Залежно від тягла до борони впрягали двох волів або одного коня. Скородили переважно кіньми.
Для спушування скиб, крім борони, яку селяни вживали на оброблюваних уже довгий час ділянках, застосовувались мотики («сапи»). Ними сікли («чухали») скиби на новині.
На Гуцульщині вирощували різні зернові культури: овес, яре та озиме жито, ячмінь, менше пшениці і кукурудзи (бо не всюди дозрівала) і зовсім мало гречки і проса. Найпоширенішим був овес. Документи королівських люстрацій Снятинського староства 1565 р. засвідчують, що в гуцульських селах Рибне, Здвижин (тепер Вижниця), Кути (тепер Старі Кути) вирощували у цей час із зернових найбільше вівса, який входив в оплату данини [5, c. 19].
Із технічних культур перевагу віддавали льону («лен») і коноплі («колопні»). Льону сіяли більше, ніж конопель.
Гуцули, як і бойки, велику увагу приділяли вирощуванню картоплі, яка була одним із важливих продуктів харчування. Наприклад, на буковинській Гуцульщині в середині XIX ст. вона займала більшу частину орного поля. Досить поширеними були капуста і біб. Вирощували також квасолю, огірки, горох, моркву, петрушку, цибулю, часник, буряк мак та ін. [3, арк. 1, 8, 10, 14].
Виходячи з практики і багатовікового досвіду населення, тут виробили своєрідну народну агротехніку, яка охоплює різні заходи, спрямовані на одержання від землі якнайбільшого врожаю. Народною агротехнікою передбачалось передусім удобрення і угноєння ґрунтів, відновлення їх структури, ефективність обробітку, передпосівна обробка насіння, знання біологічних і економічних характеристик землеробських культур, технік сівби і садіння, правильного й якісного догляду за рослинами і плодами в процесі вегетації, своєчасне збирання та зберігання врожаю без втрат. Оскільки якість ґрунту в лісовому ландшафті, а особливо в гірській місцевості була низькою, то попіл як удобрення протягом тривалого часу відігравав тут важливу роль. У другій половині XIX ст. поряд з підживленням ґрунту попелом вживали гній, а сільські багатії – інколи й мінеральні добрива. Наприкінці XIX – на початку XX ст. селяни намагалися поліпшити родючість ґрунту і шляхом висівання спеціальних відновлюючих структуру ґрунту трав – конюшини, люпину та ін.
Поряд з удобренням важливу роль відігравала і техніка обробітку землі. Щоб добитись високих врожаїв у складних ґрунтово-кліматичних умовах, тут нарощували мілкий гумусний шар ріллі, постійно поліпшували структуру ґрунту. Це стало можливим з використанням плугів.
Оранку ріллі проводили навесні (ранню – під зернові і пізню – під просапні і технічні культури) і восени (зяблева оранка). Гуцули починали весняну оранку в кінці березня – на початку квітня. З початком оранки було пов’язано багато вірувань і магічних дій, спрямованих на її успішне проведення [1, арк. 5].
У поле виїжджали до сходу сонця. Плуг везли на поле на передку. Оранку проводили удвох: господар тримав «чепиги» плуга, а жінка вела за повід коня або волів чи корів.
У залежності від рельєфу поля, сівби тих чи інших культур, застосовували і відповідний спосіб оранки. Оскільки на Гуцульщині не було цільного поля, а лише невеликі ділянки, то кожна з них розорювалась одразу.
Ранню весняну оранку проводили винятково під злакові культури. Глибина оранки визначалась товщиною родючого шару, який не перевищував у Карпатах 15–20 см. Намагались орати якнайглибше, так, щоб не зачепити підзолистий шар («мертвицю»).
Технологія пізньої весняної оранки під просапні і технічні культури нічим не відрізнялася від ранньої весняної. Оранкою під картоплю завершувалася весняна оранка. Зяблеву оранку проводили лише восени, а на Бойківщині і влітку і восени.
Насіння зернових відбирали фактично вже під час обмолоту: зважали, щоб зерно було грубе («тучне») і зберігали його окремо в скрині. Передпосівної обробки насіння майже не проводили. Лише решетом очищали («підчинювали») зерно від насіння бур’янів. Інколи мочили біб, а також мак.
