Вільям почекав, поки всі студенти вийдуть із зали, а доктор Тальбо збере свої записи, і підійшов центральним проходом до головного злодія.
Тальбо подивився на Вільяма крізь окуляри й спитав:
– Ми знайомі?
Вільям дістав своє службове посвідчення, від чого доктор схопився за край довгого дерев’яного столу, що стояв перед ним.
– Але я ж сплатив цей штраф за паркування!
– Певно, що так, сер. Але я маю поставити вам кілька запитань.
– Звісно, – сказав Тальбо, нервово розправляючи мантію.
– Почнемо з фіала місячного пилу. Як ви отримали його у власність?
– Так ви тут через це? – недовірливо спитав Тальбо.
– Так, сер.
– Це був подарунок професора Денінґа, який він мені заповів. А американці подарували йому фіал за публікацію його дослідження місячної поверхні.
– Чому він залишив такий важливий історичний артефакт саме вам?
– Я тоді працював з ним, був його асистентом, коли він писав дисертацію, а коли він пійшов на пенсію, я зайняв його посаду голови факультету.
– Мені дуже прикро вам це повідомляти, докторе Тальбо, але американці хочуть повернути свій місячний пил назад.
– З чого б це вони вирішили, що він належить їм? Вони не володіють Місяцем.
– Так, але вони здобули цей пил у своїй космічній місії, і, мабуть, містер Денінґ забув, що він підписав договір, який забороняє продавати або передавати його третій стороні.
– А що як я відмовлюся віддати його? – спитав Тальбо вже з більшою впевненістю.
– Американці почнуть судовий процес, і боюся, що їхні гаманці більші за ваш.
– То чому б їм просто не придбати цей бісів фіал на аукціоні?
– Згоден, це було б найлегше, – відповів Вільям. – Але вони стоять на тому, що цей фіал належить їм, і «Сотбіс» вже відкликав лот зі свого каталога. І ви не повірите, зараз фіал замкнений у сейфі як режимний об’єкт.
Тальбо розсміявся, направив скрючений вказівний палець на Вільяма й сказав, намагаючись наслідувати Клінта Іствуда:
– Давай, зроби мені ласку!
– Якщо ви підпишете форму відмови, сер, я заберу фіал із «Сотбіс» й поверну його у посольство, вирішивши цим проблему.
– Знаєте, містере Ворвік, якби я був мільйонером, я б поборовся із цими янкі, навіть якщо ціна йому лише кілька тисяч фунтів.
– І я був ви на вашому боці, але боюся, ми все одно програли б.
– Ви, мабуть, маєте рацію. Отже, що підписати?
Вільям відкрив портфель, витяг три однакові форми й поклав їх на стіл.
– Тут, тут і тут.
Тальбо уважно прочитав документи й підписав кожен з них.
– Дякую, сер, – сказав Вільям, поклав дві форми до портфеля, а одну передав доктору.
– Не хочете пообідати разом? – спитав Тальбо й зняв свою мантію, здійнявши хмару крейди.
– Тільки якщо ви знаєте паб, у якому можна було б пообідати в межах двох фунтів та восьми центів.
– Є краща ідея.
* * *
На шляху додому Вільям перевірив підписи доктора Тальбо. Йому дуже сподобався обід у їдальні викладачів разом з професором. Виявилося, що той теж шаленіє від мистецтва та палкий прихильник одного з місцевих художників, з яким він познайомився іще за часів бакалаврату. Доктор Тальбо придбав картину вулички у Селфорді авторства Лоренса Стівена Лорі за п’ятдесят фунтів, сума, яку він тоді не міг собі дозволити, та, власне, і зараз теж, хоча, як він зізнався Вільяму, він не міг би її продати.
– Тож на яких художників варто звернути увагу мені, враховуючи мою зарплатню? – поцікавився Вільям.
– Даяна Армфілд, Крейґ Еткінсон та Сідні Харплі. Ви можете побачити їхні роботи на Літній виставці Королівської академії мистецтв.
Вільям записав імена.
За обідом Вільям жартома запропонував замінити кілька піщинок місячного пилу на пісок з пляжа Блекпул, бо він був упевнений, що заступник генерального секретаря не помітить різниці. Тальбо це розсмішило, проте він уточнив, що його колега зі Смітсонівського інституту точно це помітить, хоча він, скоріше за все, ніколи й не бував на Блекпулі.
