– Розкажете про це мені?
Бет помирала зі сміху, коли Вільям розказував їй про доктора Тальбо та заступника американського генерального секретаря. Вона навіть порадила йому звернути увагу на непідписані збірки Вінстона Черчилля.
– Може, так вам швидше вдасться вийти на слід вашого шахрая і ви будете на один крок попереду.
– Гарна ідея, – погодився Вільям, вирішивши не казати їй, що саме цим він займався весь день. – Може, нам варто частіше бачитися, і тоді ви зможете стати детективом.
– А ви – читати лекції у Фіцмолеані.
Обидвоє засміялися.
– Перші побачення такі дивні, – сказав Вільям.
– А це що, перше побачення? – спитала Бет, м’яко усміхаючись.
– Сподіваюсь.
– Кави? – спитав Джино.
Вільям не помітив, як пролетів час, доки Бет не прошепотіла:
– Здається, персонал хоче додому.
Вільям озирнувся й зрозумів, що вони останні клієнти в ресторані, та попросив рахунок.
– Ви мешкаєте десь поблизу? – спитав він.
– У Фулгемі, з другом. Але не хвилюйтеся, я доїду автобусом.
– На жаль, я не зможу сплатити проїзд, – сказав Вільям, подивившись на рахунок. – Можна провести вас додому?
– Сподіваюся, ми скоро побачимо вас знову, синьйорино, – сказав Джино, відчиняючи для них двері.
– Я ще не вирішила, – сказала Бет, посміхаючись у відповідь.
Вільям узяв її за руку, коли вони переходили дорогу, і вони безупинно верзли якусь нісенітницю, доки не опинилися біля дверей Бет. Вільям нахилився й поцілував її у щоку. Коли вона встромила ключ у замок, він спитав:
– Підете зі мною у Галерею підробок?
– Чи буває таке, що ви не при виконанні, детективе констеблю Ворвік? – спитала вона.
– Поки існує навіть нікчемна можливість, що я знайду вашого Рембрандта, міс Рейнсфорд, – ні.
9
Правило просте: якщо телефон дзвонить, ти береш слухавку незалежно від звання. Потім записуєш деталі й передаєш Ламонту, який вирішує, хто працюватиме над справою за умови, якщо справа є. Часто дзвонили публічні особи, які скаржилися на зникнення родинної цінності на кшталт альбому гравюр та хотіли знати, коли поліція збирається її повернути. Тоді слід було пояснити, що про грабіж треба повідомляти у місцевий відділ поліції, оскільки у витворах мистецтва та антикваріаті працюють лише чотири офіцери, тому вони не можуть розглядати кожну справу. Але командор завжди нагадував, що для старої леді її втрачена вікторіанська брошка – коронна коштовність, а для багатьох людей це єдиний прямий контакт з поліцією.
– Коли кладеш слухавку, – казав він Вільяму, – ти маєш бути впевнений, що на тому кінці дроту залишився задоволений клієнт, а не людина, переконана, що поліція проти неї.
Вільям підняв слухавку.
– Вибачте за дзвінок, – прозвучав добре поставлений голос. – Сподіваюся, я не марную ваш час.
– Ви не марнуєте мій час, – сказав Вільям, – якщо впевнені, що стався злочин.
– Проблема в тому, що я не впевнений, що стався злочин, проте ситуація справляє темне враження.
Вільям усміхнувся з дивного виразу.
– Скажіть, будь ласка, як ваше ім’я, сер? – спитав він і взяв ручку, хоча знав, що близько половини зазвичай кидають слухавку після цього питання.
– Джеремі Вебб. Я працюю у Лондонській срібній скарбниці, що у Сіті. Мабуть, ви ніколи про нас не чули.
– Ще в школі я був там з батьком, ми шукали подарунок на мамин день народження. Ніколи не забуду це місце, там, мабуть, з десяток різних магазинчиків, усі дуже таємничі…
– Тридцять сім крамниць, – сказав Вебб. – Цього року я займаю посаду президента Асоціації Лондонської срібної скарбниці, й саме через це я вам телефоную. Кілька наших членів повідомили мене про проблему.
– Яку проблему? – спитав Вільям. – Не кваптеся, містере Вебб, та опишіть усі деталі, навіть найдрібніші.
