Я лежала на матраці і вдивлялася в голу стелю, намагаючись щось там розгледіти. Але на ній було порожньо, на відміну від стелі Дениса, на якій був приклеєний плакат якогось гурту. Зловивши себе на цій думці, я викинула стелю з голови, повернулася на бік, обняла руками подушку й заснула. Сни мені часто снилися дебільні, тому я була вдячною за людську здатність забувати їх майже одразу після пробудження. Цього разу уві сні хтось плакав, стогнав. Невже я знову плачу під час сну? Мама колись будила мене всю в сльозах від якогось нічого жаху. І я розплющувала заплакані очі, бачила перед собою стривожене обличчя мами і заспокоювалася. Цієї ночі я розплющила очі й зрозуміла, що плачу не я, та й не снилося мені нічого такого. Рюмсання лунало зверху – на ліжку. Я миттю підскочила.
– Що за нафіг? – чувіха сиділа на ліжку, обійнявши руками зігнуті коліна, і плакала.
– Ти чого? – повторила я, дивлячись на дівчину знизу вверх. Вона мовчала, тихо схлипуючи, а я не наважувалася вилізти на ліжко й сісти поруч.
– Те, що тобі терміново потрібно десь перекантуватися, якось пов’язано з твоїми синцями, я вгадала? – вона глянула на мене й кивнула. Я зітхнула і опустила погляд на темну підлогу.
– Вони все вирішують за мене, вони вирішують усе в моєму житті. І те, зі скількома синцями я піду на пари, залежить від їхнього настрою, – роздратовано пробурмотіла вона.
Я зрозуміла, що мова йшла про батьків. Завжди складна тема. Дівчину прорвало, і з її сумних очей знову полився град сліз. Мені стало її шкода, і страх вилізти на ліжко кудись зник. Я сіла поруч із нею.
– Так ось чому ти так нажралася, – наче сама до себе сказала я. – Ей, вони не варті цього, чуєш? Я поняття не маю, хто ти і якого біса я пустила тебе у свою квартиру, але вони не варті цих сліз. Діти не повинні плакати через батьків, а батьки не повинні лупцювати дітей!
Коли трапляються непорозуміння з рідними, кортить утеки від усіх, а від них – у першу чергу. Чому ж вони вбивають нас? Повільно та жорстоко, цілячись у саме серце або ж туди, де нам найболючіше – у те місце, де ми вразливі, і фраза «сіль на рану» – це занадто мало, щоб описати весь той біль, яким нас можуть наповнити. Як ми можемо вживатись із соціумом, якщо не можемо жити з рідними, як? Вони ж наче рідні. Невже для когось це слово нічого не означає? Чи, може, це я сприймаю його неправильно? Воно – просте слово з п’яти літер, яке, якщо подумати, навіть звучить неприємно. Рідні. Ррррідні. Наче рве тебе. Розриває і ріже. Руйнує, розбиває, розкладає.
– Мені т-т-т-ак соромно… – схлипувала дівчина.
– Чш-ш, я принесу тобі води, зараз, зачекай.
Я піднялася з ліжка й підійшла до дверей, коли почула звук блювання. Повільно повернулася назад із думкою: «Ні, ні, ні, тільки не це…» і скривила обличчя. Але дівчина вже обблювала мою постіль і, розкинувши руки на ліжку, винувато дивилася на мене.
– Та все окей, вона мені й так не подобалася, – витиснула криву посмішку я. А вона хотіла посміхнутися у відповідь, та нова хвиля суміші шлункового соку, водяри та обіду полилася з її рота. Я побігла за тазиком із водою і вже за лічені секунди притримувала її фіолетове волосся. От же блять… «Блять» в сенсі оцінки загальної ситуації… Допомагаєш людині, а потім вона обригує тобі пів кімнати. Я змусила її випити пляшку води й знову поклала спати. Сподіваюся, другого разу не буде. Я відчинила вікна, щоб не задихнутися від характерного кислого запаху, й пішла на кухню. Сьогодні я тут не спатиму. Сіла за стіл, на якому залишилися крихти від бутерброда, і заснула, підклавши руки собі під голову.
12
Прокинулася від різкого запаху блювотиння й перегару у квартирі. Чорт, довго ж прийдеться тут провітрювати. Я підійшла до кімнати та тихо прочинила двері. Дівчина ще спала. А на блідо-зеленому обличчі фіолетові синці тепер проглядалися виразніше. Я зачинила двері й повернулася на кухню. На годиннику була 9:00, й універ ми вже й так проїбали, тому я поставила чайник на газ, кинула на дно чашки пакетик якогось «Грінфілду» і, викинувши обгортку в сміттєвий бак, згадала, як нещодавно знайшла там номер Дениса. Піднялася на пальці й дістала той пластир з номером із верхівки холодильника. Варто йому дзвонити?
