Врешті-решт вбивці вдалося відвести малого вбік, так би мовити, «на мужской разговор». Розмовляючи, хлопець не втрачав його матір із поля зору, аби вчасно побачити, якщо вона раптом помітить тіло.
Жінка тупцяла на місці: намагалася зігрітися. Нудьгуючи, роздивилася напіврозвалену непоказну будівлю колишнього складу й подивувалася, наскільки тут темно. Стенула плечима й взялася роздивлятися прилеглу територію. Біля огорожі роздивилася купу сміття, очевидно, залишеного тут багато років тому, коли склад припинив роботу. На невеличкому шматі землі росли дерева та кущі. Також помітила кілька шин, як-небудь складених під огорожею.
Тим часом у приятеля її сина плуталися у голові думки. Він ніяк не міг придумати, що б таке сказати, аби ця дурепа припинила роззиратися. Від напруження він увесь змокрів.
У кишені він і досі мав ножа, яким добив дівчину.
* * *
Харків. Неділя, 3 листопада 2019 року. 00:53
«Успели», – зітхнув із полегшенням, коли останні грудки землі впали на свіжу могилу. Чотирнадцятирічний приятель відмовився, тож йому знову довелося шукати допомогу. Та він і сам відразу зрозумів, що нічого не вийде, коли побачив, що той приперся з мамашею.
За третім разом знайти напарника вдалося. Тіло Лільки вони успішно закопали тут, у яру, що неподалік. Тепер лишалося знайти виродка, через якого все мало не зійшло на пси.
Вбивця озирнувся й посвітив ліхтарем довкола. Тиша і нікого. Проте він бачив, що коли той боягуз втікав, побіг у бік яру. Ану ж раптом він ще тут?
– Чё ты смотришь? Что-то услышал? – сполохався приятель.
Тільки свідків йому зараз бракувало. Допомагаючи нести й закопувати тіло, він тільки те й робив, що озирався навсібіч, аби не «спалитися».
– Я видел, он в эту сторону убежал, – юнак зосереджено роздивлявся місцину.
– Да смылся уже давно. Чё, он будет ждать, пока ты его придёшь сюда искать? – йому хотілося вшитися якомога швидше.
Місце йому не подобалося: кущі, дерева, яма на ямі, вибій на вибої. Тинятися тут у темряві, хай і з ліхтарями, – ризикувати зламати собі шию. Та старший приятель не мав наміру йти звідси так просто.
Добрих пів години хлопці нишпорили темним яром у пошуках небажаного свідка. Врешті помічникові вдалося вмовити новоспеченого вбивцю піти геть.
Свідок же довго не вірив своєму щастю, коли двоє безжальних вбивць нарешті залишили це місце. Він досидів тут майже до восьмої й пішов, тільки коли розвиднилося.
* * *
Харків. Неділя, 3 листопада 2019 року. 08:35
Сьогодні Єгор прокинувся рано. Зрештою, як завжди в чужому ліжку. Поза межами домівки спав він, як правило, не більше чотирьох-п’яти годин. Тож тепер снідав у Fresh Line[8] сендвічем із реберцями барбекю й запивав то все натуральним чаєм із лимоном. У руках Скляр крутив кубик Рубіка. Одну зі сторін вдалося скласти ще раніше, після пробудження. Час від часу кидав погляд у вікно, спостерігаючи за перехожими на Сумській. З роздратуванням підмітив, як хлопець-студент замовив суп і салат. Таня б схвалила. «Не чоловіча то їжа», – гмикнув.
Колишня наречена працювала головним кухарем у ресторані, і коли вони жили разом, завжди стежила за його правильним харчуванням. З нею він забув, що таке проблеми зі шлунком. Та що там шлунок. Взагалі забув, що таке бути самотнім і нікому не потрібним.
Тільки от розійшлися вони вже більш, як пів року. Кілька місяців тому він спробував розпочати нові стосунки, проте Зоряна дратувала його у всьому. Надто своїми регулярними походеньками до дорогих закладів, на які в нього не вистачало грошей, часу та бажання. А ще, вона спала до обіду й ніц не готувала.
Скляр провів поглядом хлопця. Той всівся трішки далі від нього, теж на високому стільці перед вікном. Скляр роздивився свій сендвіч, відставив вбік. Апетит пропав.
