Під оком дівчини світився трохи темніший від її волосся синець, а на скулі красувалася невдало зафарбована тональним кремом подряпина. Мені стало дуже незручно та моторошно. Що з її обличчям? Я стояла, мов укопана. От чорт, незручно вийшло… Вона подивилася на мене поглядом, що був повністю протилежний тому, який я бачила в кампусі, коли вона своїм вчинком налаштувала мене проти себе. Очі були сумні, наче в того собаки біля вхідних дверей мого під’їзду, і якби вони, як губи, мали по боках кутики, то ці кутики були б опущені вниз. На мить я подумала, що з очей цих зараз поллються сльози, і почала нервувати. Я, як і багато чоловіків, боюся жіночих сліз. І власних теж уникаю. Хоч не так страшно, коли плачеш ти, але стає незручно, коли плачуть поряд. Бо твої власні сльози – це набагато звичніше, ти знаєш, що робити коли вони лізуть назовні, а що вдіяти з іншою людиною – не знаєш.
Раптом погляд дівчини змінився на чіткий та ясний, розгубленість кудись поділася, змінившись на рішучість. Дівчина шарпнула мене за куртку і кудись потягнула, не вимовивши ні слова. Я не зрозуміла, що відбувається і, заплітаючись у власних ногах, ледь не гепнулася на підлогу поміж студентів. Я бігла за дівчиною підтюпцем, а вона й далі міцно тримала мене за рукав куртки. Потім затягла до жіночого туалету. Ах, ну звісно, я могла б одразу здогадатися. Споконвіку жіноче місце для переговорів. Але що їй потрібно? Невже битиме? Я ж ненароком її штурхнула. Ну добре, брешу. Я просто не знала, що хтось уже випередив мене.
У туалеті було три кабінки по ліву сторону, а прямо перед вхідними дверима – підвіконня. Я подумала, що ми зупинимося на ньому і все вирішимо, але вона заштовхала мене до останньої кабінки, яка була досить просторою, і, на щастя, у ній поміщався не лише унітаз. Відпустивши нарешті мою посинілу кінцівку, вона стала прямо переді мною і зазирнула мені просто у вічі. Лише зараз, перебуваючи так близько від її обличчя, я помітила, що в неї великі та блискучі зсередини очі, а над ними круглі, середньої товщини брови, губи – вузькі й акуратні, наче вимальовані художником-перфекціоністом. А ніс… ніс у неї маленький, прямий. Ну все, зараз вона мене зґвалтує або ще гірше – розквасить носа та вирве волосся. Перший варіант таки трохи кращий… Ну от, мій перший секс відбудеться з побитою дівчиною із незвичним кольором волосся в смердючому університетському туалеті. Прекрасно. Змішаний запах гівна та хлорки – чудові афродизіаки.
– Мені потрібна допомога, – з серйозним виразом обличчя нарешті промовила моя викрадачка.
– Вибач, що блять?! – шоковано випалила я.
– Мені потрібна твоя допомога, – ще раз виразно повторила дівчина.
– Ти зараз серйозно? Ми не знайомі, і я щойно спеціально в’їбала тебе в плече! З якого дива я повинна тобі допомагати? – з підвищеним тоном відповіла я. Рівень шоку зараз сягав неба.
– Тому що в іншому випадку – це будуть не єдині сліди побиття на моєму фейсі.
Після цієї фрази у дівчини набігли сльози.
– А що мені до того? Я навіть не знаю тебе, – не втрачала хватки я.
– Будь ласка, у мене немає друзів тут, – я згадала той її погляд, який проводжав мене крізь вікно кампусу в день, коли ми зустрілися вперше. І тепер я впізнала емоцію, яку не могла розгадати тоді. Це абсолютно точно був чистий страх.
– Що тобі потрібно? – порушила мовчанку я.
– Житло. Мені потрібно, щоб ти дозволила мені пожити в тебе декілька днів.
Я округлила очі, не в змозі приховати здивування.
– А якщо в мене вдома батьки чи, скажімо, хлопець?
– Тьфу, кого ти намагаєшся обдурити? – дівчина миттєво змінилися на обличчі, —порожнеча у твоїй квартирі аж пре крізь погляд. Не видумуй, я знаю, що ти живеш сама.
Я засоромилась і відчула до неї ще більш концентровану злість.
– Мені здається, якщо ти просиш про таке, то повинна бути трохи ввічливішою? – вона мовчала, чекаючи відповіді.
– Що сталося? – нарешті витиснула я.
Рішучість у погляді дівчини знову набула рис страху. І якби вона була равликом, швидко б сховалась у свою мушлю. На щастя, ми були в туалеті, й тікати від запитання було нікуди, але дівчина викопала таки нору для втечі.
– Ти допоможеш мені? – перевела розмову вона.
– Та якого біса тут коїться? – занервувала я. – Чому це я повинна тобі довіряти, а тим більше – допомагати?
