Аж тут прихильники інстинктивної моральности вигукнуть: «Браво! Він, принаймні, допускає наявність несвідомих чеснот – вже й цього нам достатньо!
О невибагливі!
9
Наші виверження. Незчисленні речі, засвоєні людством на ранніх етапах розвитку, настільки тоді слабкі й зародкові, що ніхто й не сприймав їх як засвоєні, раптом нагадують про себе по тривалому періоді, можливо – по сторіччях: упродовж цього часу вони дозріли, стали сильнішими. Деяким вікам, як видається, гостро бракує того чи того хисту, тієї чи тієї чесноти, як це також буває між людей; але, хто спроможний дочекатися, нехай чекає на онуків і правнуків – вони винесуть на світ божий глибинне своїх дідів: те їхнє глибинне, що про нього й не відали ті ж таки діди. Часто син уже є зрадником свого батька: той краще розуміє себе, відколи має сина. Ми всі маємо у собі приховані сади й посіви; а інакше висловлюючись, ми всі – вулкани у стані дозрівання, і кожен матиме годину свого виверження; та близька ця година чи далека, ніхто, звісно, не знає, навіть Господь Бог Милосердний.
10
Своєрідний атавізм. Рідкісних людей того чи того часу я радше сприймаю як раптову появу нащадків культур минувшини та її сил – вони наче атавізми якогось певного народу чи цивілізації; в них дійсно є щось таке, що треба ще зрозуміти! Зараз вони видаються чужими, рідкісними, неординарними; і хто відчуває у собі ці сили, має їх плекати, захищати, шанувати і ростити їх у собі, всупереч опору з боку чужого їм світу. У такий спосіб людина стає або великою, або схибленим диваком, якщо не загине дочасно. Давніше ці риси були поширеними, а отже, вважалися нормальними, ніяк не вирізняючи особу з загалу. Можливо, їх наявність у особи передбачалася, як обов’язкова чи бажана; з ними не можна було досягти величі саме тому, що не було небезпеки стати через них божевільним чи самотнім.
Такі атавізми виникають здебільшого у старожитніх кланах і кастах, але малоймовірні там, де раси, звички, цінності надто швидко змінюються. Бо для розвитку народів темп важить не менше, ніж у музиці: у нашому випадку, безперечно, необхідне еволюційне анданте, як темп неквапливого і пристрасного духу – а саме таким є дух консервативних родів.
11
Свідомість. Свідомість є останнім і остаточним елементом у розвитку органічного, а отже – найменш завершеним і найкволішим. Свідомість генерує незліченні помилки, через які тварина, людина передчасно гине – всупереч долі, за словами Гомера.[12] Якби стримувальні пута інстинктів не були істотно сильнішими за свідомість, вона взагалі не служила б регулятором людської діяльности – людству просто судилося б загинути через свої помилкові судження і марення перед живими очима, через свою поверховість і довірливість, коротко кажучи, через свою свідомість. Тобто, якби не інстинкти, його б давно вже не існувало! Перше ніж якась функція остаточно сформується і дозріє, вона становить небезпеку для організму, тож добре, якщо вона тривалий час згнічується! Свідомість, таким чином, згнічується – зокрема й тим, що нею пишаються! Заведено вважати, що вона є ядром людини; її сталою, вічною, остаточною, найоригінальнішою сутністю! Її вважають певною фіксованою величиною! Заперечують її зростання, її перебої! Її сприймають як «одну з систем організму»! Така гідна посміху переоцінка і нерозуміння свідомости тільки на користь їй, запобігаючи її надміру швидкому розвитку. Оскільки люди вірили, що вони вже достатньо свідомі, вони не намагалися набути свідомости; ще й нині зберігається таке становище! І цілковито новим є завдання, яке заледве ще тільки постало перед нами: органічно увібрати знання, зробивши його інстинктивним – завдання, зрозуміле тільки тим, хто усвідомив, що досі ми вбирали в себе лише свої помилки і що вся наша свідомість стоїть на помилках!
12
Мета науки. Що? Кінцева мета науки – забезпечити людям якомога більше задоволення і якомога менше дискомфорту? А як бути, коли задоволення і дискомфорт пов’язані між собою таким чином, що бажання мати якнайбільше першого, повинно також мати доволі другого, коли той, хто хоче досягти «небесного захвату», має також бути готовим до «смертельної туги»?[13]
Примечания
1
Цей епіграф з’явився у новому, другому виданні, 1887 року; натомість перше видання, 1882 року, мало за епіграф відому цитату з Р. В. Емерсона: To poets and wise men are all things befriended and consecrated, all experiences useful, holy every day, all divine (в оригінальному тексті – у перекладі німецькою) – «Для поетів і мудреців усе є дружнім і освяченим, усі переживання корисні, кожен день священний, усе є божественним».
2
Прелюдія у віршах і п’ятий розділ з віршованим додатком після нього з’явилися тільки у другому виданні.
3
Тобто зболілий розум усе подвоює, роблячи 10 з 5, яким відповідають римські Х і V; також, архаїчна, найдавніша латинська абетка закінчувалася літерами V і Х.
4
Алюзія до сюжету, що ліг в основу широковідомої на той час балади Й.К.Ф. фон Шиллера Das verschleierte Bild zu Sais (у перекладі Ц. Білиловського – «Закритий образ у Саїсі»), згідно з яким юнак гине у прагненні здобути істину, прокравшись у храм Ізіди і відкривши, попри заборону, обличчя статуї. (Тут і далі прим. пер.).
5
Коли богиня Деметра побивалася за викраденою богом Аїдом дочкою (Персефоною), відьма Баубо вперше розвеселила її, задерши собі спідницю.
6
Сенека і до нього подібні (лат.).
7
Primum scribere, deinde philosophari – «спершу писати, потім філософствувати»; саркастично переінакшена давня сентенція Primum vivere deinde philosophari – «спершу (подбати про) життя, потім філософствувати».
8
Поза сумнівом – алюзія до вислову «Альфа і Омега» (перша і остання літери грецького алфавіту; пор. «від А до Я»).
9
Найяскравіша зірка сузір’я, Сіріус, судячи з її грецької назви, здавна асоціювалася з літньою спекою, а її латинська назва Канікула – з назвою літнього відпочинку – канікулами.
10
Німецькою «філін» – «Uhu», але тут йдеться про сову, що вважається супутницею Мінерви, вона і видає ці звуки.
11
Rerum concordia discors (лат.) – гармонія суперечностей, узгодженість через суперечності.
12
Напевне, у тому рядку «Іліади», де Зевс побоюється, що Трою, всупереч долі (hyper moron), буде здобуто завчасно.
13
Рядок «Himmelhoch jauchzend, zum Tode betrübt» (з пісні Клерхен у 3 сцені 1 дії п’єси «Еґмонт» Й.В. ґете) у минулому часто цитували, як зразок німецького романтизму.