Сказав Соломон: «Дорога праведних – як світло зірниці, що світить дедалі ясніше, аж поки день не настане повний…» Шлях мого праведного народу чотири роки тому увійшов у днину, і, хоч день той іще не повний, все ж світло зірниці заясніло перед нами і вже не згасне. Ми маємо щастя зріти його.
Моє перебування у першому українському парламенті схоже було на кроки піхотинця в навальному марші дивізії, яка на своєму шляху змела, мов будиночок з карт, концтабірну державу й викинула із зали Верховної Ради України символ московського більшовизму, який своїм кривавим існуванням осквернив многостраждальне XX століття, – паперовий муляж Лєніна. Відбулася в Україні безкровна революція – і диво: жоден комуніст не став на захист свого вождя; навіть нинішній спікер парламенту Олександр Мороз, який нахвалявся, що тільки по його трупі винесуть уперед ногами виліпленого із пап’є-маше ідола, швидко примирився з переміною інтер’єру в залі, бо ж насправді ані один комуніст не вірив і не вірить у примарні комуністичні ідеї, а тільки в ідею влади, яка нині таки прозирнула до Мороза з руїн розваленої імперії.
Зупинюся на характеристиці цього самодіяльного, як і майже ми всі, політика, який разом з рештками комуністів став упоперек шляху нашої повної незалежності, і, в зв’язку з особою спікера, поміркую про його кумира Лєніна – не як першовідкривач, а як свідок пройденого політичного процесу.
Замало назвати вождя світового пролетаріату і створену ним систему диявольщиною, замало освятити місця, де знаходилися скульптурні зображення злої сили, – мусимо усвідомити й примиритися з тим, що та негативна сила людства, втілена в симбірському юристові, була могутньою й самим-таки людством, звабленим обіцянками утопічного раю, спородженою. Через те й сьогодні змучений нестатками плебс, знову обманутий політичними авантюристами, дефілює під червоними прапорами й портретами Лєніна-Сталіна. Деколи ті дефіляди стають жалюгідно смішними, як усе віджите, що безповоротно кане в небуття: нещодавно в Москві вийшли підбурені комуністами знедолені пікетувати американське посольство – вони несли церковні хоругви, ікони, а між ними портрет Сталіна, і вигукували: «Янкі – вон!» Проте смішного тут не так уже й багато: утопічна література, поза волею її творців, підготувала облудну мрію про рівність, про дармовий, відібраний у ближнього хліб, і та мрія живе й досі. А хіба вона властива тільки московитам? Згадаймо: хіба наш фольклор часом не був пройнятий ідеєю, такою схожою на марксівську «експропріацію експропріаторів», – ув образах Довбуша й Кармелюка? Пам’ятаєте пісню: «В багатого відбираю, убогому даю і, так гроші розділивши, я гріха не маю». Грабуй награбоване!
Мрія про всезагальну утопічну рівність ще довго житиме у злюмпенізованих людях, які втратили навики до праці, елементарну творчу ініціативу, в моральних бомжах, схожих на нашого славнозвісного козака Голоту, який усім, подібно відомому депутатові, хамить і ні перед ким не скидає шапки, та передовсім у маніпулянтах і пройдисвітах, які добре навчилися під час тоталітаризму наживатися на всезагальному оглуплюванні народу.
Ця мрія ще довго житиме й тому, що ідею комуністичного пекла в образі раю створювали протягом віків високоосвічені й жертовні люди. Чи ж посміємо ми нині кинути камінь у Томаса Мора за його «Утопію» або в Томмазо Кампанеллу за «Місто Сонця» – твори, написані кров’ю серця в тюрмах і на вигнаннях? Чи маємо право проклинати Фрідріха Ніцше, який своєю філософією прагнув повернути людині, наділеній богорівним розумом, втрачену гідність, а використав його вчення для злочинної діяльності Адольф Гітлер?
