вирішувати не нам. Це в руках вищих за наші, – серйозно сказала пані Корнелія. – Але на землі я з ним зв’язуватися не збираюся, що б там не чекало нас на небесах. ЦЕЙ священник методистів неодружений. Попередній був жонатий, і його жінка була найдурнішим, найфривольнішим створінням, яке я коли-небудь бачила. Якось я сказала її чоловіку, що йому слід було зачекати, поки вона виросте, перші ніж з нею одружуватися. Він сказав, що хотів сам її виховати. Типовий чоловік.
– Важко визначити, чи людина вже виросла, – засміялася Енн.
– Що правда, то правда, дорогенька. Дехто вже народжується дорослим, а інші й до вісімдесяти лишаються дітьми, тут вже мені повірте. Та сама пані Родерік, про яку я тобі говорила, так і не виросла. Розуму в неї що в десять років, що в сто була дрібка.
– Може, тому вона так довго й прожила, – припустила Енн.
– Може. Але я б краще прожила п’ятдесят розважливих років, ніж сто дурних.