– Дякую, – відповів Вебб. – До складу АЛСС входять кілька членів, які переважно займаються купівлею та продажем срібла. Це може бути будь-що, від вікторіанської ложки до великої вази для обіднього столу. Зараз, щоб мати сертифікат стерлінгового, все срібло, як мені відомо, повинно мати клеймо та пройти лабораторне дослідження. Жоден серйозний колекціонер не придбає річ, яка не має правильного клейма.
Вільям завмер, чекаючи на продовження:
– Останні кілька місяців у скарбниці з’являвся чоловік, який хотів придбати вироби, віком щонайменше сто років. Йому не важливо, чи це медаль з нагоди коронації Георга V або шкільна нагорода за найдовший стрибок. Одне з чотирьох клейм на виробах позначає рік виготовлення, і деякі з моїх колег помітили, що цей чоловік завжди перевіряє вік за допомогою лупи, перш ніж розглянути сам виріб.
– Лупи?
– Вибачте, – сказав Вебб. – Це маленьке збільшувальне скло, яке використовують ювеліри та годинникарі.
– Зрозуміло, – відповів Вільям, хоч і не міг второпати, до чого все йде.
– Інша дивна річ, яку помітили мої колеги, полягає в тому, що він завжди платить готівкою.
– Великими купюрами?
– Ні. Ми завжди уважно стежимо за цим, оскільки враховуємо останні директиви Міністерства фінансів, що стосуються відмивання грошей. Чи я досить зрозуміло пояснюю, офіцере?
– Так, містере Вебб. Ви знаєте, як звуть цього джентльмена?
– У цьому вся й справа, – сказав Вебб. – Ми завжди записуємо імена та адреси кожного покупця, але цей чоловік кожного разу представляється різними іменами та дає різні адреси.
Тепер Вільяму стало справді цікаво.
– Чи хтось із ваших продавців має уяву, ким може бути цей чоловік?
– Один з наших дилерів каже, що він його знає, проте не може згадати, звідки. Він стверджує, що не знає його справжнього імені.
– Ви кажете, «стверджує». Це означає, що ви не впевнені в його чесності.
– Кілька років тому цей продавець був засуджений до шести місяців ув’язнення за продаж викрадених товарів. Служба пробації попросила нас дати йому другий шанс, і ми це зробили, хоч і з недовірою. Але ми попередили: якщо він хоч раз спробує перетнути межу, він буде виключений з асоціації.
– Як його звати?
– Кен Еппл’ярд.
Вільям записав це ім’я.
– Враховуючи ваш досвід, містере Вебб, у вас є теорія, нащо цей загадковий чоловік скуповує так багато старовинного срібла?
– Спершу я вважав, що це випадок відмивання грошей, але він почав повертатися знов і знов. І це не має жодного сенсу – якщо він, звісно, не ідіот. Потім я подумав, що він може переплавляти срібло, але це теж не найкраща ідея, оскільки зараз вартість срібла падає. Отже, маю зізнатися, я цілком спантеличений. Утім, наша наглядацька рада вирішила, що я маю повідомити вас про це.
– Дуже вам дякую, містере Вебб. Я одразу передам цю інформацію своєму начальнику й повернуся до вас.
Але першим, що зробив Вільям після дзвінка, був похід на мінус перший поверх, де містилася національна база даних поліції. Констебль поліції, який на вигляд був іще молодшим за нього, вбив ім’я Кена Еппл’ярда у пошук, і за мить список його попередніх судимостей був у нього в руках. Еппл’ярд справді був засуджений до шести місяців за продаж викрадених товарів. Вільям із задоволенням зауважив, що з того часу порушень більше не було, хіба що кілька штрафів за паркування. Ворвік повернувся в офіс з великим аркушем.
Ламонт розмовляв по телефону, проте жестом запросив Вільяма присісти на стілець навпроти нього. Вільям знав, що начальник допомагає Інтерполу зі справою про контрабанду діамантового кільця, яке вдалося перевезти з Гани до Дубая. Щойно Ламонт поклав слухавку, він переключив свою увагу на Вільяма, який стисло виклав суть справи.
– Босе, як ви гадаєте, чого він хоче? – запитав Вільям, коли закінчив свою доповідь.
– Не знаю. Але перше, що ти маєш з’ясувати, це його особистість, бо до цього моменту ми просто ходимо у пітьмі.
– З чого мені почати?
– Почни з того, що у тебе є. Піди до Скарбниці та поговори з Еппл’ярдом. Але обережно. Він нещодавно звільнився, тому йому буде незручно перед колегами. Спробуй вдати із себе клієнта, а не копа.