Кукурудзу на насіння зберігали на горищі («поді»), в качанах, сплетених у вінці, які лущили перед посівом.
Готували насіння картоплі, як і всюди в Українських Карпатах. Уже при копанні картоплі її сортували – велику відбирали для їжі, середню для садіння, дрібну для свиней. За два-три тижні до садіння картоплю виносили із місць зберігання у тепле місце – найчастіше у хату під ліжко – і після цього висаджували. Насіння городніх культур – капусти, буряка, моркви, петрушки, цибулі, часнику – вирощувала кожна господиня.
Ще задовго до початку весняних польових робіт кожен господар докладно знав, де і які сільськогосподарські культури буде сіяти чи садити. Високо в горах, де ґрунти були з меншим гумусним шаром і важче було їх підживлювати, висівали переважно овес – як найменш вибагливий до якості ґрунту і найбільш морозостійкий серед зернових. На кращих землях у долинах біля хат висаджували картоплю. Важливу роль у розміщенні землеробських культур відігравала також господарська традиція, зокрема строгий поділ орного поля на городи з багатопіллям.
Щодо строків сівби, то існувала рання і пізня весняна, а також осіння – залежно від біологічних характеристик культур на холодостійкість, тривалість вегетаційного періоду тощо. Гірські хлібороби правильно орієнтувались у біологічних і економічних характеристиках землеробських культур. У ранню весняну пору, коли ще земля як слід не прогрілася і було багато вологи, висівали вологолюбиві і невибагливі до якості ґрунту культури.
Техніка сівби зернових культур була однаковою в усіх етнографічних групах українців Карпат. Сіяли зернові вручну, здебільшого з бесагів, тайстри, а також з дійниці, цебра, коновки, з мішка. Сівач, набравши в жменю зерно, розсівав його під кожен крок ноги. Легке зерно (овес, жито, ячмінь) розсівав «у три жмені», одну – справа, другу – перед собою, третю – зліва, а важке (пшениця) – «у дві жмені», справа перед собою і зліва. Сіяли впродовж скиб, а по боронованій ріллі – впоперек схилу. Після посіву зерно закривали бороною.
Зернобобові культури (біб, горох, квасолю) садили переважно за сапою.
Впоравшись із садінням бобу і сівбою вівса, приступали до висівання ярого жита, пшениці, ячменю, проса, гречки. Яре жито сіяли на картоплинні, а також на зяблевій оранці, проведеній на стерні або цілині, на весняних «палениках». Воно вимагало більше тепла і кращого ґрунту. Тому під яре жито угноювали землю, за винятком картоплиння. Пшениці на Гуцульщині сіяли дуже мало і лише в тих селах, де були широкі річкові долини і більш родючі ґрунти. Для неї виділяли найкращу ділянку орного поля («картоплянки», «цілини») і добре угноювали її. Найпізніше із зернових культур висівали ячмінь. У травні сіяли і садили просапні, технічні, зернобобові і городні культури. Із просапних найбільше вирощували кукурудзи (буковинська частина Гуцульщини, Косівський і Надвірнянський райони). Садили її в ямки по два-три зерна, висіяне зерно заскороджували, після чого «довбенками» (дощечка розміром 15–20 см з держаком) прибивали.
Для садіння картоплі виділяли найбільш удобрені ділянки поля, передусім освоєні землі. На них садили картоплю два-три роки або садили її після жита чи бобових.
Гуцули садили картоплю, як правило, за лопатою або мотикою, а бойки – за мотикою і плугом. Зорану землю залишали на два-три дні, щоб угрілася. Лопатою викопували ямки. Ряди робили знизу вверх. У викопану ямку хтось із дітей або господиня клали картоплю, яку присипали землею з наступної ямки. Старші віком гуцули розповідали, що в кінці XIX ст. ще дехто з селян вирощував картоплю в хаті у горщиках, на невеликих грядках. Садінням картоплі завершували весняні польові роботи. Із зернобобових культур останніми висаджували горох і квасолю «пішу» (стелилася по землі) або «тичну» (вилася по тичці).