Перевірив, котра година. «Рано ще телефонувати». Єгор швидко допив чай і розкрив матеріали справи. До кафе заскочила нова група відвідувачів (теж на вигляд студентів), і тут стало гамірно. Не довго думаючи, Єгор дістав навушники, увімкнув музику в телефоні й нарешті зосередився на роботі: «Я в танку»[9].
* * *
Харків. Неділя, 3 листопада 2019 року. 10:23
– Розкажіть про вашого сина.
Георгій Альтман здивовано витріщився на слідчого.
– Про Віктора?
Скляр кивнув.
Свекор Олександри Альтман і батько Віктора Альтмана виявився високим сивим, доволі красивим чоловіком, на вигляд років п’ятдесяти. Вдягнутий зі смаком, хоч і просто (білого кольору легенька кофтина та чорні джинси). Він мав змучений і невиспаний вигляд. Розмовляли чоловіки в кабінеті Альтмана, у його приватному будинку.
– Ви щось про нього дізналися? – захвилювався Альтман.
«Він вже давно мертвий», – констатував слідак, проте вголос не наважився так відповісти.
– На жаль, ні. Проте в нас є підстави вважати, що зникнення та вбивство дружини також пов’язані з його зникненням. Не буває подібних збігів.
Георгій Альтман похитав головою: він і сам про це неодноразово думав.
– Поліція вже багато разів розпитувала мене про нього. Може, б ви мені нарешті щось розповіли? Є новини в розслідуванні? – схрестив руки на грудях і вороже глянув на поліцейського.
– Не можу вас порадувати, – обличчя Скляра теж скам’яніло. – Розкажіть мені про нього.
Бовтун не знав, що Скляр у роботі підійматиме питання справи Віктора. Приятелі вирішили не афішувати участь Єгора в розслідуванні вбивства Олександри Альтман, врешті-решт Скляр офіційно не має права ним займатися. А тепер він ще й взявся за справу її чоловіка. Проте як інакше?
Тихо відчинилися двері, і до кімнати зайшла молода дівчина, на вигляд трішки старша за двадцять. Підійшла до чоловіка й м’яко опустила свою маленьку долоню йому на ліве плече. Георгій подивився на неї з ніжністю, поклав свою долоню зверху.
– Ти тільки не хвилюйся, добре? Він хоче допомогти, – дівчина привіталася зі слідчим.
Єгор кивнув.
«Сестра Віктора», – швидко зрозумів.
– Вже два роки минуло. Якби мали чим допомагати…
Чоловік не доказав, кинув погляд на Єгора. Усередині слідчий вже кипів, проте поки що вдавалося себе стримати. Він прийшов сюди не для того, аби йому кидали в обличчя звинувачення.
Дочекавшись дев’ятої, Скляр подзвонив родичам жертви й призначив зустріч. Поліція ще вчора повідомила їх про смерть невістки й що скоро до них прийде хтось для розмови. Кілька днів тому в них просили будь-які речі, звідки можна було б вилучити ДНК зниклої. Родичі надали гребінець, відтак почали із надією чекати, що знайдене тіло не належить Олександрі. Та надії не справдилися. Скоріше за все, ні Георгій Альтман, ні його донька так і не заснули вночі. Дівчина теж мала страшенно змучений вигляд. Проте в її погляді Єгор помітив рішучість.
«Що вона замислила?» – зацікавився Скляр.
– Він зник два роки тому. Просто пішов з дому на роботу й більше не повернувся, – замість батька відповіла дівчина. – Поліція не змогла встановити його місцеперебування. Ви думаєте, їхні зникнення пов’язані?
Єгор з упевненістю похитав головою.
Насправді на сто відсотків він не міг знати, та вирішив розпочати розслідування саме з цієї версії.
Георгій Альтман уважно глянув на доньку, проте дівчина вдала, що не помітила.
«Що це все означає?» – Єгор звузив очі, спробував збагнути, що ці двоє приховують.
– Я так розумію, та сама доля спіткала й Олександру? – поставив запитання дівчині. – Перепрошую, як ваше ім’я?
– Анна. Анна Альтман, – дівчина несподівано усміхнулася, показавши ряд білих рівних зубів, присіла на бильце крісла поруч із батьком.
Єгору ще раніше Георгій Альтман запропонував місце у такому ж, навпроти, через стіл. Слідак не без задоволення всівся в глибоке м’яке шкіряне крісло.
– Вона мала намір зустрітися з друзями, але так і не з’явилася, – продовжувала розповідати замість батька дівчина.