Натуральний характер гірських господарств зумовлював вирощування найнеобхідніших культур, якими вважались також технічні: льон і коноплі. Практично господарю без них не можна було обійтись. Тому у кожному господарстві було засіяно цими культурами від 2 до 3 % кращого ґрунту. У такій кількості відводили землі під горох, біб і квасолю (її культивували не скрізь). Наприкінці XVIII ст. з появою картоплі, і особливо коли вона набула важливості в харчовому раціоні горянина, 9—10 % продуктивних площ орної землі лемки засаджували цією культурою. До головних харчових культур відносилась і капуста, площі під яку не перевищували 2 % [13, с. 208–209].
Практикувалось вирощування (не в усіх кліматичних зонах) кукурудзи, гречки («татарки»), ріпака, навіть хмеля, а також великої кількості городніх культур: часника, цибулі, буряка, кропу, петрушки, моркви тощо. Дещо інший акцент у вирощуванні господарсько важливих зернових культур простежуємо у селянських господарствах південних схилів головного карпатського хребта, зокрема верхньо-земплинських сіл. Тут надавалась перевага, за спостереженням словацького дослідника Я. Подолака, якраз ячменю, а тоді вівсові та іншим культурам, характерним для усієї етнічної території [5, с. 98].
Соціальна характеристика лемківського краю розкривається при зіставленні номенклатури вирощування культур у двох основних категоріях власності: домінікальній і рустикальній. Помітне переважання у домінікальних господарствах білих хлібів, незалежно у якій природно-кліматичній зоні вони знаходяться, засвідчує, які висококалорійні їм належали землі. 54,1 % зерна пшениці зібрано на панських ланах у с. Волхівка Ліської домінії, тоді як у селянських зібрано ледве 46 %. В іншому селі (Бортне Сяноцького циркулу), де переважав польський етнос, домінії намолотили 68,6 % зерна пшениці, тоді як селяни задовольнялись перевагою збору чорних хлібів: жита та вівса – 72 % [10, арк. 90–91, 96–99].
Надто строкато виглядав розподіл земель на Лемківщині у кінці XIX ст., що зумовлювалось існуванням старих пережиткових форм і нових підприємницько-капіталістичних, внаслідок чого відбувалось значне переміщення землі з рук у руки і дальше обезземелення гірського селянства.
Соціальна нерівність у лемківськім краї не позначилась на протіканні агротехнічного процесу вирощування хліборобських культур у господарствах різної категорії власності, головними засадами для чого були: спільна традиційна основа аграрної культури, побутування одних і тих же хліборобських знарядь.
Вираженням загальної культури рільництва може служити культура користування землею, збереження і підтримання її родючості. Здебільшого ці функції відображаються у системі рільництва як важливої стадії агротехнічного процесу.
Важливою системою рільництва в господарствах лемківських селян у XIX ст. було багатопілля (4—6-трипілля) з невизначеною системою чистих парів, яке інколи могло переходити в сівозміну з п’яти- чи шестирічним ротаційним періодом. Вважається, що лемки у переважній більшості користувалися у XIX – на початку XX ст. класичним трипіллям, коли поле було поділене на три частини – для висіву озимих, ярових культур і для перелогу. Значні засади у забезпеченні селянської родини продуктами харчування, кормом для худоби і пасовищем зберігало традиційне карпатське двопілля, яке звалось на Лемківщині, як і на Бойківщині, толоко-царинною системою. Побутувала ще вирубно-вогнева система хліборобства у своєму традиційно-класичному варіанті, з такою її функцією, як розчищення лісових площ для орного поля. Зустрічалась ще одна з повним технологічним циклом система хліборобства вирубно-вогневого господарства – вирубно-польова. Очевидно, що в давнину горяни у долинах біля рік користувались і перелоговою системою, трансформованою з Передкарпаття чи зони лісостепу. У гірському рельєфі ця система не могла довго існувати, бо важко добута з-під лісу і окультурена ділянка землі вводилась у польовий масив постійного вжиткування.
Введення у XIX ст. картоплі як основної харчової культури значно вплинуло на черговість і порядок сівозмін. Розорану новину займали картоплею, урожайну ділянку могли ще раз засадити картоплею, а вже третього року сіяли озиме жито, пшеницю, різновид проса «бор» чи бобові, і після них мішанку (овес з конюшиною). Сталої сівозміни для всього регіону не було, як і не було і в якомусь одному районі, де після картоплі сіяли ярі культури, а подекуди лише бобові чи технічні, але всюди завершували сівозміну висівом мішанки, після чого рік-три косили траву. Зустрічались подекуди сівозміни без парового відпочинку. Під таку інтенсивність землекористування підлягали суцільні орні площі поблизу садиб, і на них вирощували основну кількість сільськогосподарських культур [1, арк. 9, 14].