– А чтоб тебе! – вилаялася, не добачивши в темряві маленьку ямку. Покрутила ступнею – ні, все добре, не підвернула. Закрокувала повільніше – обережніше.
– Зажигалка есть?
– О Господи! – перелякавшись, мало не впустила пакети.
Наздогнав її той самий молодик, що йшов позаду.
– Нечем сигарету зажечь.
– Как вы меня напугали! – спробувала усміхнутися. – Эм… «А где ваша сигарета?» – хотілося поставити логічне запитання, та вголос цього зробити не наважилася.
Натомість погляд опустився на биту, яку хлопець легенько крутив у руці. І далі на його очі.
Ці очі зовсім їй не сподобалися.
* * *
Рівне. П’ятниця, 1 листопада 2019 року. 19:15
Людка йшла швидко, час від часу озираючись: чи, бува, поліцейські нікуди не поділися. Власта з Андрієм непомітно усміхнулися один одному. Вони слідували за жінкою, хоч насправді добре знали дорогу. Час від часу алкоголічка викликала їх, аби вони допомогли розібратися з черговим п’яним приятелем.
– Фу! Як тут смердить! – стиха сказала патрульна Андрію.
Напарник розтулив рота й вдав, ніби сує до горла пальці, щоб допомогти собі виблювати. Усі знали, що в цьому будинок жила купа алкоголіків та наркоманів. Власта приглушено розсміялася. Андрій вмів веселити. Високий, дебелий і з неабияким почуттям гумору. Патрульна й досі сумувала за своїм вбитим напарником, Валентином, та нарешті могла з впевненістю сказати, що звикла до Андрія. За час спільної служби вони добре потоваришували.
Патрульні разом із жінкою пройшли довгим коридором, відтак піднялися на четвертий поверх, і Людка повела їх довжелезним коридором. Несподівано жінка спинилася, потягнулася до свого волосся обома руками й зробила з нього на голові ріжки.
– Бляха! – від подиву та несподіванки Власта ледь не вступила в калюжу сечі.
Вчасно зупинившись, вона подивилася на Андрія. Той стиха хихотів, а Людка, ніби нічого не сталося, пошкутильгала далі, ще одним довгим коридором із багатьма квартирами, прямуючи до своєї. Натомість патрульна стиха вилаялася й глянула на годинник: зміна майже закінчилася. Скоро вона поїде додому, а за годину зустрінеться з Артемом, той обіцяв романтичний вечір. Головне, аби не було несподіваних довгих викликів. Інакше побачення доведеться перенести. Вкотре.
Власта чекала, що «ріжки» в Людки на голові відразу розпадуться, проте вони так і стирчали: брудні пасма легко склеїлися й слухняно виконували нову функцію.
– Тут, – гордо промовила Людка, зупинившись біля старих неакуратно пофарбованих коричневою фарбою дверей.
– Та ми добре пам’ятаємо, де ти живеш. Відчиняй давай, – наказав Андрій.
Помешкання – однокімнатна занедбана квартирка з вилинялими жовтими шпалерами. Єдине, що завжди дивувало Власту в дизайні (якщо це можна назвати дизайном), – платівки-міньйони[1] на стінах. А ще – приклеєне до стіни маленьке фото Януковича з якогось журналу. Щоправда, наполовину зідране.
Патрульні ледь стримувалися, аби не затулити носи рукою: тут, очевидно, ніколи не провітрювали, тож запахи найрізноманітніші. До смороду таких осель неможливо звикнути.
– Показуй свого Діда Мороза, – скомандував Андрій.
З крихітного коридору патрульні відразу потрапили до єдиної кімнати. Як і минулого разу, речі розкидані, хоч у помешканні є шафа. Неакуратність – звична річ в оселі алкоголіків і наркоманів. Насправді ця кватира Власті здавалася доволі непоганою. Згадати хоча б ту, в якій жив брат Камілли Пасічник[2] зі своєю дружиною. За словами колег, які проводили в них обшук, ці люди не мали жодних меблів і навіть одягу. Так, жорстоке вбивство Камілли вона пам’ятатиме довго. Одна з найважчих справ у місті. Власті пощастило над нею працювати.
– Скажіть йому, хай йде!
Роздягнутий до пояса чоловік сонно витріщався на прибулих.
– Ти шо надумала? Ти нашо мєнтів позвала?
Власта скривилася, помітивши його напівпорожній рот. Зуби, що лишилися, – чорні-чорнющі.
– Так він же спить! – Андрій обурено витріщився на Людку.
– Він буйний. Він мене поб’є. Зара ви підете, і він мене поб’є.
Андрій зітхнув, зустрівся поглядом із Властою, та лиш стенула плечима.
