На добре підготовлених грядках господиня сіяла мак, петрушку, столові буряки, кріп тощо, після чого граблями заглиблювала в ґрунт. Кожна із цих культур, крім капусти, яку культивували більше інших, мала свою грядку.
Агрофізична форма догляду за сільськогосподарськими культурами передбачала білякореневе спушування ґрунту з одночасним підсіканням сапою бур’янів та прополюванням. Другим етапом догляду за картоплею було її підгортання, яке проводили з обох боків рядка.
Просапували також городні культури і кукурудзу. Посаджену кукурудзу за мотикою просапували один раз, а посіяну – двічі. Перший раз проріджували («ретезували»), другий – спушували. У с. Білі Ослави Надвірнянського р-ну за другим разом «підгрібали» землю навколо стебла, добиваючись цим зміцнення опірності його вітрам і збільшення площі прийому підживлення.
Прополювали всі стеблоростучі, городні і навіть просапні культури. Городину і льон пололи двічі, стручкові і коноплі – один раз. Із ділянок колоскових виривали тільки бур’яни. Це була винятково жіноча робота.
Поля і городи, які прилягали до лісу, охороняли від диких звірів, кабанів, ведмедів, городину – від домашньої птиці. Проти птахів встановлювали на городі пугала («опуди») – хрест із патиків, на який надівали подертий одяг [8, с. 166–167].
Збирання врожаю було однією з найважливіших хліборобських праць. Селяни уважно стежили за спілістю зерна. Збір зернових тут, як і на решті території Українських Карпат, проводили в серпні і відповідно до їх дозрівання. Першим жали озиме жито, останніми – яре жито і овес.
Серпи були спочатку ковальські, а пізніше – фабричні, з зубцями («назублені»). Серпи ковальської роботи – гладкі, їх клепали на бабці, як коси. Коли стиралися зубці у фабричних серпах, то ними жали кукурудзу. Лише заможні селяни косили овес косою із спеціальним пристосуванням – лучком («вилкою»).
Женці («жнільниці») приступали до роботи дуже рано. Першим починав жати господар або господиня. Схоплені долонею і зжаті одним махом серпа стебла («лучка», «жмуток») клали на землю («на політ»), потім зв’язували у снопи перевеслом, скрученим із цих же стебел, і складали у копи, а через два-три дні снопи складали у «кладні» (45–20 снопів). Завершували «кладню» снопом, покладеним поверх інших колоссям донизу, щоб інші не мокли. Так снопи стояли, поки добре просохнуть. Потім везли їх додому, складали у криті обороги або на «подену» (підвищення з каміння, покрите товстим шаром гілок і соломи, що служило основою оборога). Обороги зверху накривали соломою.
Складали снопи також у копи («клані») по 30 снопів і півкопи – 15 снопів на кіл, забитий у землю. У с. Верхній Березів (Косівщина) снопи клали без кілля в полукіпки, навхрест, на закарпатській Гуцульщині – у чотири ряди, а на низ – заломлений колоссям вверх сніп («столец»). Зверху накривали полукіпок (30 снопів) «шапкою» (сніп колоссям униз). Тут також складали снопи у «попики» (сніп уверх колоссям). На Гуцульщині було поширене складання снопів без кілля у «дідики» (8—10 снопів) і «купки» (15 снопів). Цей спосіб укладання снопів без кілля характерний і для інших районів України [9, c. 59].
Після завершення жнив жінки збирали у вересні врожай овочів. Картоплю копали («драли») сапами у вересні всією сім'єю. Тут же на сонці просушували її і сортували.
Льон і коноплю вибирали жінки руками («тягли із землі»), в’язали їх у невеликі горстки і складали в стіжки, щоб швидше просихали і щоб дозрівало насіння. Тоді молотили або товкли на подвір’ї праниками або довбенками на камені, рідше «місили» ногами в сінях [1, арк. 11].
