– Що ви можете сказати про молоду дружину? – запитав Тарас Адамович.
– Що сказати. Красуня – безперечно, але… Не дарма заздрісниці сичали їй у спину.
– Назвете їхні імена?
– Навряд чи. Я просто кажу про атмосферу…
– Ви сказали «але».
– Але з такими не одружуються. Принаймні не нащадки роду Курдашових.
Міра поставила крапку та звела очі на свідка.
– Чому вони летіли до Києва? – далі поцікавився Тарас Адамович. – Навіщо цей переліт?
– Агата хотіла цього перельоту. Вона з Києва і не бажала лишатися у холодному Петрограді, доки її чоловік перебуватиме на фронті. Зважаючи на те, що родина Курдашова була шокована мезальянсом, її неважко зрозуміти. Курдашов із Києва відразу мав летіти до Вінниці – Ескадра там. Нам дали невеличку відпустку на честь його одруження.
– Напередодні вильоту з Петрограда ви не помітили нічого дивного?
– Ніби ні. Курдашов із молодою дружиною дещо спізнилися на аеродром. Він заніс її у літак на руках, Остапчук – моторист, фотографував. Ми допомогли з валізами і скринею з посагом – дивна малоросійська традиція могла коштувати мені пальця на нозі, коли бісів Прусіс – перший пілот – впустив свій край скрині. Злетіли швидко і без пригод.
– Що було далі? – запитав Тарас Адамович.
– Зробили кілька кіл над містом на висоті чотириста метрів – Прусіс сказав, що Курдашов хотів вразити Агату краєвидами. Це потребує уваги. Пілоти одномоторних монопланів і біпланів не наважуються літати над містом так низько – у разі зупинки мотора та вимушеної посадки в таких умовах пілот, найчастіше, гине. Я стежив за курсом, Прусіс вів літак. Остапчук перевіряв мотори. Коли я йшов у кабіну, Агата сиділа в салоні біля вікна та усміхнулася.
– А що робив під час польоту молодший унтерофіцер Осипов?
– Складно відповісти. Слідчі вже допитували мене. Я не бачив його, допоки не зустрів у салоні з пляшкою шампанського. Він повідомив, що пані Курдашова оголосила, що не питиме чаю в небі.
Колишній слідчий не запитував. Чекав на продовження історії. Пілот фатального перельоту додав:
– Зробили посадку в Орші. Наповнили баки.
– А молодята? – уточнив Тарас Адамович.
– Агата поскаржилася на погане самопочуття, запитала, чи не буває в авіаторів морської хвороби? Молодята лишилися в окремій кімнатці, – він кивнув у бік дверей, – і не виходили майже весь політ.
Слідчий Галушко та його секретарка не виявили нічого особливого у тій кімнатці; вони ще раз оглянули кабіну літака та вийшли назовні. Загубитися на літаку складно. А сховатися і підмішати отруту в келихи? Відволікти увагу жертв? І навіщо?
– То ви знайшли тіла?..
– Тут, у салоні, за годину після злету з аеродрому в Орші. Осипов стежив за мотором. Я мав невелику перерву, увійшов до тієї кімнатки. Курдашов спав на канапі, його обличчя було прикрите газетою. Але оскільки Агата лежала на підлозі, я зрозумів, що щось трапилося. Покликав Остапчука. Поруч молодят знайшли келихи. Пляшка шампанського стояла на столику. Ми… – він подивився на Тараса Адамовича, – намагалися привести їх до тями, я ледь не розлив на обличчя дівчини нашатир.
– Коли ви зрозуміли, що вони мертві?
– Курдашов був холодний – я ледь торкнув руку. Потім ми увійшли у смугу хмар над містом, нас кидало. Остапчук кричав, що спочатку нам потрібно сісти, потім кликати лікарів, я пішов вирівнювати курс. Агата була тепла, вона була ще жива. Мусила бути, – застиглим поглядом він втупився у двері до кабіни пілотів.
– А що Осипов?
– Його трусило. Він говорив, що цього не може бути, кидався до Агати. Ми всі добре знали – раніше він був закоханий в неї, здається, вони навіть збиралися побратися, але потім Агата познайомилася з Курдашовим.
– То в поліції вважають, що це помста залицяльника-невдахи? – запитала Міра.
– Я не знаю, що там вважають в поліції.
– Але ж ви знаєте, що Осипова заарештували? – запитав Тарас Адамович.
– Так. Бо розливав шампанське у келихи саме він.
– То у шампанському справді була отрута? – поцікавилася Міра, озирнувшись на Тараса Адамовича.
– У келихах, не у пляшці. Ми маємо деякі матеріали слідства, – пояснив він поручику.
