Я не міг зрозуміти, навіщо державі стільки в’язнів, й коли усвідомив, що така їх кількість знаходиться лише на шахті «Капітальній», а подібних шахт й інших промислових об’єктів тисячі й тисячі, то здалася мені держава, основою якої є тюрма, абсурдною, примарною, навіть не державою – суцільним концтабором, що не має ніяких підстав для тривалого існування.
Але ж хто створив цього гігантського й потворного державного покруча, хто?..
І в цей мент спала мені полуда з віч: творцем його був Лєнін! Не Сталін, а саме Лєнін, в якому я, свідомо обманюючи себе, дошукувався елементів людяності. І я назавше втоптав задраповане флером гуманізму злочинне ім’я в грязюку, замішену ногами каторжан.
Не так давно, коли ґрунтовно студіював Біблію, готуючись до праці над романом «Євангеліє від Томи», прочитав я в Апокаліпсисі пророцтво загибелі цивілізованого світу, висловлене в алегорії:
«І бачив я іншого звіра, що виходив із землі і мав два роги, немов агнець, а говорив, як дракон. Хто має розуміння, той нехай злічить число звіра, бо це число людське, а ім’я йому 666». Я довго розгадував цю загадку, і врешті дійшло до мене розуміння. Склав із сірників число 666, змішав і почав з них виписувати ймення: Нерон, Батий, Гітлер, Сталін. То не вистачало сірників, то залишалися. Та врешті постало переді мною ім’я звіра: ЛЄНІН.
І я заспокоїв себе думкою, що ми вже пережили апокаліпсис; комуно-фашистське звірство, яке прийшло на землю у XX сторіччі, показало, на що воно здатне, застерегло людство перед байдужістю і бездуховністю, й світ позбувся його назавше. Точніше – позбувається.
Повертаючись з Воркути, я зробив у Москві пересадку й використав вільний час для відвідин мавзолею. Мусив це зробити, щоб побачити забальзамованих звірів. Я їх побачив і зрозумів, що мертві суть, як і їхні злочинні ідеї. Животіє на світі ще комуністична практика, що зникне з лиця землі й забудеться повік, як тільки закопають мершу першого звіра, ім’я якому 666. Я забобонний.
Отак стояв я навпроти шахти «Капітальної», відчуваючи блаженну полегшу від того, що здер із себе лєнінську машкару, яку одягнув із тактичних міркувань, полегшу від усвідомлення, що ніколи вже не приросте вона до моєї свідомості; мені стало так радісно, немовби в ту мить я побачив брата, якому міг би зізнатися в своєму очищенні.
Колони ще проходили, та вже видно було останню – і в першій її шерензі я побачив Євгена: був він на вигляд такий же, як у ранній юності, лише із шкарубкою шкірою на обличчі.
Я вигукнув, не тямлячи, що чиню: «Нуську!» Загарчали собаки, конвойний прикрикнув: «Не положено разговаривать с заключенными!» – та Євген повернув голову і, зробивши прохальний жест в бік охоронника, спитав мене: «Ти Роман? Я не впізнаю тебе…»
– «Завтра буду в тебе!» – крикнув я. «Приходь нині на прохідну, я домовлюся», – відказав Євген і зник за брамою концтабору.
Того ж дня я зустрівся з братом в кімнаті побачень. Були і плач, і біль, але й була незмірна втіха: брат мій вийшов з пекла загартованою, чесною людиною; він радів з того, що ми однодумці. Не знав тоді Євген, що остаточне прозріння прийшло до мене сьогодні на дерев’яному воркутинському хіднику.
Ми зустрічалися три дні поспіль, впізнаючи й вивчаючи один одного. Я звірився перед ним, що готуюся стати професійним письменником; він довго мовчав, потім сказав: «Ти не зганьбиш нашого чесного імені». Не запитав, а ствердив, а тоді просвітлів – став геть-чисто таким, яким я його бачив понад десять років тому… І ми поринули у спогади, немов наслухали далекі дзвіночки із санної дороги, по якій мчав наш час. Та ми тоді були ще дуже молоді й про час не думали, а він і нині галопує вчовганою дорогою, і дзвінки на ній теленькотять, і ми вже добре усвідомлюємо, який то короткий шлях до бабусиного порога.
