І Власта відпустила.
* * *
Харків. Субота, 2 листопада 2019 року. 12:15
Єгор зітхнув з полегшенням: нарешті він вийшов із цього задушливого смердючого потяга. Бовтун, як завжди, не підвів, приїхав вчасно, і тепер старі друзяки радісно обіймалися. «Ну, нарешті хоч щось приємне», – подумалося Скляру, коли він міцно потискав руку Льоні.
– Як доїхав?
Єгор кинув погляд на людей, що досі виходили з потягу. Слідак завчасно потурбувався про те, аби втекти звідти серед перших: вже за десять хвилин до прибуття стояв перед самим виходом. Щойно з поїзда вийшло подружжя, яке всю дорогу його дратувало. Спершу зліз чоловік, дружина передала йому всі три важезні дорожні сумки, відтак сама ступила на харківську землю.
– Нормально, – відмахнувся Скляр, радіючи, що нічне жахіття нарешті позаду.
Повз пройшла ще одна сусідка – дівчина з неголеними ногами та незачесаним волоссям. Єгор скривився, пригадавши, як дівча зранку длубало бруд з-під нігтів. Не втримавшись, він знову виліз на верхню полицю й не злазив звідти аж доти, доки потяг не почав під’їжджати до пункту призначення.
– Я швиденько підкину тебе до готелю, а ввечері ти до нас в гості. Що скажеш?
– А хіба ми не підемо зараз обідати? Ми ж домовлялися.
– Єгоре, вибач, роботи під зав’язку, – Бовтун притиснув долоню до горла, підтверджуючи свої слова жестом. – Не встигаю нічого. Он моя машина, – вказав рукою. – Ходімо.
Льоня швидко закрокував до автівки, синього фольксвагена. Єгор поспішив за приятелем, водночас роздивляючись прилеглу до вокзалу площу.
«Гм… не так вже й погано виглядає, порівняно з тим, як було колись», – подивувався новому враженню від міста.
Сідаючи в машину, помітив знайоме жіноче обличчя. Кілька секунд знадобилося для того, аби згадати, що то мама дівчинки з кубиком Рубіка. Поряд дріботіла мала, правою рукою міцно тримаючи коричневий рюкзачок.
Вже від’їжджаючи, Єгор зауважив, що у другій руці дівчинка несла кубик.
Повністю складений.
* * *
Харків. Субота, 2 листопада 2019 року. 12:58
Кімната виявилася доволі пристойною. Єгор уважно роздивився номер і врешті лишився задоволеним. Невеликий, проте охайний і світлий. Насамперед попрямував у душ. Гаряча вода збадьорила й трішки заспокоїла. Коли Бовтун залишив його в готелі, поганий настрій відразу повернувся. Знову з’явилося відчуття ненависті до чужого міста.
Стажування розпочиналося з понеділка, Єгор навмисне приїхав раніше, щоб побачитися з Льонею. У роки навчання їх вважали кращими друзями. Так воно й було. Не завадила цьому й робота в різних містах. Чоловіки й досі спілкувалися так, немов ніколи не роз’їжджалися.
Леонід Бовтун уже багато років працював у поліції оперативником. На відміну від Єгора одружився майже відразу після навчання й тепер мав двох дітей, дванадцятирічних дівчаток-близнючок. Сьогодні ввечері Єгор вечерятиме в них, а наступного дня запланована зустріч з іще одним однокурсником, який, щоправда, кинув службу в поліції ще шість років тому.
Після душу Єгор відчув себе новою людиною. У кімнаті виявилося прохолодно, слідчий швиденько вдягнувся. Кинув оком на недбало лишену валізу в кутку біля ліжка.
Розвісив одяг, акуратно розклав усі інші речі, почистив зуби й врешті залишив кімнату в пошуках місця для обіду. Довго шукати не довелося. Вже за рогом біля готелю помітив кафе «Кулінічі» (Бовтун усю дорогу вихваляв їх).
Людей виявилося чималенько. Тут пропонували булочки (солодкі й звичайні), тістечка, супи та салати. Єгор замовив американо та синабон[5] із шоколадом. Обрав місце на вулиці. Тут було майже порожньо. Лише за сусіднім столиком сиділо троє хлопців, судячи із зовнішності, – арабів. Пізніше до них приєднався ще один.
– Б**дь!