Не винні мрійники – винні практики, і не в тому їхня вина, що заходилися будувати державні споруди за рецептами філософів, а в тому, що, добре розуміючи неможливість здійснення їхніх мрій, кинули змученим неволями й нестатками людям злочинне за своєю сутністю утопічне гасло зрівнялівки, спровокувавши їх добровільно заходити в концтабір. Адже «утопія» у перекладі з грецької – місце, якого нема; але ж можна створити в окремо взятій для експерименту країні: обгородити її дротами й зігнати обдурених людей у державний концетрак, закрити перед ними зовнішній світ, щоб, не зріючи іншого життя, свій вважали раєм, дати можливість наїдатися й розмножуватися – одне слово, перемінити народ у стадо слухняних рабів.
Зреалізована утопія вмить стає антиутопією. Класичне художнє відтворення такого суспільства маємо в знаменитому й страшному романі Джорджа Орвела «1984»: змора людського знеособлення, зображеного у творі, звичайно, вражає, проте ми, всупереч Орвелові, нічого собі не уявляли, а фізично пережили совєтську антиутопію й пізнали всі її «принади».
Комуністичні практики, які бажали тільки єдиного – безмежної влади, були насправді посланцями диявольщини. Це не містика: якщо є Бог, то мусить бути й диявол. Такого вишуканого терору, який пронісся над планетою в нашому столітті, не знала ще історія, й творці його уособлювали ідеальне зло, що існує на землі, замасковане в людських подобах.
Народ навіть не знав справжніх імен тих творців – прийшли вони до нас під прибраними іменами: Сталін, Гітлер, Молотов, Свердлов і, звісно, Лєнін – найжахливіша креатура негативних сил світу.
Плутарх сказав: «Нема звіра, жорстокішого від людини, коли до її пристрастей додається влада». Лєнінська жадоба до влади була страшною саме тим, що він, як освічена людина і виконавець, глибоко збагнув суть і силу влади й знав, як нею можна скористатися. Будучи хитрою бестією, Лєнін ніколи не оголював свої владних пристрастей, як, приміром, Гітлер чи Сталін; надягнувши на себе маску скромності й людяності, він створив про себе міф людинобога, який бачить далі від інших і знає те, про що інші не відають. Лєнін вдавався до різних спроб, щоб знайти найкращу модель тоталітарної державної структури; він ставав нібито на захист національних культур, нападаючи на російських держиморд, – й тим завойовував симпатію поневолених ним же народів. Мало того, цей геніальний облудник і політичний шулер використав зовнішню державницьку й національну бутафорію для створення маріонеткових символічних держав у складі СРСР, щоб ними прикрити щойно створені справжні держави, – й значна частина людей йому повірила[1]. Від смерті Лєніна аж донедавна панувала втруєна у свідомість мас віра, нібито він особисто бажав людству добра, а ось жорстокі й бездарні його послідовники довели народи до трагедій; міфологізація Лєніна підсилювалася деміфологізацією Сталіна: труп Джуґашвілі викинуто з мавзолею. Лєніна ж оголошено пророком, у вченні якого, мовляв, завжди можна знайти захист перед злочинними його спадкоємцями.
Міф урешті став реальністю: хоч ніхто не називав Лєніна богом, усе ж лакузи зуміли обліпити його подобу біблійними оздобами: «найлюдяніша людина», «найживіший з усіх живих», «Лєнін жив, Лєнін живе, Лєнін буде жити» і тому подібне. Віру у винятковість вождя методично прищеплювали до людської свідомості; ця леґенда культивується й сьогодні владострасними особинами, які прагнуть повернутися до одержавлених утопій і не розуміють марності цих сподівань: молоде покоління успішно здирає із своїх очей полуду, переконавшись на прикладах Росії, Китаю, Кампучії, Куби, що одержавлена утопія може існувати лише за допомогою машини вбивства – передовсім людей, а іноді теж – мух і горобців.
Проте міфи живуть довго, оскільки приходять до людей не оголеними й прісними: вони завжди мають свій декор. Совєтське суспільство, яке було клоакою бруду і свавілля, прикривалося вертепними комедіями – галасливими демонстраціями, партзборами, на яких все одноголосно схвалювалось, всенародними гуляннями й такими вигадливими феєрверками, що довірливий обиватель, одурманений дешевою пайкою ковбаси й щоденною молитвою «Ленин всегда живой», міг побачити явлення боголюдини навіть у небі.