– Розкажи мені більше, – попросив Вільям.
– Занадто низький як для поліцейського. Будь уважним, такі зазвичай розумніші за інших. Також відомий як Яструб. Спочатку кружляє над тобою, а потім летить вниз та хапає своїми пазурями.
– Бачу, і тебе схопив, – прокоментувала Марджорі.
– З чого ти це взяла? – спитав сер Джуліан, наливаючи собі вина.
– Бо ти запам’ятовуєш тільки тих свідків, які беруть гору над тобою.
– Підловила, – сказав сер Джуліан і підняв келих за Ґрейс та Вільяма, які раптом вибухнули спонтанними аплодисментами.
– Передавай командору Гоксбі мої вітання, – додав сер Джуліан, не звертаючи уваги на аплодисменти.
– Це останнє, що я зроблю, – відповів Вільям. – Я хочу справити гарне враження, а не заробити собі ворога на все життя.
– Хіба у мене така погана репутація? – зітхнув сер Джуліан, мов коханець, якому відмовили.
– Боюся, твоя репутація така погана, що кожного разу сама лише згадка твого імені у відділку викликає обурення, бо завдяки тобі той, хто має сидіти у тюрмі довічно, гуляє на волі.
– Хто я такий, щоб сперечатися з дванадцятьма шанованими чоловіками та законом?
– Ти, мабуть, не помітив, тату, – сказала Ґрейс, – проте жінки сидять серед присяжних з двадцятих років.
– Дуже жаль, бо я б ніколи їх не пускав у журі.
– Ґрейс, не слухай його, – сказала мати. – Він просто намагається тебе спровокувати.
– Отже, чемпіонкою якої програшної справи ти збираєшся стати? – спитав доньку сер Джуліан, глибше врізаючись у м’ясо.
– Право на спадщину, – мовила Ґрейс, відпивши вина.
– Чиє саме, дозволь спитати?
– Моє. Ти, може, і сер Джуліан Ворвік, баронет, проте коли ти помреш…
– Що, сподіваюсь, станеться не скоро, – додала Марджорі.
– …твій титул отримає Вільям, – продовжила Ґрейс, ігноруючи матір, – попри те, що я народилася першою.
– Який жах, – глузливо промовив сер Джуліан.
– Це не смішно, батьку, і я впевнена, що норми права зміняться ще за твого життя.
– Не можу собі уявити, щоб лорди пристали на твою пропозицію.
– А вони будуть наступними, бо щойно Палата громад зрозуміє, що справа в голосах, їхня священна цитадель впаде під вагою власної абсурдності.
– І що ти збираєшся із цим робити? – спитала Марджорі.
– Почнемо зверху, з королівської родини. Ми вже маємо підтримку пожиттєвого пера, який готовий передати законопроект про примогенітуру[2] в Палату. Цей законопроект надасть жінкам право наслідувати престол у разі, якщо вони народилися першими, а не поступатися своїм молодшим братам. Ніхто не припускає, що принцеса Анна буде гіршим монархом, аніж принц Чарлз. І тому є чудові приклади: Єлизавета I, королева Вікторія та Єлизавета II.
– Цього ніколи не трапиться.
– За твого життя, батьку, – повторила Ґрейс.
– Але, Ґрейс, ти ж ніби проти титулів, – здивувався Вільям.
– Так, проти. Але це справа принципу.
– Тоді я тебе підтримаю. Ніколи не хотів бути сером Вільямом.
– А якщо ти станеш комісаром і заслужиш його? – спитав батько.
Це змусило Вільяма замислитися та знизати плечима.
– До речі, тобі вдалося захистити ту бідну дівчину минулого тижня? – спитала Марджорі Ґрейс, щоб трохи згасити полум’я суперечок.
– Ні, вона отримала шість місяців.
– Та її випустять уже через три, і вона неодмінно повернеться на панель.
– Тату, не починай цю розмову, будь ласка.
– А її сутенер? – поцікавився Вільям. – Це його мали б посадити.
– Та я б його живцем з’їла, – сказала Ґрейс, – але на нього навіть штраф не наклали.
– З’їла б? – спитав батько. – Бачу, тепер ти говориш як консерватор.
– У жодному разі, – відповіла Ґрейс.
Сер Джуліан узяв ніж для нарізання й спитав:
– Комусь іще шматочок?
– Можна спитати: ти з кимось зустрічаєшся? – повернулася Марджорі до сина.
– З різними людьми, щоразу як з дому виходжу, мамо, – відповів Вільям, якого потішив мамин евфемізм.
– Ти знаєш, про що я кажу, – докорила йому мати.
