Після політичної перевірки транспорт з українським населенням скеровували у північно-західні воєводства Польщі. Депортованих, очевидно, не інформували, куди їх везуть. Дехто думав, що в Сибір. Керівник військового відділу, що конвоював транспорт депортованих, одержував два конверти, в яких була політична характеристика кожної сім'ї та вказівки, куди їх скерувати й де оселити. Кожен транспорт складався з 50–55 вантажних вагонів.
Найбільше українців поселено у воєводствах: Ольштинському (60 тис.), Кошалінському (35 тис.), Щецінському (15 тис.) і Вроцлавському (13 тис.). Частина поселенців скеровувалася у Зеленогурське, Гданське, Бялостоцьке, Познанське, Опольське воєводства. Лемків розпорошено на території всіх північно-західних воєводств, в 45 повітах [1, c. 237].
Внаслідок здійснення злочинної акції «Вісла» була розпорошена етнографічна група українського народу. Однак лемки разом із іншими українцями Польщі в неймовірно важких умовах зберегли свої етнічні ознаки і не розпрощалися з надією на вільний розвиток українського національного життя в майбутньому.
_____________________________
1. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917–1953: сусп. – політ. та іст. – прав. аналіз: у 2 кн. К.: Либідь: Військо України, 1944. С. 226.
2. Гвать І. Історія північної Лемківщини від вигнання лемків. ЗНТШ. Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1988. С. 241–276. Т. 206 [Лемківщина. Земля – люди – історія – культура. Т. 1].
3. Лемківські вісті. Торонто, 1964. № 5.
4. ЗНТШ. Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1988. Т. 206 [Лемківщина. Земля – люди – історія – культура. Т. 1].
5. Лужницький Г. Лемківщина – сторож землі української. Лемківський календар на 1973 р. 1973. С. 103.
6. МірчукП. Українська Повстанська Армія. Мюнхен, 1953. С. 163.
7. Тарнович Ю. На згарищах Закерзоння. Торонто, 1954. С. 57.
8. Макарчук С. А. Згуба Лемківщини як злочин проти українського народу і польської держави. Республіканець. 1995. № І. С. 25.
Рільництво
Для ведення продуктивного хліборобства географічні умови Лемківщини не є досить сприятливими. Адже переважна територія – це стрімкі вершини, вкриті лісом і просторими полонинами, широкі долини рік та плоскі гребені хребтів з пологими схилами. І все ж тут вирощуються зернові, бобові, стручкові, коренеплідні, технічні культури тощо.
Літо лемківської частини Українських Карпат нежарке, помірне, тепла осінь і м’яка багатосніжна зима, що забезпечує на весняний період польових робіт достатнє зволоження. Небезпечними для врожаїв є паводкові води, затяжні дощі або тривала посуха, яка особливо дошкуляє природною стихією на глинистих бурих гірськолісових ґрунтах. Цими ґрунтами охоплена вся площа сільськогосподарських угідь Лемківщини з передгір’я аж до верховин до висоти 1000–1200 м (вище цього рівня практично не велись сільськогосподарські роботи). Інший тип ґрунту з більшим вмістом гумусу знаходиться по долинах річок.
Нерівномірний розподіл атмосферних опадів, низинна зона більше насичена активною температурою з достатньою чи надлишковою кількістю опадів, характерною для Українських Карпат в цілому. Південні гірські схили отримують більше сонячного тепла. Після тривалого часу активної вегетації у передгірській смузі південних схилів при соціальній детермінованості та набутті навиків окультурювання лісових площ, населення заглиблювалось у гори. Якщо на Лемківському передгір’ї поселення уже були у І тисячолітті нашої ери [7, c. 50], то гірські масиви залюднювались дещо пізніше, коли ця земля стала південно-західною околицею Київської держави, що припадає на Х ст. (документи з XIII–XIV ст. фіксують існування гірських сіл).
Неодмінною умовою стаціонарних поселень була наявність площ, придатних для багаторазового використання, тобто орного поля, яке забезпечувало гірську сім’ю прожитковим мінімумом (поряд з тваринництвом та деякими традиційними промислами – полюванням, рибальством, збиральництвом). Непрямим підтвердженням про давність хліборобської культури мешканців досліджуваної частини Карпат, яка згодом виокремилась в історико-культурну етнографічну групу українського народу – лемків, може служити історична паралель з господарською діяльністю іншої етнографічної групи українського етносу – бойків, про спосіб життя яких є достатньо матеріалів. У господарській структурі бойків хліборобство у XIII–XIV ст. набуває рівноправного з тваринництвом соціально-економічного значення і, більше того, – викликає симбіозне явище, коли обидві основні форми господарської діяльності, органічно переплетені, створюють взаємообумовлений господарський організм. При цьому ж варто звернути увагу на ту історичну обставину, що у період раннього середньовіччя Карпати були заселені давньоруським населенням з передгір’я, що значною мірою уніфікувало спосіб життя на всьому гірському історико-культурному регіоні, внаслідок чого ми й досі знаходимо релікти традиційної народної культури з часів Київської Русі як на етнічній Бойківщині, Гуцульщині, так і Лемківщині. Таким чином, спільною господарською платформою для обох етнічних груп гірського українського населення стала традиційна культура Київської держави. Безумовно, спільність історичного походження у відповідному культурному цензі породила технологічну близькість традиційних занять. Архівні і статистичні дані пізнішого часу, XVIII–XIX ст., упевнюють нас, що хліборобство Лемківщини має глибоке коріння, основою якого була хліборобська культура Давньої Русі.
У XIV–XVI ст. на так званому «волоському праві» було засновано багато сіл. Суцільний масив українського населення дійшов майже до Татр [7, c. 68]. Існуючі на тих землях давні і по той час усталені хліборобські традиції спричинились до того, що невдовзі головним господарським заняттям гірського населення стало хліборобство, і на середину XVI ст. лише для певної його частини єдиним заняттям було мандрівне гірське скотарство.
Архівні і статистичні дані кінця XVIII – початку XIX ст., коли завершилась стабілізація господарської структури в діяльності гірського українського населення етнографічної Лемківщини, недвозначно свідчать про хліборобство як основний напрям життєдіяльності, створюючи прожиткову основу. Рільництву насамперед необхідна була тяглова сила і удобрення, а в свою чергу для годівлі тварин потрібен калорійний корм, який значною мірою забезпечується з рільного поля. Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. розорювані площі на західній частині Українських Карпат, як видно з матеріалів Йосифінської та Францісканської метрик, займали четверту частину усієї поверхні, в окремих місцевостях до половини і навіть більше. Навіть у гірському Ліському циркулі площа ріллі значно перевершувала площу луків і пасовищ разом взятих, причому частина лук теж планувалась під періодичне удобрювання.
У гірському селі Береги горішні Ліської домінії рільного поля було 1085 моргів (21 %). Значно більший відсоток поверхні (40 %) призначався для вирощування культурних плодів у с. Ріпник циркулу Дукля, де і лугів було близько 35 %, що обумовлювалось рельєфом місцевості, а тим самим виробився відповідний хліборобський тип господарства. Традиційна орієнтація лемка на якомога ширше розгортання хліборобського виробництва полягає якраз у активному освоєнні хоч трохи придатних для культурної й уже окультивованої флори, що наглядно простежується з величин рільничих площ у різних фаціальних урочищах. Якщо в одних селах, зважаючи на рельєф, можна було окультурити під ріллю 21 % площ, то у сусідніх чи трохи віддалених передгірських, із м’ягшою, рівнішою структурою поверхні вдавалось ввести у польове орне господарство навіть 61 % площі [8, арк. 80–81].