Особливо відповідальною працею на Гуцульщині була заготівля в літній час сіна для худоби на зимовий період на «царинках» або на сіножатях біля хати, полі далеко від села і на полонинах, призначених на сіно. Траву косили чоловіки косами. Були два різновиди кісся – ліщинового, рідше ясеневого («кіся», «кісе», «кіссє») з однією ручкою (давніше) або пізніше – з двома. Такі кісся побутували на Бойківщині, ними користувались сербо-хорвати, болгари, литовці та інші прибалтійські народи [10, c. 196]. Сягало воно під плече косаря і було найменшим в Українських Карпатах. Косу з’єднували з кіссям за допомогою металевого кільця («обручка», «перстінь») і притискували виступ («нагупец», «нагупенчак») на п’ятці коси клином («плішка», «пасклин»). Для міцнішого кріплення коси з кіссям інколи вживали друге металеве кільце («заківка», «перстень») з отвором, в який заходив виступ на вусі коси. Косу гострили каменем («брус», «брусок») і вирівнювали, коли защербиться, залізним прутом («носак», «гусак»). Клепали косу молотком на залізній «бабці», раніше тупій, а пізніше гострій, забитій у дерев’яну основу («бабчир»), загострену внизу. Приладдя для гостріння коси косарі носили в дерев’яній, а пізніше бляшаній «кушці».
Косили траву на гірських луках один раз на рік у першій половині вересня, а сіножаті біля хат, а також на угноєній землі – двічі на рік.
Скошену траву («поліг») сушили у покосах («валах», «валках»), під час затяжних дощів – на 2—3-метрових зрубаних і спеціально оброблених яличках, смереках, а біля хати – на стояках, збитих горизонтально із жердин [1, c. 170].
Просохле в копицях сіно зносили на «носилках» (двох жердинах) до стогу («стояння на зиму») або складали в невеликі низькі копиці. При складанні сіна в стіг забивали в землю «остреву» і перев’язували її сіном. Подавав сіно чоловік вилами, а жінка трамбувала його на стозі [1, c. 54].
Складали сіно поблизу господарських будівель на спеціально відгородженій для цього площі («стежірах»). Всередині загороди було два або три обороги – з чотирьох вбитих у землю колів («оборожина»).
Громадили («гребли») сіно саморобними дерев’яними граблями. Ліщинове граблище («держак», «держало», «держино», «держівно») мало природну розвилку («розкіл»), або його кінець розколювали, вправляли в середню частину валка і зв'язували. Валок і зубки виготовляли переважно з ясеня [1, арк. 8, 12].
При обмолоті та збиранні зернових, заготівлі сіна користувались дерев’яними вилами. Для сіна і соломи брали вила з 2–3 рогами, для снопів – переважно дворогі з ліщинової гілляки. Дерев’яні вила на 4 роги застосовувались для сіна. В кінці XIX – на початку XX ст. ці роботи вже виконували залізними вилами.
Основним знаряддям молотьби на Гуцульщині, як і на іншій території України, а також більшості народів Європи, був ціп, що мав таку саму конструкцію, як і скрізь на Україні,– складався з круглого грабового або букового бича («билень», «ціпень») і ліщинового, рідше смерекового держака («ручник», «ціпилно», «ціпивно»). Бич і держак мали у верхніх кінцях шкіряні капиці («вугол», «угловень», «уголово»), що з’єднувались між собою ув’яззю із шкіри («ременем», «ремінником», «остушкою»). Капиця на держаку поверталась, а на бичі – ні.
Обмолочене зерно обчищали від полови і сміття жолобоподібною липовою, рідше вербовою лопатою з малою або великою ручкою («віялка», «віячка», «віяшка»). Нею підкидали на протяг або проти вітру у стодолі, на тоці чи в сінях зерно з половою або кидали його проти вітру, і полова відвіювалась. Інколи провіювали зерно від полови на вітрі. Набране в корито або цебер сипали зверху на розстелене рядно або просто на тік чи в інше корито і цебер.
У 20—30-х роках XX ст. заможні селяни почали користуватись для віяння зернових саморобними або фабричними віялками, так званими млинками.
В домашніх умовах зерно на Гуцульщині, як і на всій території України, розмелювали на ручному млині («жорнах»). Конструкція жорен на Гуцульщині була подібною до тих, що побутували в центральних областях України. На досліджуваній території переважав відкритий тип жорен. Складався він з двох каменів: майже наполовину оголеного верхнього («поверхник») – рухомого і нижнього відшліфованого («спідник») – нерухомого, з’єднаних по вертикалі металевим стержнем (веретеном). Основою таких жорен служив дерев’яний станок («колода»), з видовбаним круглим отвором для нижнього каменя. Верхній камінь обертався на «обичайці» за допомогою ручки («погонича»), вставленої в отвір («каганець») на краю верхнього каменя і з’єднаної з діркою перекладини («кросен»), вставленої у колоду. Зерно для помолу засипали в отвір («горницю»), що знаходився посередині верхнього каменя. Борошно висипалось через бічний отвір («мучник») у підставлене корито [8, с. 146]. Розмелювали зерно на муку і в млинах.