– Чесно кажучи, погано. Чоловік середнього зросту, на вигляд років шістдесят-шістдесят п’ять, сивий, трохи згорблений, із сильним акцентом. Типовий клієнт «Гетчардс».
Вільям посміхнувся:
– Ви, мабуть, навіть не спитали його ім’я.
– Ні. Він сказав, що не хоче, аби його діти довідалися, що він продає родинну цінність.
– Але ви мали б виписати йому чек.
– Зазвичай я так і роблю, проте він наполягав на готівці. Він з’явився за кілька хвилин до закриття, бо знав, що тут буде мало відвідувачів.
– Скільки коштує звичайне непідписане зібрання книжок?
– Сто фунтів, якщо вони в оригінальних обкладинках.
– А підписане зібрання?
– Три сотні, може, триста п’ятдесят в ідеальному стані.
– Можна спитати, скільки ви заплатили за нього?
– Двісті п’ятдесят фунтів.
– Отже, цей чоловік придбав непідписане зібрання книжок за сотню фунтів, підробив шість підписів та заробив на цьому сто п’ятдесят фунтів. Невеликий грабіж.
– Згоден, – не надто здивовано сказав Гідді. – Але якщо хтось із наших клієнтів дізнається, що ми продаємо книжки з фальшивими підписами, ми можемо втратити королівський ордер.
Вільям розуміюче кивнув.
– Як ви гадаєте, він може повернутися?
– Навряд чи він ризикне провернути таку махінацію вдруге у такому ж книжковому магазині. І чесно кажучи, є багато інших, завдяки яким він може заробляти роками.
– Отже, з якого магазину мені розпочати?
– Я дам вам список місць, де спеціалізуються на перших виданнях з підписами, – сказав Гідді, витягаючи із шухляди свого столу тоненьку книжечку.
– Дякую, – сказав Вільям, швидко гортаючи сторінки.
– Не хвилюйтесь, майже всі вони знаходяться поблизу, – сказав менеджер, супроводжуючи Вільяма до ліфта.
Детектив констебль Ворвік провів решту дня, обходячи книжковий за книжковим, та з’ясував, що шахрай був працьовитим чолов’ягою. Коли він не купляв, він продавав. Він був із дрібних ремісників, яких заохочувала влада. Кожен з менеджерів пообіцяв повідомити Вільяма, якщо в крамниці з’явиться чоловік, схожий за описом містера Гідді, та запропонує на продаж зібрання «Другої світової війни» Вінстона Черчилля з підписами, але всі погоджувалися, що шахрай навряд чи з’явиться у тому самому магазині вдруге.
– Якщо він з’явиться, будь ласка, подзвоніть мені у Скотленд-Ярд за номером 230 1212 і попросіть з’єднати з 2150, – сказав Вільям, перш ніж рушити до наступної крамниці.
Вільям продовжував пошуки, поки о шостій за ним не зачинилися двері останньої книжкової крамниці. Він доїхав на метро до станції Вікторія і побіг до Тренчард-Хаусу. Він швидко прийняв душ і замислився, незвично довго вирішуючи, що вдягнути. Нарешті він зупинився на блакитному блейзері, білій сорочці з відкритим коміром та сірих брюках, але відмовився від ідеї одягти краватку з університетських років.
Щойно він вийшов з квартири, як зрозумів, що запізниться, якщо не візьме таксі, – місіс Волтерс не оцінила б такої витрати.
Таксі висадило його біля «Єлени», на Фулгем-роуд за сім хвилин до призначеного часу.
– Джино, це дуже важливе побачення, – сказав Вільям офіціанту, щойно той представився. – Перше, якщо бути точним. Тому мені може знадобитися ваша допомога.
– Я потурбуюся про це, містере Ворвік. Я посаджу вас до тихого алькову.
– О боже, ось і вона, – прошепотів Вільям.
– А, синьйорино, – сказав Джино і з легким поклоном взяв її під руку. – Містер Ворвік уже тут і чекає на вас за своїм звичайним столиком.
Вільям підірвався з-за столика, намагаючись не вилуплювати очі на Бет. На ній була жовта сукня до коліна з відкритими плечима, світло-зелена шовкова хустка та нефритове кольє, що доповнювало її образ.
Джино допоміг їй сісти, поки Вільям чекав стоячи.
– Бачу, ви тут завсідник, – сказала Бет, вмостившись на стільці.
– Ні, я тут вперше. Мені це місце порадив друг.
– Але офіціант…
– Його я теж вперше бачу, – сказав Вільям, коли Джино повернувся з меню. Бет засміялась.
– Отже, містере Ворвік, вам як завжди?