– Шановний, ви тут прописані?
Мовчання. Лиш банькатими очима витріщається, не розуміючи, що від нього хочуть.
– Штампік у вашому паспорті, що тут можна жити, вам ставили?
– Не прописаний, – зізнався, усе ще загальмований після сну.
– Ви не маєте права тут перебувати, якщо не прописані, – повідомив Андрій.
– Я їй нічьо не зробив. Шо ви від мене хочете? – обурився Сєрий, протер очі. Чоловік поволі приходив до тями.
– Ви їй погрожували? – Власта виступила наперед.
– Нічьо я їй не погрожував. Я пришов додому і завалився спати. Я спати хочу.
– На вигляд не бухий, – стиха проказала Власта Андрію.
– Людка, він просто спить. Що ти з нас хочеш?
– Так цей…
– Людка, – продовжив Андрій, – у нас купа важливіших справ, – патрульний попрямував до виходу. – Не турбуй нас більше з дрібницями.
Власта швидким кроком вийшла за Андрієм, останній раз кинувши оком на викручене вічко у вхідних дверях.
* * *
Харків. П’ятниця, 1 листопада 2019 року. 19:10
– Я не курю, у меня нет зажигалки, – керівниця відділу кадрів зробила крок назад.
Поспіхом роздивилася дорогу. На жаль, нікого. До людного місця не менш як метрів двісті п’ятдесят. Там світліше й навіть чути, як лунає музика. Очевидно, підлітки. Якщо вона сьогодні виживе – ніколи більше не повертатиметься цією дорогою. І будь-якою іншою безлюдною місциною.
Молодик підійшов ближче. Жінка зіщулилася, чекаючи удару по голові й не наважуючись відвести від нього очей. Раптом саме цього він і чекає? Аби вона втратила пильність. Невідомий став майже впритул, важко дихаючи й дивно її роздивляючись.
– У меня нет зажигалки, – ще крок назад, у бік порятунку.
– А спичек нет? – у напівтемряві бита мала не менш зловісний вигляд, ніж її власник.
Дихання її пришвидшилося, у роті пересохло.
– Нет. Я не курю.
– Что ж… Жаль.
«Наркоман», – зробила висновок жінка попри запах алкоголю. Таких у цьому районі чимало. Страшенно блідий, худий, з синцями під очима.
На чолі в хлопця виступив піт. Крок ближче до жінки. Бита перейшла з правої до лівої руки. І відразу назад.
– Мне кажется, я вас видела. Вы живете где-то недалеко, так ведь? – ще один крок до порятунку, облизала пересохлі губи.
– Не важно, – крок до жінки.
«Отвлекай его разговором, отвлекай».
– Ну, я пойду. Зажигалки у меня нет, спичек тоже, – ще один крок.
– Не спеши.
– Я не могу не спешить. Мне нужно детям ужин приготовить, – вказала на пакунки з супермаркету.
– Муж пусть приготовит.
– Я в разводе. Дети дома одни, – збрехала. – Голодные. Вы хотите есть? – новий крок.
– Что? – здивувався. Краплі поту стікали обличчям, голос цього разу виявився на диво хриплим. Дихання продовжувало пришвидшуватися. Втім, як і в жінки.
– Или, может, вам нужны деньги?
Хлопець зневажливо посміхнувся:
– Деньги мне не нужны.
Крок до неї.
– Зачем вы постоянно отходите? Не хотите со мной общаться? Вы считаете себя выше меня? Считаете меня недостойным вашего общения?
– Я просто спешу к детям. Я ведь сказала, они голодные ждут меня. Скоро звонить начнут по всем знакомым. Искать будут меня, – цього разу не наважилася зробити новий крок.
– А почему они тебе не могут позвонить и спросить?
– Не дозвонятся, – знову брехня. – У меня телефон разрядился, – відразу пошкодувала про сказане: якщо цей псих зараз почне її обшукувати, то зрозуміє, що його намагалися обдурити. З іншого боку, якщо вчинить напад, яка вже буде різниця?
– Понятно, – крок вперед.
«Его не смущает, что меня в любой момент начнут искать?.. Он под кайфом! Такого не остановит ничего!»
Молодик роззирнувся, перевіряючи, чи справді поряд відсутні зайві очі, і зробив кілька рішучих кроків вперед. Його дихання раптово заспокоїлося, більше не відчувалося задухи. Натомість жінка у відчаї зробила кілька кроків назад, приготувавшись до найгіршого. Весь світ припинив існувати. Не маючи змоги пересилити себе й відірвати очі від бити, затамувала подих: в очікуванні кінця. Серце зупинилося. І все довкола. Перед очима тільки ця довбана бита. Якою вже не граються.