Американо виявилося гарячим і обпекло язик. Колись саме завдяки колишній нареченій він призвичаївся до цього напою. Уже кілька місяців Єгор безрезультатно намагався відучити себе від нього. Проте в незнайомому місті мимоволі взявся за старе.
«І коли я припиню думати про Таню?» Його страшенно цікавило, чи в неї хтось з’явився. Вивчення сторінок в інстаграмі та фейсбуці не дало нічого: дівчина останнім часом рідко щось постить. Зітхнув.
Синабон абсолютно нічим не здивував. «І що тільки Льоня знайшов у цих ‘‘Кулінічах?’’» Скляр пообіцяв собі, що тут вперше і востаннє. Надто коли, стоячи в довгій черзі, щоб зробити замовлення, запримітив муху на булочці (звідки вона тільки в цю пору взялася?).
Поївши, він ще якийсь час спостерігав за людьми, роздивлявся трамваї, що проминали повз, та інші автівки. З «Кулінічей» вийшов батько з маленькою дівчинкою. Та капризувала – хотіла тістечко. Високий, трохи повнуватий чоловік стійко витримав істерику малої. Відтак вони швиденько перебігли дорогу в невстановленому місці. Єгор усміхнувся. У Рівному за таке відразу штрафують. Цікаво, як тут?
Знову роздивився довкола. Компанія арабів пройшла повз, залишаючи літній майданчик. Нудьга починала тиснути сильніше, тож Єгор дістав телефон, зателефонував Бовтуну й домовився, що приїде.
За п’ять хвилин, у підземці, Скляр помітив у продажу кубик Рубіка. Не довго думаючи, слідчий придбав іграшку, відтак помчав на зупинку.
За пів години він уже заходив до слідчого управління на Весніна, 14.
* * *
Харків. Субота, 2 листопада 2019 року. 15:21
– Ми дуже довго не могли встановити особу загиблої, – поскаржилася Вікторія Клименко, струнка весела брюнетка невисокого зросту. – І тільки вчора надійшли результати експертизи, які нарешті порадували.
Її прокурений голос відразу нагадав про Кир’яха. Колега з Рівного викурював мало не пачку цигарок на день.
– За даними експертів, смерть настала на початку року. Тож ми перевірили інформацію про зниклих безвісти в Харкові та області за той період, – продовжив розповідь Бовтун. – Підійшло дві кандидатури. Щоб визначити, чи померла хтось із них, довелося провести ДНК експертизу, у результаті якої нарешті була встановлена особа. Нею виявилася двадцятишестирічна жителька Харкова Олександра Альтман. Жінка пішла з дому 13 січня 2019 року ввечері, аби зустрітися з друзями (з якими так і не зустрілася), і більше не повернулася.
Бовтун шмигнув носом (нещодавно він занедужав на ГРВІ, як завжди переніс хворобу «на ногах»). Зараз стан значно покращився, проте досі турбував нежить. Льоня дістав паперовий носовичок і з величезним задоволенням висякав носа. Скляр ще з університетських часів пам’ятав, як часто горло та ніс завдавали приятелю проблеми. Відтак звернув увагу на відсутність половини верхнього переднього зуба. Подумки усміхнувся: дісталося під час якоїсь бійки.
Похитав головою й поцікавився:
– Зачіпки?
– Поки жодних. Єгоре, ми лише вчора дізналися її особу, – Льоня втомлено потягнувся. Тиждень виявився насиченим, і він почувався страшенно виснаженим. А тут іще Віка з понеділка у відпустці. Її термінові справи переходять йому. І тільки від цієї думки голова йшла обертом.
– Ясно, – зітхнув Скляр. – Тобі ще довго?
– Годинка. Не більше. Вже замахався, – зізнався. – Зачекаєш тут?
– Зачекаю, – швидко вирішив Єгор.
Все краще, аніж тинятися самому. Роздивився кабінет. Робоче приміщення харківських оперативників виявилося вдвічі більшим за його в Рівному. А працювало тут не троє поліцейських, а двоє. І, що не менш важливо, цей кабінет набагато світліший за його. «Так, тут би в мене очі не боліли». Похмурі приміщення діяли на нього депресивно, і від темряви починали боліти очі.
За вікнами забарабанив дощ. Ще одна депресивна річ. Одна справа, коли дощ літній чи весняний, інша – осінній чи зимовий. Єгор ненавидів цей період року. Порадувати могла лише справжня сніжна морозна зима. Та коли вони такими востаннє були?