Терор супроти населення Лемківщини посилився також через зростаючу злочинну діяльність різних банд. У першу чергу йдеться про групу грабіжників шовіністично настроєних селян польських сіл з терену Лемківщини. На основі повідомлень УПА ці групи створювалися з ініціативи НКВС, щоб таким чином утверджувати населення в переконанні, що єдиним порятунком для них є переселення до Радянського Союзу. Їх жорстокості не було меж. Запалали цілі села на Лемківщині.
Другий етап переселення розпочався в кінці липня 1945 р., коли депортація набрала виключно насильницького характеру, будучи підсиленою інспірацією з боку двох урядів, спрямованою на активізацію кривавих акцій проти українців силами підпільних формувань. Та цих зусиль виявилося замало. Як повідомив у вересні 1945 р. Т. Кальненко секретарю ЦК КП(б) України, головний уповноважений уряду УРСР у справах евакуації порушив клопотання перед польським урядом про «надання військової допомоги у прискоренні масової депортації українського населення» [7, c. 226], яке під загрозою смерті не бажає залишати землі своїх предків. Польська влада із розумінням поставилася до прохання НКВС СРСР.
1 вересня 1945 р. Тимчасовий уряд Національної Єдності вислав на Лемківщину регулярні військові частини у складі трьох дивізій польського війська. Урядова історіографія в Польщі повторює версію про те, що, мовляв, участь війська була потрібна для того, щоб поборювати зростаючу діяльність УПА. Щоправда, діяльність УПА на Закерзонні в той час була посилена з метою допомагати українському населенню у протистоянні виселенню. Але насправді завданням польського війська було посилити терор, допомагати репатріаційним комісіям здійснювати примусове виселення лемків. Підтвердженням цього є дані про кількість українців, переселених до СРСР восьмою дивізією піхоти від вересня 1945 р. до червня 1946 р. На основі цих даних бачимо, що загалом було виселено 30 629 сімей.
Згідно з договором від 9 вересня 1944 р., переселення українців з Польщі до СРСР повинно було закінчитися до 31 грудня 1945 р. Цього терміну не дотримано, примусове переселення тривало ще один рік, до грудня 1946 р.
З офіційних польських статистичних даних можна довідатися, що найбільшу кількість осіб переселено, починаючи від 1945 р., коли застосовано насилля.
З 700 тисяч українців, які після встановлення нового радянсько-польського кордону опинилися під владою Польщі, до УРСР виїхало близько 483 тисяч, а решта – близько 220 тисяч, залишилася на своїй корінній території [8, c. 25].
Третій етап переселення – це злочинна акція «Вісла», що тривала з 28 квітня по 28 липня 1947 р. Таких випадків насильного вигнання частини великого народу з його етнічних земель не знає сучасне суспільство, крім СРСР, де були вигнані зі своїх земель цілі народи.
28 березня 1947 р., як уже вказувалось, загинув від кулі біля с. Яблонки Кароль Свєрчевський, віце-міністр оборони ПНР. Від цього моменту не минуло й години, коли ЦК ППР вирішив (ніби в реванш за вбивство генерала, яке приписали УПА) про депортацію на західні землі залишків українців. Обставини вбивства не вияснені донині, вони не мали нічого спільного з негайним виникненням операції «Вісла». В спогадах командира УПА «Хріна» про засідку на генерала Свєрчевського взагалі не згадується. 17 квітня 1947 р. військова слідча комісія ствердила, що не може точно встановити нападників. Смерть генерала була тільки причиною підтвердження рішення про депортацію українців, проведення рішучої, агресивної, наклепницької пропаганди із закликом до явної помсти, до геноциду над українським народом.
28 квітня 1947 р. на теренах, заселених українцями, польське військо розпочало операцію «Вісла». Її метою, згідно з офіційним твердженням, було знищення збройного опору УПА й при цьому шляхом депортації, переселення всіх українців у північно-західні райони Польщі на так звані «повернені землі». Того дня шість дивізій війська польського оточили всі українські села, а відділи НКВС СРСР і чехословацькі прикордонні війська заблокували східний і південний кордони, щоб допомогти в ганебній акції проти українського народу. Організацією акції займалась оперативна група «Вісла» під проводом генерала С. Моссора. Головною метою акції була асиміляція переселенців у польському середовищі.
У сучасній офіційній польській історіографії весь комплекс питань, пов’язаних з операцією «Вісла», висвітлюється однобічно. В основному обговорюється боротьба польського війська проти УПА, стратегія польських збройних сил, людські жертви та матеріальні шкоди цієї боротьби. Саме виселення цивільного населення трактується побіжно, причому замовчується застосування терористичних методів супроти селян, а також той факт, що польські власті за підозрою у співпраці з УПА кинули сотні українців у концентраційний табір Явожно.
А. Квілецький пробує твердити, що виселення було начебто тільки «фрагментом військової операції». К. Пудло вважає, що виселення здійснено «в інтересах самих українців» [8, c. 253].
Однак ця акція не принесла сподіваних наслідків варшавському режимові. У межах Польщі залишилося понад 200 тис. українців. Такий стан не гармоніював з бажанням режиму будувати однонаціональну Польщу без національних меншин. Представники варшавського уряду в липні 1945 р. висловили припущення, що в майбутньому може виникнути потреба переселити українців в інші райони Польщі. Поголоски про це поширювалися також серед лемків, однак люди не хотіли вірити і, як звичайно, розпочинали весняну працю в надії, що влітку та восени збиратимуть плоди своєї праці. Щоб краще уявити переживання лемків навесні 1947 р., слід навести кілька уривків із їхніх спогадів.
Всі операції по виселенню українців відбувалися за одним сценарієм. Яскравим прикладом проведення такої операції було виселення с. Гирова [3, № 6]. Зранку 27 травня 1947 р., коли люди ще спали, військо обступило кожну хату, де жили українці. Їм наказали за дві години підготуватися до відходу зі своєї оселі на все життя. Неможливо було чинити опір, оскільки значна перевага в силі була на боці війська. В окремих випадках було застосоване насильство. Людей зігнали на «цісарську» дорогу – гостинець, перевірили по списку і вирушили з села. Тут же з сусідніх сіл прибули поляки і почали грабувати спустілі оселі. Дорогою до Кросна доводилося ночувати під відкритим небом.
Депортація на «повернені землі» охопила всіх осіб української національності, в т. ч. діячів польської компартії, колишніх членів польського антифашистського руху, партизан тощо. Бували випадки, що протягом двох-трьох годин від приходу війська село було порожнє. Інколи лемки одержували наказ покидати село «з неба», через летючки, що їх розкидали з літака.
Терен Лемківщини, обнятий операцією «Вісла», поділено на три райони: Сянок, Горлиці, Новий Санч. В кожному районі було по кілька збірних пунктів, куди зігнано населення з навколишніх сіл для реєстрації. Кожен одержував т. зв. переселенський документ – окремого кольору, щоб депортованих на місці нового поселення краще розрізнити від добровільних переселенців-поляків. Це свідчило також і про ступінь їхньої лояльності до польської держави. Зі збірних пунктів українське населення під військовим конвоєм транспортовано до Любліна і Освєнціма, де відбувалася «гігієнічна» та політична чистки. Служба безпеки проводила допити, не обійшлося і без жорстоких побоїв. Підозрілих у співпраці з УПА арештовано і відправлено в концентраційний табір Явожно.