– А що я завжди замовляю? – спитав Вільям. Джино здивовано подивився на нього, і Вільям продовжив:
– Бет знає, що я тут вперше. Що ви порадите?
– Для чарівної синьйорини у нас…
– Джино, не перегравайте.
– Невже ви не вважаєте її чарівною?
– Вважаю, звісно, але не хочу, щоб вона втекла до того, як принесуть першу страву.
Бет підняла очі від меню.
– Не хвилюйтеся, не втечу. Не до другої страви, у будь-якому разі.
– А що ви будете пити, синьйорино?
– Келих білого вина, будь ласка.
– Пляшку «Фраскаті», – сказав Вільям, пригадуючи назву вина, яке зазвичай замовляв його батько, але сам детектив не мав уяви, скільки воно може коштувати.
Коли Джино прийняв їхнє замовлення й пішов, Бет запитала:
– То Вільям чи Білл?
– Вільям.
– Ви працюєте у мистецькій індустрії чи просто фанат музеїв?
– І те, й інше. Я ще з дитинства люблю музеї, проте зараз працюю у відділі витворів мистецтва та антикваріату у Скотленд-Ярді.
Здавалося, Бет трохи вагалася, перш ніж сказати:
– Отже, ви прийшли до Фіцмолеану по роботі.
– Доки не побачив вас.
– Ви ще гірший за Джино.
– А ви?
– Ні, я не гірша за Джино.
– Ні, я не про це… – мовив Вільям, з жахом думаючи про те, що з його останнього побачення пройшло дуже багато часу.
– Я знаю, про що ви, – підколола його Бет. – Я викладаю історію мистецтв у Даремі.
– Я знав, що обрав неправильний університет.
– А де ви навчалися? – спитала вона, коли Джино повернувся зі страчателою просто з жару.
– Кінгз. Також історія мистецтв. А після Дарему?
– Пішла до Кембриджу, а потім писала дисертацію доктора філософії про дипломата Рубенса.
– Я майже почав навчання в аспірантурі за злочинцем Караваджо.
– Це пояснює, чому ви опинилися у поліції.
– А потім ви одразу пішли до Фіцмолеану?
– Так, це була моя перша робота після Кембриджу. Мабуть, учора було дуже помітно, що це моя перша спроба провести екскурсію.
– Ви були неймовірною.
– Я ще тільки починаю, ви це зрозумієте, коли послухаєте лекцію Тіма Нокса наступного тижня.
– Не можу навіть уявити, як це – замінити свого начальника останньої миті.
– Це було жахливо. Отже, наважуся спитати: як близько ви до повернення мого Рембрандта?
– Вашого Рембрандта?
– Так. Усі працівники Фіцмолеану стають власниками, коли йдеться про «Синдиків».
– І я розумію чому. Проте через сім років ця справа стала, як то кажуть, висяком.
– Але ж ви не працюєте над цією справою останні сім років?
– Менше семи тижнів, – підтвердив Вільям. – Але я впевнений, що зможу повернути Рембрандта вам до кінця наступного місяця.
Бет не засміялася.
– Я все ще вірю, що картину можна знайти й повернути у галерею.
– Я б хотів погодитися з вами, – сказав Вільям, коли Джино забирав порожні тарілки, – але не всі мої колеги так вважають.
– Ви думаєте, вона знищена? – спитала Бет. – Я просто не можу повірити, що може існувати такий лиходій.
– Навіть якщо цій людині вдавалося уникати в’язниці сім років?
– То ви знаєте, хто її викрав?
Вільям не відповів, але відчув полегшення, коли з’явився Джино з основною стравою.
– Вибачте, – сказала Бет. – Мені не варто було питати. Але якщо я можу чимось допомогти, просто дайте мені знати.
– Є дещо. Нещодавно ми знайшли дуже точну копію «Синдиків», і мені цікаво, чи не знаєте ви когось, хто спеціалізується на такому?
– Це не моя парафія, – визнала Бет. – Я спеціалізуюся на мертвих голландцях та фламандцях. Але ви, мабуть, уже були у Галереї підробок у Ноттінг-гілл?
– Ніколи не чув про таку, – сказав Вільям, намагаючись відшукати неіснуючий блокнот у кишені свого піджака, забувши, що він не на роботі.
– На них працює велика кількість художників, які можуть підробити полотно будь-якого майстра, живого чи мертвого.
– Це легально?
– Не знаю, це ваша справа, – посміхнулася Бет. – Якщо ви не проводите дні та ночі виключно у пошуках мого Рембрандта, то маєте розв’язувати важливіші справи.
– Викрадення маленького фіала місячного пилу та кілька підробок «Другої світової війни» Вінстона Черчилля.