Всего за 189 руб. Купить полную версию
Втім, її розчарування в родині свого чоловіка дещо пом’якшувалося дружинами та дітьми його братів, себто, тими Фергюсонами, які насправді Фергюсонами не були, яким не довелося пережити тих нещасть, які впали на голову Айку, Фані та їхньому потомству, і Роза швидко подружилася з Міллі та Джоан. Обидві жінки були значно старшими за неї (тридцять чотири та тридцять два), але вони радо прийняли її до своєї компанії як рівного члена, надавши їй повного статусу в день одруження, а це означало, окрім всього іншого, що Роза мала право бути посвяченою у всі таємниці своячок. Особливо велике враження справила на Розу говірка Міллі, яка курила цигарку за цигаркою, жінка настільки худорлява, що здавалося, наче замість кісток у неї під шкірою дроти. Вона була розумною, мала власну думку і добре розуміла, за якого чоловіка вийшла заміж в особі Лью. Але хоч якою б лояльною не залишалася вона до свого хитруватого, зрадливого й марнотратного чоловіка, це не заважало їй точити безперервний потік іронічних дотепів у його бік, і були ті дотепи такими розумними та ядучими ремарками, що Розі інколи доводилося виходити з кімнати, аби не розсміятися надто голосно. У порівнянні з Міллі, Джоан була дещо простакуватою, але такою добросердою й великодушною, що й досі не второпала, за якого бовдура вийшла заміж. Яка ж вона добра матір, думала Роза, така ніжна, терпляча й турботлива, тоді як гострий язик Міллі часто призводив її до сварок з дітьми, які поводилися менш виховано, аніж діти Джоан. У Міллі дітей було двоє: одинадцятирічний Ендрю та дев’ятирічна Еліс, а в Джоани – троє: десятилітній Джек, восьмирічна Френсі та шестирічна Руф. Всі вони по-різному подобалися Розі, можливо, окрім Ендрю, який, схоже, був надто грубий та забіякуватий, і йому часто влітало від Міллі за те, що він бив свою маленьку сестричку. Але найбільше Роза полюбила Френсі, так, це була однозначно Френсі, вона просто не могла не полюбити її, бо дівчинка була така гарненька, така напрочуд жвава, і коли вони познайомилися, то це було наче кохання з першого погляду. Висока, з каштановим волоссям, Френсі кинулася Розі в обійми, примовляючи: «Тітонько Роза, тітонько Роза, ви така гарненька, така гарненька, така надзвичайно гарненька, що тепер ми назавжди будемо з тобою друзями». Отак і почалася їхня дружба, отак і продовжувалася, вони були в захваті одна від одної, і Роза відчувала, що мало було речей приємніших у цьому світі, аніж той момент, коли Френсі вибиралася їй на коліна, коли вони всі сиділи за столом, і починала розповідати їй про школу, про останню книжку, яку вона прочитала, про подругу, яка сказала їй щось погане, або про плаття, яке матуся збиралася подарувати їй на день народження. Від заспокійливої ніжності Розиного тіла дівчинка розслаблялася, а коли вона говорила, то Роза гладила її по голові, щоках та спині, і невдовзі їй починало здаватися, що вони спливли у повітря, удвох полишили кімнату, будинок та вулицю і пливуть собі разом у небі. Так, ці родинні зібрання дійсно бували похмурими й занудливими, але бували в них і віддушини, несподівані маленькі дива, котрі траплялися в найнесподіваніші моменти, бо, на думку Рози, боги були істотами ірраціональними і винагороджували нас своїми дарунками випадково і навмання.
Розі хотілося стати матір’ю, завагітніти, народити дитину, відчувати, як в ній б’ється друге серце. Ніщо не важило так багато, як це бажання, навіть її робота у Шнайдермана, навіть отой омріяний, але іще нечіткий план, згідно до якого вона одного дня збиралася стати самостійним фотографом, відкрити власну студію з власним іменем на вивісці над парадним входом. Ці амбіції нічого не значили, коли вона порівнювала їх з простим бажанням подарувати світу нову людину, власне дитинча, власного сина чи доньку, і бути матір’ю того дитинчати всю решту життя. Стенлі старанно виконував свою частину роботи без презервативів і запліднив її тричі протягом перших півтора року їхнього спільного життя, але тричі у Рози стався викидень, кожного разу – на третьому місяці вагітності, і коли вони в квітні 1946 року відмічали другу річницю свого одруження, дітей у них і досі не було.
