ОУН-мельниківці теж організували свої загони, зокрема, в околицях Волосатого, Устрік Горішніх і Берегів Горішніх діяв повстанський відділ сотні Павленка. За пропозицією Рена про об'єднання цей мельниківський відділ перейшов у склад куреня, до нього належало 12 сотень, а також допоміжні частини. При курені було створено чоту кіннотників. У кінці вересня 1944 р. курінь вирушив через лінію фронту на схід, щоб у сколівських горах перечекати перехід фронтів. На початку січня 1945 р. сотні УПА, а також військові референти взялися до організації у селах Самооборонних Кущових відділів (СКВ). Ці відділи діяли в усіх українських селах Ліського, Сяноцького та Короснянського повітів [5, c. 103]. Вони почали створюватись у відповідь на бандитський терор. Їх завданням було захищати своє село від нападу польських банд, а в разі потреби надавати допомогу сусіднім селам. 21 березня 1945 р. відбувся перший бій сотні Веселого з куреня Рена з частинами дивізії «Червона Мітла» в селі Струбовиська. Сотня разом з СКВ коло семи годин утримувала доступ до села і аж під вечір почала відступати. На наступний день під Бескидом відбувся ще один бій, який проходив вже в значно гірших умовах для повстанців, тому втрати були також більшими, зокрема, загинув командир сотні Веселий. Зайнявши село, більшовики його спалили і вчинили розправу, замордувавши 45 невинних селян.
Керівництво революційно-визвольною боротьбою українського народу добре це розуміло і намагалось донести таке розуміння і до широких народних мас як українців, так і поляків. Було видано польською мовою та масово розповсюджено серед польського населення багато відозв, летючок та брошур, у яких зображалась реальна ситуація, що склалась у Польщі, та закликалось до припинення терору проти українців [6, c. 163].
Проте ведення політично-пропагандистської роботи було недостатнім, оскільки терор стосовно українського населення набирав неймовірно великих розмірів. УПА видає звернення «Полякам Ліського й Сяноцького повітів до загального відома», де йдеться про непоправний стан у польсько-українських відносинах, про грабіж і спалення українських сіл Берізка, Бібрка, Воля Матіяшова. Тут же оголошується відплатна акція Міліції Обивательській, акцентується на тому, що будуть застосовані будь-які форми відплати (засідки, індивідуальний терор тощо). При цьому зазначалося: «Постараємося карати тільки винних та зазначуємо, що куля не розбирає. Будемо справедливі та при цьому консервативні, чого можете бути певні. Тільки ще раз робимо застереження, що коли в часі наших відплатних акцій впали б випадково невинні, то хай польське суспільство не винує в цьому нас, тільки своїх бандитів-провокаторів. 14 квітня 1945 р.» [6, c. 167–168].
Аналогічна відозва була поширена в травні 1945 р. в інших повітах Лемківщини.
Єдиною силою, яка стала на захист пригнобленої нації, стала Українська Повстанська Армія, що чинила справді героїчний опір під час депортації українського населення.
З початком діяльності УПА поляки готувалися до наступу на українське населення. Вони створюють різноманітні групи банд. І коли у 1945 р. владу перебрали поляки, польські банди почали нападати на українські села і знущатися над українцями.
Одним із найважливіших завдань, що його виконала УПА, була ліквідація військово укріпленого гнізда нападів на українське населення – Борівці 20 квітня 1945 р. Селяни довколишніх сіл урочисто відзначали успішне закінчення цієї акції УПА. Розгром найсильнішої терористичної боївки Бірчанщини викликав переполох шовіністичних польських елементів. Після розгрому боївок у Борівці, Добрій, Грозовій, Ліщаві територія над Сяном була звільнена з-під польського контролю. Тут створилася своєрідна Повстанська Республіка. Як наслідок польська Армія Крайова змушена була піти на переговори з УПА. Польське підпілля могло переходити українську територію тільки під наглядом повстанців.
