Всего за 189 руб. Купить полную версию
Свій медовий місяць вони провели на курорті біля озера в горах Адірондак. То була семиденна ініціація в таємниці подружнього життя, нетривала, але нескінченна, оскільки кожна секунда начебто несла в собі вагу цілої години або цілого дня просто завдяки самій лише новизні всього, що вони переживали разом. То був період нервозності й полохливого пристосування один до одного, маленьких перемог та інтимних зізнань, під час якого Стенлі дав Розі перші уроки водіння авто і навчив її основам тенісу, а потім вони повернулися до Ньюарку й облаштувалися в помешканні, де провели перші роки свого заміжжя – то була квартира з двома спальнями в районі Ван Вельсор поблизу озера Віквехік. З нагоди шлюбу Шнайдер подарував Розі аж місяць оплаченої відпустки, а протягом трьох тижнів перед виходом на роботу Роза похапцем опановувала мистецтво куховарити, цілковито покладаючись на грубенький старий посібник з американської кухонної науки, який матір подарувала їй колись на день народження. Той грубенький фоліант називався «Кулінарна книга для початківців», мав підзаголовок «Шлях до серця чоловіка», нараховував шістсот двадцять три сторінки, написані місіс Симоною Кендер, і містив «Перевірені рецепти з їдалень громадських шкіл Мілуокі, Дівчачого профтехучилища, рецепти від авторитетних дієтологів та досвідчених хатніх господинь». На початку кулінарного навчання траплялися численні катастрофи, але Роза завжди була кмітливою ученицею, тому коли за щось бралася, то, зазвичай, доводила почате до кінця вельми успішно, але навіть в ті дні спроб і помилок, пересмаженого м’яса та недоварених овочів, липких, як пластилін, пирогів та грудкуватого пюре Стенлі жодного разу їй не дорікнув. Хоч яку б жахливу страву вона йому не подавала, він терпляче з’їдав її геть усю, до останньої крихти, жуючи її з явним задоволенням, а потім кожного вечора, буквально кожного вечора дякував їй за надзвичайно смачні харчі. Розі інколи здавалося, що то він піддражнює її, що то він просто надто зайнятий власними думками, щоби звертати прискіпливу увагу на те, що вона подає йому на стіл, але це стосувалося не лише страв, які вона готувала, а й усіх інших аспектів їхнього сумісного життя. Якось Роза, замислившись над цим явищем, зібрала докупи всі ті моменти, які потенційно загрожували суперечкою між ними, і прийшла до приголомшливого, абсолютно неймовірного висновку, що Стенлі ніколи її не критикував. Вона була для нього бездоганним створінням, бездоганною жінкою, бездоганною дружиною, і тому, як в отому теологічному постулаті, що стверджував неминучість існування Бога, все, що вона робила, казала й думала, було незмінно бездоганним, просто мусило бути бездоганним. Проживши в одній спальні з Мілдред більшу частину свого життя, з тою Мілдред, яка називала її «пустоголовою» за те, що вона надто часто ходила в кіно, яка устаткувала всі свої шафки замкáми, аби її молодша сестра не запозичувала в неї одіж, Роза жила тепер в одній спальні з чоловіком, який вважав її бездоганною, і при тому цей чоловік в тій самій спальні швидко навчався грубо пестити її всіма способами, які їй подобалися найбільше.
У Ньюарку було нудно, але квартира була просторішою та краще освітленою, аніж помешкання Розиних батьків по той бік ріки, а всі меблі були новими (найкращі з того, що міг запропонувати «Домашній Світ Трьох Братів» – може, і не найкращі з усього, що можна було роздобути, але наразі достатньо добрі). Оскільки Роза знову пішла на роботу до студії Шнайдермана, місто й далі залишалося фундаментальною частиною її життя – такий милий, брудний та всеїдний Нью-Йорк, столиця людських облич, горизонтальна Вавилонська вежа людських мов. Щоденна подорож на роботу складалася з поїздки неквапливим автобусом до потягу, дванадцяти хвилин у поїзді від Пенсильванського вокзалу до Пенсильванської станції метро, а потім – кілька хвилин ходьби до студії Шнайдермана. Розі подобалася ця поїздка, бо вона мала змогу бачити довкола себе так багато людей, а особливо їй подобався той момент, коли потяг в’їжджав до Нью-Йорку й зупинявся, після чого завжди слідувала коротка пауза, неначе увесь світ затамовував подих в мовчазному передчутті, а потім двері розчинялися, всі хутко кидалися до виходу, і вагон за вагоном починав вивергати пасажирів на швидко заповнюваний натовпом перон. Роза буквально упивалася швидкістю та впертою цілеспрямованістю цього натовпу, де кожен кидався в одному й тому самому напрямку; вона була його частиною у самісінькому вирі, їдучі, як всі решта, на роботу. Це давало їй змогу почуватися незалежною, хоча й прив’язаною до Стенлі, але самостійною, і це було нове, хороше почуття. Коли Роза піднімалася сходами й вливалася в іще один натовп під відкритим небом, вона прямувала до Західної Двадцять сьомої вулиці, уявляючи тих різних людей, які того дня прийдуть до студії: матерів та батьків з новонародженими дитинчатами, маленьких хлопчиків в бейсбольній уніформі, старезні подружні пари, охочі зробити портрет на день сорокаріччя чи п’ятдесятиріччя їхнього подружнього життя, хихотливих дівчат в капелюшках та накидках, жінок з жіночих клубів, чоловіків з чоловічих клубів, поліцейських новобранців у синій парадній формі, і, звісно ж, військовиків, яких ставало дедалі більше, інколи – з дружинами чи подругами, але здебільшого самотніх одиноких вояків, які прибули до Нью-Йорку у відпустку чи повернулися з фронту додому, або збиралися відбути в далекі краї, щоби вбивати й бути вбитими. Вона молилася за всіх них, молилася, щоби всі вони повернулися цілими й неушкодженими, зі здоровими руками й ногами на живих тілах, молилася кожного ранку йдучи від станції метро до Західної Двадцять сьомої вулиці, щоби війна скінчилася якомога скоріше.