Лікарі запевняли, що у неї все було нормально, що вона була при доброму здоров’ї і одного разу неодмінно виносить плід належні дев’ять місяців, але ці втрати тиснули на Розу важким тягарем, і з кожним ненародженим немоволям, з кожною наступною невдачею вона почувалася так, ніби у неї крали її жіноче єство. Вона плакала цілими днями після кожного фіаско, плакала так, як не плакала ніколи після загибелі Девіда, і зазвичай така оптимістична Роза, завжди життєстійка і ясно мисляча Роза поринала в сумну й хворобливу жалість до самої себе. Якби не Стенлі, то важко було б сказати, до яких глибин саморуйнування вона могла б дійти, але він залишався непохитним та стриманим, незворушним до її зліз, і після кожного втраченого немовляти продовжував запевняти її, що то була лише тимчасова невдача і що насамкінець все владнається. В такі хвилини Роза відчувала до нього таку близькість і любов, була йому така вдячна за його доброту. Звісно, вона не вірила жодному його слову – як же ж вона могла вірити, коли все свідчило навпаки? – але ця втішна брехня чинила на неї заспокійливий вплив. Втім, Розу спантеличував той спокій, з яким Стенлі зустрічав повідомлення про іще один викидень, її страшенно дивувала його незворушливість до жорстокого й кривавого вигнання його ненароджених дітей з її тіла. Може, думала вона, Стенлі не поділяє її бажання мати дітей? Можливо, він і сам не здогадувався про це своє небажання, але що як він потайки хотів, аби ситуація й далі лишалася незмінною, щоби мати її для себе всю цілковито, щоби вона була дружиною, якій не доводилося б ділити свою любов між чоловіком та дитиною? Вона ніколи не наважувалася озвучити ці думки в присутності Стенлі, їй ніколи й на думку не спало б образити його такими безпідставними підозрами. Але сумнів не покидав її, і вона питала себе саму: а чи не надто добре виконував Стенлі свою роль сина, брата і чоловіка? Якщо ж це дійсно було так, то, мабуть, місця для батьківства в його душі більше не залишалося.
5 травня 1945 року, за три дні до закінчення війни у Європі, дядько Арчі впав замертво від серцевого нападу. Йому було сорок дев’ять, гротескно молодий вік для будь-чиєї смерті, а найбільш гротескною обставиною було те, що ховали його на День перемоги, а це означало, що коли онімілі від горя члени родини Адлерів повернулися з цвинтаря до помешкання Арчі на Флетбуш-авеню в Брукліні, то люди на вулицях їхнього мікрорайону танцювали й шаленіли, гудучи клаксонами своїх авто, і гукали хрипкими голосами, радіючи з того, що перша половина війни скінчилася. Гармидер тривав багато годин, а тим часом дружина Арчі, Перл, та їхні дев’ятнадцятирічні двійнята-сестри, Бетті та Шарлотта, а також четверо вцілілих членів квінтету «Даунтаун» та ще й з десяток чи більше друзів, родичів та сусідів мовчки сиділи й стояли в квартирі з закритими портьєрами. Схоже, та добра новина, яку вони чекали так довго, збиткувалася над жахом смерті дядька Арчі, а радісні співучі голоси за вікном сприймалися як безсердечне блюзнірство, неначе на могилі Арчі танцював увесь район Бруклін. Той день залишився у пам’яті Рози назавжди. Не лише через її власне горе, яке було досить болючим, а через те, що Мілдред так розхвилювалася, що випила кілька чарок віскі й відключилася прямо на дивані, а також через те, що вона вперше в житті побачила, як її батько втратив самовладання й розплакався. А іще того дня Роза сказала собі, що коли їй посміхнеться удача і вона народить сина, то назве його Арчі на честь дядька.