Дівчина подивилася мені просто в очі, і я знову помітила сльози, які ледь трималися, аби не вилитися з повік, але рішучість в очах не згасала.
– Будь ласка, просто допоможи мені, а я з часом заплачу тобі за оренду квартири.
– Що? Та не потрібні мені твої гроші, – дівчина вдячно поглянула на мене, а кутики губ трохи припіднялися.
– Я все поясню тобі вдома, обіцяю, – благала дивачка.
– Записуй адресу та код під’їзду, – нарешті прогнулась я.
Не пам’ятаю, що ще я сказала в той момент і чим керувалася, даючи їй свою адресу… А раптом вона злодійка? І чому я? В якому сенсі у неї немає друзів? А хто були ті придурки в кампусі? Я сподівалася почути всі ці відповіді ввечері, коли вона добереться до квартири. А якщо вона взагалі вночі вб’є мене?
11
Ввечері я сиділа на кухні, смакуючи бутерброд із дешевою вареною ковбасою та тертим, із кислим післясмаком, сиром зверху та намагалася не почувати себе в Радянському Союзі. З такою їжею це вдавалося не так легко. Я переживала, що дала тій дівчині свою адресу. «Оце ж дурепа!» – кричав мій здоровий глузд, який був захований десь дуже глибоко та, на жаль, прокричав мені це надто пізно. Вона ж могла все придумати та просто спитати адресу, щоб пограбувати мене, коли я буду на парах. «От гівно… Оце ж влипла», – наче лупцював мене зсередини, говорячи це, мій здоровий глузд.
Раптом щось грюкнуло у двері. Я сіпнулась, і мої щелепи завмерли на півдорозі, подрібнюючи бутерброд. Це що, в біса, таке? Тепер хтось короткими ударами стукав у двері. Я поставила бутерброд на тарілку, опустила ноги на підлогу і, повільно рухаючись, попрямувала до входу у квартиру. Треба крастися тихо й обережно дивитися у вічко, щоб той, хто знаходиться по той бік, не помітив, що у квартирі хтось є. Так я завжди робила вдома, коли приходили сусіди або волонтери, чи «волонтери», які просили гроші для хворих дітей. Удавала, наче нікого нема. А що б я їм казала? Коли вдома була мама, вона спочатку відчиняла і посилала цих довбаних сусідів чи волонтерів у трішки гірше місце, ніж те, з якого вони прийшли, а з часом почала теж тихо підкрадатися, зазирати у вічко, а потім, незалежно від того, хто це був, звалювала назад у кімнату. Хоча ні, коли перевіряли лічильник, вона таки відчиняла. Неохоче, але відчиняла. Ще й, як на зло, завжди хтось приходив, коли ми були особливо домашні – в одній білизні, і тоді мама спантеличено бігала майже голяка в пошуках хоч якогось одягу й часто вдягала його навиворіт. А потім, тихо матюкаючись, зі словами: «Кого це ще принесло? У нас усі вдома!» (хоч це було далеко не так), ішла відчиняти.
Я повільно наближалася до дверей, коли зрозуміла, що мої тапки надто гучно шморгають підлогою. Зняла їх і пішла босяком навшпиньки, така собі безнадійна балерина. Глянула у вічко та видихнула з полегшенням. Це була моя нова тимчасова сусідка. Ну звісно, хто ж іще? Я відчинила двері й почула запах жахливого перегару. Вона ще й нажралася! Прекрасно! Молодець, Єва. Зараз мої вчинки найкраще описало б емоджі піднятого вверх великого пальця (із сарказмом, ясна річ).
– Заходь, – без емоцій сказала я.
– Я тут трошки цей, ви… гик, блять… Ви… Гик!
– Так – так, ти випила, я зрозуміла, – швидко договорила замість неї я.
Дівчина опустила голову та, заплітаючись у власних ногах, переступила поріг квартири. Я провела її до кімнати та вклала в ліжко. «Чорт, в мене ж лише одне ліжко, – згадала я, – нам що, доведеться спати разом?!». Цієї ночі я точно не ляжу поряд із цим спиртзаводом! Дівчина плюхнулася на ліжко й вирубалася. А я зітхнула з усвідомленням того, що сьогодні спатиму на підлозі. На щастя, я згадала, що бачила в коморі ще один матрац, який вже, цілком можливо, їла міль. Я вийшла з кімнати, тихо зачинивши за собою двері, а після цього подумала: «А навіщо ж я далі крадуся? Це тіло й так не здатне нічого почути зараз – хоч дискотеку влаштовуй». Витягла з комрічини матрац, і, коли вдарила по ньому долонею, вверх здійнялася маленька хмарка пилюки. Кинувши матрац біля ліжка, я постелила на нього чисте простирадло, навіть два, з надією вберегти себе від пилу й лягла спати з розумінням, що ніяких пояснень я сьогодні не почую.