– Чому ж тоді ви не маєте моїх свідчень? Я все це вже розповідав поліції.
– Маємо. Але повторна розмова зі свідком – завжди корисна. З’являються нові подробиці.
– Наприклад?
– Я, звичайно, розумію, що «Гранд» – не одномоторний моноплан, але мені здається дивним, що люди в літаку час від часу втрачають одне одного з поля зору. Чому Курдашов з Агатою сиділи у кімнатці?
– Мабуть, через Осипова. Не думаю, що Агата хотіла його тут бачити.
– Чому ж він був на борту?
– Курдашов запросив… здається.
Слідчий задумливо погладив вуса та запитав:
– Скільки часу ви ще перебуватимете у Києві, поручику?
– Похорон завтра, на Лук’янівському кладовищі. Має приїхати і Сікорський.
– Справді? – скосив зацікавлений погляд у бік Рахліна Тарас Адамович.
– Ми мали повернутися до Вінниці дванадцятого грудня.
– А якщо вас викличуть у суд?
Рахлін здивовано поглянув на колишнього слідчого.
– Ми повернемося до Ескадри дванадцятого грудня. Хіба що Сікорський привезе документи, які дозволять нам затриматися у Києві.
Вони попрощалися посеред урочистого безмежжя аеродрому. Поручик стояв і дивився їм услід, здається й тоді, коли вони сідали у дрожки, візник яких, певно, стомився на них чекати.
Міра обережно визирнула з-за плеча Тараса Адамовича, зауважила самотню постать Рахліна біля ангара. Відігнала думку про другого пілота Куренівського аеродрому, який, певно, ховається у тіні якогось літака. І чого він нишпорив біля «Гранда»? Хотів почути, як вони опитуватимуть свідка?
– Що скажете, Міро? – запитав Тарас Адамович, коли Куренівський аеродром лишився далеко позаду.
– Здається, Рахліна вразило це вбивство більше, ніж смерті на фронті. Хоча ми не знаємо, що він бачив на війні.
– Ми не знаємо, що він бачив і під час цього польоту, – зауважив Тарас Адамович.
– Гадаєте, він щось приховує?
– Ні, навпаки. Він розповів нам навіть більше, ніж слідчим із поліції.
– Це ви розговорили його, – усміхнулась дівчина, – я здивувалася, коли ви почали розпитувати про рекордні перельоти на початку війни, які не стосуються справи.
Колишній слідчий відповів на усмішку, примружив лукаві очі.
– Люди охочіше розповідають про досягнення, аніж про дивні і незрозумілі події, свідками яких стали. А от після кількох історій з ними варто говорити про подробиці справи. Однак у його свідченнях забагато білих плям, які ми з вами спробуємо заповнити інформацією.
– Отже, він таки щось приховує!
– Ні, думаю, він розповів усе, що знав. Оскільки Рахлін був зосереджений на прокладанні курсу, то не надто уважно спостерігав за тим, що відбувалося у салоні літака. Тому його розповідь нагадує перелік усіх об’єктів, що потрапляли в поле зору під час польоту. Він звітував про все, на що дивився…
Міра не переривала, хоч і розуміла, куди хилить колишній слідчий.
– Дивитися – не одне й те саме, що бачити, – підтвердив її здогад реплікою Тарас Адамович, – ми замало знаємо, щоб робити бодай якісь висновки. Сподіваюсь, вже сьогодні або завтра наш давній знайомий потішить нас більш детальними висновками експертів, що допоможе просунутися у справі.
– Ви запросили пана Менчиця? – уточнила Міра.
– Ще ні, але було б добре, якби ви запитали його, чи не хотів би він завітати на яблучний пиріг? Якось, при нагоді – усміхнувся Тарас Адамович, – можливо, ви зустрічатиметесь із сестрою біля Опери – тоді можна було б завітати у розшукову частину, привітатися з паном…
– Ви не хочете, щоб в поліції знали про ваше розслідування?
Колишній слідчий не відповів, вона зрозуміла без слів. Уже на кухні затишного будинку на Олегівській, приймаючи з рук господаря чашку з теплим узваром, Міра відчувала, якими важкими стали повіки – після кількох годин на свіжому морозному повітрі тепло підступно огортало її дрімотою. Хотілося сидіти на цій кухні вічно, загорнувшись у ковдру, та слухати історії старого слідчого, і не думати про холод аеродрому, на якому сів один із найбільших літаків імперії на борту з мертвими авіатором та його молодою дружиною. Як сказав Рахлін? Безперечно, красуня… Ім’я на смак як червоне вино – Агата. І навіщо вони пили те шампанське?