Роза не мала ані серйозних жалів, ані болючих задніх думок стосовно її згоди вийти заміж за Стенлі, проте заміжжя принесло їй певні незручності, жодне з яких не було безпосередньо пов’язаним зі Стенлі. Втім, породичавшись з ним, вона породичалася також з його сім’єю, і кожного разу, опиняючись в одній компанії з тріо невдах, вона не переставала дивуватися, як Стенлі примудрився прожити з ними усе своє дитинство і при цьому не стати таким же пришелепуватим, як і вони. Найколоритнішою особою була, звісно, його матір, і досі сповнена енергії Фані Фергюсон, якій на той час вже було десь під сімдесят, яка мала чи то п’ять футів два дюйми, чи то п’ять футів два з половиною дюйми заввишки, і яка являла собою похмуру метушливо-прискіпливу зануду з кривою гримасою на обличчі. Сидячи одна на диванчику під час родинних зустрічей, вона щось буркотіла собі під ніс, а сиділа вона одна тому, що ніхто не наважувався наблизитися до неї, особливо п’ятеро її онуків віком від шести до одинадцяти років, які, схоже, смертельно боялися її, бо Фані запросто могла луснути їх по голові кожного разу, коли дітлахи виходили за межі дозволеного (якщо виходом за межі дозволеного можна було вважати гучні відрижки, сміх, вереск, підстрибування, а також удари головою та іншими частинами тіла об меблі). А коли Фані не могла підібратися до онуків достатньо близько, щоби торохнути кого-небудь з них по голові, вона волала на них голосом таким гучним, що аж шибки торохтіли. Коли Роза вперше зустріла Фані, та ущипнула її за щоку (достатньо сильно, аби спричинити біль) і сказала їй, що вона – гарна дівчина. А потім впродовж решти візиту Фані вперто ігнорувала її – і відтоді продовжувала ігнорувати під час кожного візиту, зводячи все спілкування між ними до формального «здрастуйте» і «прощавайте», та оскільки Фані демонструвала таку ж саму байдужість і до інших двох невісток, Міллі та Джоан, Роза не приймала це близько до серця. Фані турбувалася лише про своїх синів, синів, які підтримували її матеріально і сумлінно приходили до неї кожного вечора у п’ятницю на вечерю, тоді як жінки, з якими одружилися її сини, були для неї не більш аніж примарами, і часто вона навіть імен їхніх пригадати як слід не могла. Все це не надто дратувало Розу, бо її стосунки з Фані були нечастими й нерегулярними, але зовсім інакше було з братами Стенлі, оскільки вони працювали у нього, і їй доводилося бачитися з ними мало не щодня. Та коли вона усвідомила той приголомшливий факт, що ці двоє були найвродливішими чоловіками, яких їй доводилося бачити, божественними мужчинами, схожими на Еррола Флінна (Лью) та Кері Гранта (Арнольд), у неї почала накопичуватися сильна антипатія до обох братів. Вона відчувала, що були вони дріб’язковими й нечесними, старший Лью не вирізнявся особливим розумом і був жертвою своєї пристрасті грати, роблячи ставки, на футбольних та бейсбольних іграх, а молодший Арнольд був просто напів-ідіотом, хтивим ловеласом зі скляними очима, який забагато пив і ніколи не проминав можливості торкнутися її рук та плечей, ущипнути її за руку чи за плече, і завжди називав її «крихіткою» та «лялечкою», від чого її відраза до нього лише ставала дедалі глибшою. Їй страшенно не подобалося, що Стенлі влаштував їх на роботу в магазині, вона казилася від того, як вони насміхалися над ним поза очі, а інколи й прямо у вічі, але Стенлі, добрий Стенлі, в сто разів кращий за них разом узятих, робив вигляд, що нічого не помічає, безсловесно мирячись з їхньою жадібністю, лінню та насмішками. Він демонстрував щодо них таку терпимість, що Розі почало здаватися, наче вона, сама того не бажаючи, вийшла заміж за святого, за одного з тих рідкісних індивідів, які ніколи й думки поганої ні про кого не мали. Хоча, гадала далі вона, Стенлі запросто міг бути всього-на-всього слабовольним простаком, чоловіком, який так і не навчився постояти сам за себе. З невеликою допомогою з боку своїх братів (а може, і без їхньої допомоги взагалі) він перетворив «Домашній Світ Трьох Братів» на прибутковий концерн, великий, з неоновою вивіскою, універмаг, де продавалися крісла та радіо, обідні столи та холодильники, меблі для спалень та гомогенізатори Ворінга. То було підприємство з високим оборотом і товарами середньої якості, яке обслуговувало клієнтуру з середніми та низькими доходами, така собі агора двадцятого сторіччя, але після кількох відвідин протягом перших тижнів потому, як вона вийшла заміж, Роза припинила заходити до магазину – не лише тому, що знову вийшла на роботу, а тому, що їй там було тривожно, поруч з братами Стенлі вона почувалася нещасливою й абсолютно чужою.