Однак не завжди загонам УПА вдавалося врятувати українське населення. Трагічна доля не оминула села Павлокоми. Зорганізовані шовіністичні боївки усувають по черзі свідомих громадян села. Набагато сильніших обертів набрала винищувальна акція відразу після відходу німців. Поляки перебрали владу в громаді в свої руки, а, маючи підтримку із староства в Березові, могли безкарно знищувати не тільки поодинці, але й цілі українські громади.
У таких умовах у березні 1945 р. доведено до тотального знищення села Павлокоми.
7 березня 1945 р. залишиться надовго в пам’яті селян Лубни. У цей день відійшло у вічність 72 члени громади. Після таких страхіть люди з села почали виїжджати до Сянока, щоб звідти переселитись в Україну [3, № 9].
Були це похмурі й жахливі дні 1944–1945 рр., коли польські боївки повбивали в жорстокий спосіб 3128 українців на Закерзонні. Ось назви місцевостей, в яких загинуло понад 100 українців: Пискоровичі – 1000 чол., Берізка – 250, Гораєць – 150, Скопів – 120, Павлокома – 265, Малковичі —104 особи. В цей же час замордовано понад 30 священників, які не залишили своїх вірян і разом з ними пішли у вічність. Число жертв безпомічних українців на Закерзонні в трагічні 1943–1945 рр. було б значно більшим, якби не протидія полякам з боку УПА.
Крім боротьби із зброєю в руках, захищаючи населення Лемківщини від терору польських банд, УПА вела широку роз’яснювальну роботу. До лемків у Польщі було видано відозву «Українці Лемківщини». Ще за часів німецької окупації підпільною друкарнею ОУН в селі Вуйське біля Перемишля розпочато видання матеріалів для відділів УПА, які організовувалися тоді в Перемишльщині та на Лемківщині.
Відділам УПА часто доводилося квартирувати на селі. Таке перебування носило пропагандистський характер. Виховник або котрийсь із командирів виголошував в читальні доповіді на теми: «Дії УПА в більшовицькій дійсності», «Правдиве обличчя більшовизму» і т. п., або влаштовувалися академії з нагоди державного свята Самостійності й Соборності. Крім того, перебуваючи в селі, повстанці повинні були входити в контакт з населенням та в розмовах з людьми порушувати проблеми, що хвилювали і повстанців, і цивільних людей. Ними були розроблені спеціальні настанови, про що з ким розмовляти (селяни, робітники, шкільна молодь, інтелігенція). У розмовах з переселеними із Закерзоння пояснювали причини та вказували на винуватців їхнього виселення. Не забували повстанці і про родини полеглих. Їх відвідували, допомагали якщо не матеріально, то хоча б розраджували. Загалом у ставленні до цивільних людей повстанці відзначалися взірцевою та культурною поведінкою.
Кількість сотень УПА, що діяли в Бескиді, постійно змінювалась. Організовувалися нові загони. Так, на кінець вересня 1945 р. чотовий Хрін створив нову сотню з 300 стрільців. Ця сотня оперувала в повіті Сянок. У 1946 р. організовано ще одну сотню на чолі з Крилачем-Глухим. Цим тереном заопікувалися і дві сотні з Самбірщини. Всього на той час діяло 927 організованих у сотні стрільців УПА [4, c. 224].
Найбільше нападів на українські села та виступів УПА припадає на 1946 рік. Всього за цей рік нападів і облав було близько 105 тисяч.
Тоді почалися грабунки і напади польського війська на українські села, щоб таким чином примусити людей до виїзду. Люди переховувалися в лісах, забираючи із собою все, що могли взяти, на час перечікування цих нападів польського війська.
Навесні 1947 р. польський маршал Роля Жимєрські висилає на Лемківшину генерала Карла Свєрчевського. 27 березня Карл Свєрчевський загинув, потрапивши у засідку. Згідно з найновішими публікаціями, цей випадок був спровокований силами, зацікавленими у прискоренні акції знищення УПА та початку операції «Вісла». На початку квітня 1947 р. 10-титисячна армія розпочала наступ. Боїв сотні уникали. Сотня Хріна змушена була відійти на Словаччину. Польська акція зазнала невдачі. Уряду не вдалося знищити рух УПА-ОУН, і він пішов на співпрацю з СРСР та Чехословаччиною. Цей акт було підписано 12 травня 1947 р.