Нарешті Вільям розгорнув свій журнал, щоб подивитися, на які виставки варто піти. Він обрав три й обкреслив дати, які записав у свій щоденник: Пікассо, ранні роботи; Гокні, Каліфорнія чи смерть; та щорічна Літня виставка Королівської академії мистецтв, де він збирався подивитися на художників, яких йому порадив доктор Тальбо. Але він швидко про них забув, щойно перегорнув сторінку й побачив, що доктор Тім Нокс, директор Музею Фіцмолеан, проводить лекцію з історії музею та екскурсію через кілька тижнів.
Квитки коштували п’ять фунтів, а кількість відвідувачів обмежена до п’ятдесяти людей. Цікаво, чи місіс Волтерс вважатиме це необхідною витратою? Так чи інакше, він збирався туди піти.
Вільям погано спав уночі, хоча його єдиним подорожнім був замкнений портфель. Він хотів би розірвати обидва екземпляри форми, але знав, що це не допоможе й американці все одно отримають своє.
Уранці Вільям не поїхав до Скотленд-Ярду, а почав з Нью-Бонд-стрит. Він довго чекав біля будинку аукціону, доки швейцар не відчинив йому двері о дев’ятій. Мелані Клор уважно роздивилася підпис доктора Тальбо й порівняла його з підписом на документі на продаж, перш ніж попрощатися з лотом номер дев’ятнадцять. Вона вийшла за сейфом, у якому зберігався фіал, і повернулася за кілька хвилин. Вільям був шокований: фіал був меншим за його мізинець. Він обережно обгорнув його у носовичок, поклав до коробки та підписав іще кілька форм, перш ніж поїхати на Площу Гросвенора. Через п’ятнадцять хвилин він уже піднімався сходами Посольства США та доповів про мету свого візиту піхотинцю на рецепції. Вільям попросив дозволу побачитися з містером Андервудом.
– Вам призначено зустріч, сер?
– Ні, – відповів Вільям і дістав своє посвідчення. Піхотинець натиснув три кнопки на своєму телефоні, і коли з іншого боку почувся голос, повторив прохання Вільяма.
– На жаль, заступник генерального секретаря зараз не може вас прийняти, у нього зустріч, проте він має час о четвертій вечора.
– Скажіть йому, що у мене його місячний пил, – мовив Вільям.
Він почув: «Пропусти його нагору».
Вільям доїхав до четвертого поверху ліфтом. Заступник генерального секретаря вже чекав його у коридорі. Вони потиснули один одному руки.
– Доброго ранку, детективе, – сказав він, але продовжив, тільки коли за Вільямом зачинилися двері офісу. – Ви дуже швидкий як на англійця.
Вільям мовчки відкрив свій портфель і витяг звідти маленьку коробочку. Він розкрив її, обережно зняв носовичок та, ніби чарівник, дістав фіал.
– Оце воно? – розчаровано спитав Андервуд.
– Так, сер, – відповів Вільям і передав йому скриньку Пандори.
– Дякую, – сказав Андервуд, поставивши містилище на стіл. – Я зв’яжуся з вами, якщо будуть інші проблеми.
– Тільки якщо хтось викраде одну з ваших ядерних боєголовок, – сказав Вільям.
8
– Чи можу я отримати компенсацію за відвідування лекції у Фіцмолеані?
– Це пов’язано напряму зі злочином, який ви розслідуєте? – спитала місіс Волтерс.
– І так, і ні.
– Може, ви визначитеся?
– Так, це пов’язано зі злочином, який я розслідую, але я б усе одно пішов.
– Тоді це ні. Іще щось?
– Ви можете замовити мені квиток на прем’єру нового фільму про Джеймса Бонда? – Вільям чекав, що вона вибухне.
– Це пов’язано напряму зі злочином, який ви розслідуєте?
– Так.
– Який ряд вам потрібен?
– Це жарт?
– Я тут не жарти жартую, детективе констеблю. Який ряд?
– Позаду Майлза Фолкнера. Він…
– Ми тут усі знаєм, хто такий містер Фолкнер. Я подивлюся, що можна зробити.
– Але як…
– Не треба питань. І якщо у вас більше немає інших побажань, йдіть звідси.
* * *
Вільям приїхав до Фіцмолеану на кілька хвилин раніше. Він ще трохи постояв на вулиці Принца Альберта, щоб помилуватися чарівним архітектурним ансамблем, розташованим півколом. Він добре знав, що після викрадення Рембрандта у музей заразом пускають тільки п’ятдесят людей. Він зміг дістати сорок сьомий квиток на вечірню лекцію. Ще півтори години, і квитки були б розпродані. Він показав свій квиток охоронцю у формі, який направив його на другий поверх, де Вільям приєднався до невеликої групи поціновувачів мистецтва, які спілкувалися між собою та з нетерпінням чекали на появу доктора Нокса, знаного спеціаліста з епохи Відродження.