«У мене в ліжку спить оббльована сучка», – набрала я повідомлення, натиснула «send» і, заблокувавши телефон, поклала його екраном до столу. Водночас із закипанням чайника задзвонив телефон.
– Ти занадто поганої думки про себе, – сказав впевнений голос із телефону, і я відчула, як він хитро посміхається, вимовляючи це.
– Дебіл, я не про себе, – закотила очі я.
– Ахахах, та годі тобі. З ким не буває? – я вже повірила, що він дійсно так вважає.
– Я серйозно, кретин, обригана сучка – це та дівчина з фіолетовим волоссям з універу.
– Та, на яку ти матюкалась у кампусі?
– Вона.
– Якого біса вона в тебе забула? – крізь телефон я відчула, як він здивувався. – А взагалі, я зараз нічого не доганяю, підтягуйся до кав’ярні в центрі через півгодини, бо без чашки кави я не спроможний слухати твою ранкову муть про сучок.
– Ей, а на кого я цю дурепу лишу? – з цими словами я почула, як відчинилися двері, й з кімнати вийшла дівчина, пронизуючи мене похмільним поглядом та блимаючи важкими синцями під очима.
– Ванна де? – прохрипіла вона.
– Направо, – показала жестом я.
– Окей, я буду, – відповіла я в трубку та натиснула червону кнопку.
Я залила окріп у чашку, кілька секунд потиснула ложкою пакетик із сипучим чаєм і перекинула його до іншої чашки з окропом. Думаю, нова сусідка не відмовиться від чаю. Я по телику чула, що міцний чорний чай із цукром допомагає від похмілля. Хоча, можливо, це просто рекламний хід виробників…
Дівчина вийшла з ванної, сіро-зелений колір обличчя нікуди не подівся, а з лоба стікали краплі води.
– Я зробила чаю, сідай, тобі полегшає.
Вона озирнулася, опустила погляд на стіл, трохи подумала й сіла поряд на сусіднє крісло. Вона присмокталася до чашки та за один раз випила її цілу, навіть не скривившись від температури та трьох чайних ложок цукру, які я туди всипала.
– Я нічого не пам’ятаю… – дивлячись у вікно, сказала вона.
– Знаєш, так іноді навіть краще.
Я долила окропу в її чашку та кинула новий пакетик.
– Мені треба відійти на якийсь час, я можу залишити тебе саму? – дівчина спідлоба глипнула на мене й сказала:
– Та що зі мною, бляха, станеться?
– До біса ти, я за квартиру хвилююся, – здивовано відповіла я. Оце ж кончена, їй-богу!
– Ой, давай, вали вже до свого музиканта!
Я озирнулася, але нічого не відповіла.
«Чорт, як же тут нестерпно тхне» – подумала я дорогою до кімнати й закрила рукою носа, наче прищепкою. Через пів години була призначена зустріч із Денисом, тому часу на прибирання в мене не було. «Ну хоч вікна повідчиняю, чи що?»
Мій портфель ще, напевне, від того вечора був брудним, але я лінувалася його чистити. «Наступного разу» – говорила я собі щоразу, а сліди бруду тим часом нікуди не зникали. Я кинула до нього пляшку води, гаманець та навушники – звичний арсенал «типової нетипової» – і пішла в коридор. Взулася, кинула до кишені ключі, згадала, що тепер маю сусідку, відчепила від зв’язки один і понесла до кухні, у якій боролася із похміллям нова співмешканка.
– Ось ключ від квартири, будь добра, не просри його, – із цими словами я поклала ключі на стіл перед дівчиною. – Мені знову вночі чекати «тіла»?
– Та не буду я бухати, заспокійся. Досить з мене вчорашнього…
– Ну, тоді бувай.
– Давай… – позіхнувши відповіла сусідка й додала услід, – я Віолетта, до речі.
– Єва, – кинула я у відповідь, лише зараз подумавши про те, що досі не знала її імені.
Я швидким кроком спустилася сходами і відчинила важкі вхідні двері під’їзду. Довелося натиснути на них всім тілом, щоб зрушити з місця. Перед під’їздом лежали ті самі пси, що недавно ласували зіпсованими котлетами з мого холодильника. Я привіталася, почухала їх по голові й пішла далі. А як же без цього?