Я тоді так і не дізнався, що пережив Євген за роки каторги, зрозумів тільки одне: врятував його від загибелі цілющий іваничуківський оптимізм і успадковані від наших батька-матері порядність і доброта. Про його життя в неволі я дізнався аж потім – з книги Євгена «Записки каторжанина». Велику радість маю від того, що є в мене такий брат!
Й не раз, дивлячись на деяких своїх ровесників, які постраждали від більшовизму, проте й сотої долі не пережили того, що Євген у воркутинському концтаборі, а вимагають надмірної уваги до себе – ніби плати за муки заради України – міркую собі: хіба ж ви не знали, на що йдете, адже політична діяльність з усіма її наслідками – то ж професія. Так ні, один гнівається на суспільство за те, що не став президентом, другий не подає руки тому, який не сидів у тюрмі, ще інший ображений на весь світ, бо не обрали його депутатом…
Можна б, зрештою, не зважати на амбіції цих людей, та біда в тому, що вони каталізують розкол у народі – на своїх прихильників і ворогів, а дисциплінований справжній ворог потирає з утіхи руки й вигрібає для себе каштани, спечені в попелі наших дітвацьких сварок та непорозумінь, і набирає нових сил, щоб і далі кривдити не лише ув’язнених, а весь народ – своїм злочинним існуванням на білому світі. Чи ж маємо право впустити його на наш державний тракт?
3
Є в мене велика дорога, що увібрала в своє русло всі мої стежки й путівці, – найважливіша магістраль, якою впродовж століть йшов і йде сьогодні мій народ, і повернутися назад не мав я ніколи спромоги ані права, і зійти з неї не дозволили мені воля предків і власне сумління. Це довга й тяжка дорога з неволі до незалежності; всі ми на ній народилися, і той, хто полишив її з причин зневіри заради спокою чи вигоди, – без матері назавше зостався, засуджений на небуття й непам’ять, бо тільки марш – плече до плеча – із своєю нацією є запорукою найповноціннішого людського існування.
Не міг вижити без своєї дороги жоден народ. Щоб залишитися при житті, мусили повернути собі обітований край євреї: розкидані по всьому світу, моляться вони нині до рідного клаптика землі, немов до храму; татари зберегли себе лише тим, що в пам’ять вигнаного народу навічно вкарбувався шлях до Криму; гине нині чечен на своїх гірських стежках і лише на них зможе здолати окупанта; Україна вийшла сьогодні на європейський шлях й стала видною розпорошеному по далеких землях нашому людові, та й Білорусь змиє ще з себе ганьбу, потоптавши відступників на битому тракті. Тільки світовий розбійник, котрий тратує чужі землі, занехаявши свої власні дороги, конатиме без співчуття людського на велелюдних перехрестях.
Полишивши заради пера політичні баталії в українському парламенті, я далі йду по заповітній магістралі, яку не обирав, а на ній народився, і йтиму нею вічно, бо навіть тоді, коли моя власна дорога закінчиться, я із набутком, якого за життя доробився, мчатиму вперед в історії мого народу, яка ніколи не розгублює із своїх саков ані найменшої крихти.
Знаходжуся в контексті моєї нації – в тандемі з нею; нестримна її енергія є одночасно моєю енергією, її рух в упертому просуванні вперед є моїм рухом, яку б функцію я не виконував. Ми всі – йдемо. А хто випадає або випав із всезагального руху свого народу на заповітній дорозі, хто збочив з неї і залишився позаду, того неминуче здолає песимізм, до яких би допінґів не вдавався; ін’єкції чужих сил не виліковують цієї недуги. Зневіренець у власній потузі мусить загинути: кожна на світі сила має свій ліміт енергії, якої нікому й крихти не віддасть – чужу ж з охотою поглине.
Поступ на історичних магістралях людства має один загальний напрям у безмежжі, в якому кожному окремому народові надано окремий відтинок у просторі й часі, як вік та маєтність окремій людині. Запрограмований Господом у всій нашій планетарній системі рух поступу є невідворотний, і в цьому закладено найвищий оптимізм Природи: те, що залишилося позаду чи то в космічних вимірах, а чи в історії найменшого народу, те, що ми проминули, вже не може бути осягнуте смислами, тільки пам’яттю – доброю або злою; ніколи не повториться існування зужитого й зниклого в Космосі астрального тіла, як не може повторитися фізичне чи політичне життя, починаючи від комах і закінчуючи імперіями.