– Іще чого. Останні кілька місяців я постійно чергував, сім ночей поспіль, та закінчував о шостій ранку, і все, чого мені хотілося, – це лягти спати. А за два дні треба з’явитися на ранкову зміну. Тож давай дивитися правді в очі: констебль Ворвік – не краща партія.
– От якби ти мене послухався, – втрутився батько, – зараз уже був би успішним адвокатом, оточеним гарними жінками у палаті, які там були б, повір мені.
– Я де з ким зустрічаюся, – раптом сказала Ґрейс, і це було вперше, коли батько не зміг нічого відповісти. Він поклав свій ніж та виделку і уважно прислухався.
– Вона працює у Сіті, проте батькові вона, вочевидь, не сподобається, бо вона адвокатка з розлучень.
– Вже не дочекаюсь, як хочу з нею познайомитися.
– Коли завгодно, мамо, проте май на увазі, що я не казала, хто мій батько.
– Ти кажеш так, ніби я щось середнє між Распутіним та суддею Джеффрісом[3]! – сказав сер Джуліан і націлив свій ніж у серце.
– Ти не такий харизматичний, – зазначила його дружина, – але й з тебе є користь.
– О, то яка ж? – спитала Ґрейс.
– У вчорашньому кросворді залишилося слово, яке я досі не можу розгадати.
– Я до ваших послуг, – запропонував сер Джуліан.
– Жінка, яка турбується про світське життя, сидячи вдома? Десять літер, дев’ята «ч».
– Непрацююча! – одночасно вигукнули всі троє і розсміялися.
– Хтось хоче посипати голову попелом на десерт? – поцікавився сер Джуліан.
* * *
Вільям сказав батькові, що навряд чи переможе, проте перемога була у нього в кишені, точніше, у лузі. Він збирався загнати останню кулю та виграти чемпіонат відділку Ламбет зі снукеру, завершивши цим шість перемог Фреда Єйтса. Вільяму здавалося, що у цьому була певна іронія, бо саме Фред навчив його грати. Взагалі-то він навряд чи потрапив би до більярдної, якби Фред не порадив йому приєднатися до гри, щоб почати ладнати з тими хлопцями з відділка, які недовірливо ставилися до Хориста. Фред вчив його грати з таким самим ентузіазмом, як вчив працювати «в полі». І зараз Вільям вперше міг перемогти свого вчителя.
У школі Вільям демонстрував неабиякі результати у регбі взимку, а влітку успішно пробігав спринти на доріжці. У свій останній рік у Лондонському університеті він посів перше місце в міжуніверситетському чемпіонаті. Навіть батько стримано усміхнувся, коли він перший фінішував у стоярдовому забігу (як він сказав), проте Вільям підозрював, що «максимальний брейк», «відновлення позиції куль» та «ін офф» ще не входили до батькового лексикону.
Вільям перевірив табло. Усього три гри. Тепер усе залежало від останнього фрейму. Він добре почав з 42 очками, але Фред надолужив, і вони майже зрівняли рахунки. Хоча Вільям усе ще був на 26 очок попереду, розташування куль було таким, що Фреду лишилося тільки сім куль до трофея. Кімната цокольного поверху була набита офіцерами усіх рангів; дехто сидів на радіаторах, хтось на сходах. Коли Фред схилився над більярдним столом і націлився на жовту кулю, у кімнаті запанувала тиша. Вільям бачив, як жовта, зелена, брунатна та блакитна кулі почергово зникали у лузах, як і його надії стати чемпіоном, доки до перемоги Фреда у матчі не залишилися рожева та чорна.
Фред вирівняв прицільну кулю, перш ніж направити биток. Проте він підштовхнув його надто інтенсивно, так що рожева куля потрапила у середню лузу, а биток зупинився збоку, роблячи ситуацію занадто важкою навіть для професіонала.
Усі завмерли. Фред нахилився, зосередився й націлився на останню кулю. Якщо йому вдасться, то рахунок стане 73:72, і тоді він буде першою людиною, яка виграла чемпіонат сім разів поспіль. Він трохи відійшов назад, нервово натер свій кий крейдою та ще раз спробував зібратися. Він нахилився, розчепірив пальці та сконцентрувався перед останнім ударом по битку. Фред нервово слідкував, як остання куля котиться до кутової лузи; кілька з його прихильників зосереджено за цим спостерігали, але, на їхній жаль, куля зупинилася лише за кілька дюймів від лузи. Почулося розлючене зітхання натовпу вболівальників, які розуміли, що Вільям отримав можливість, з якою впорається навіть новачок, і на дошці пошани скоро має з’явитися нове ім’я. Суперник глибоко вдихнув, дивлячись на дошку, де ім’я Фреда було викарбувано золотом за 1977, 1978, 1979, 1980, 1981 та 1982 роки. Але не за 1983, подумав Вільям, натираючи кий крейдою.