Тим часом Скляр нарешті дістався першого поверху. Перекинув сумку з речами з правої руки в ліву й вже потягнувся натискати кнопку відкриття дверей, як десь поряд почулося сердите «Няв!» У напівтемряві (хтось, як завжди, викрутив тут лампочку) Єгор роззирнувся, шукаючи очима Маркіза. Лиш слабке світло від маленького віконця у дверях давало можливість бодай щось бачити.
– Та де ти там? – гукнув після марної спроби помітити його.
– Няв! – вимогливий голос із темряви з боку підвалу.
– Йди сюди, я тебе чекати не буду. Я поспішаю, – нервово кинув погляд на годинник у смартфоні: запізнюється катастрофічно.
Знову протяжний капризний голос. Відтак тварина нарешті вийшла з темряви на тьмяне світло. Рудо-білий домашній кіт на самовигулі. Головний мешканець під’їзду. Скляр частенько зустрічав Маркіза біля під’їзду. Його нявчання означало бажання зайти до будинку чи вийти. Деякі сусіди навіть завозили Маркіза ліфтом на рідний шостий поверх.
Кіт повільно побрів у бік слідчого, глянув на нього, неквапливо потягнувся.
– Б**дь, чувак! Давай швидше. Я запізнююся на потяг.
Скляр нарешті натиснув на кнопку й відчинив двері, надаючи можливість тварині пройти першою. Та кіт не поспішав. Перед самим виходом він зупинився й сів, пильно роздивляючись Єгора.
– Няв!
– Б**дь, ти виходиш чи ні? – обурився поліцейський.
Залізні під’їзні двері відчинилися ширше – то з протилежного боку сусідка, восьмирічна дівчинка, потягнула їх на себе. Від несподіванки Єгор зробив крок назад. Дитина чомусь теж не поспішала. У своїй рожевій довгій куртці та сірій шапці з балабоном вона мала досить милий вигляд, та Скляр не надто любив дітей. Особливо маленьких.
– Проходиш? Чого чекаєш? – роздратовано поцікавився Єгор в неї.
«Стала в проході – не вийти».
Дівчинка не зрушила з місця. Лише мовчки з усмішкою подивлялася то на кота, то на Скляра. Єгор й сам зиркнув на тварину, проте нічого особливого не помітив. Перевів погляд на дівчинку: все ще роздивляється. Кіт тим часом нарешті підвівся й посунув до виходу. Дівчинка пропустила його, заскочила до будинку, знову з цікавістю глянула на слідчого знизу вверх і побігла до сходів.
– Чого ти на мене так дивилася? – не втримався від запитання поліцейський, одночасно притримуючи двері.
– Га? – дитина зупинилася посеред сходів, що вели на перший. – Ви обоє дуже схожі. Я давно помітила, – знизала плечима й побігла далі.
Ліфт вона і не пробувала викликати.
– Б**дь, краще б не питав, – стиха вилаявся й нарешті вибіг із будинку.
Він відразу зрозумів, що мала на увазі мала. Як і кіт, слідчий теж був рудим. Навіть рудішим. Волосся на голові, руках, ногах, вії, – усе насиченого рудого кольору. Єгор вже давно звик, що привертає увагу інших своєю зовнішністю.
Та з котом його ще ніколи не порівнювали.
На вулиці відразу відчулася осіння холоднеча. Єгор натягнув на голову каптур, водночас вишукуючи очима Кир’яха. Врешті помітив, як той махає йому рукою з машини, старенької білої Лади.
– Скільки можна спускатися з четвертого поверху? – своїм, як завжди, хриплим голосом спитав Женя Кир’ях. – Ще трохи й запізнимося.
– Ліфт знову не працює, – відмахнувся, сідаючи на заднє сидіння. – І малі діти тиняються без діла зранку до вечора, – хитнув головою на знак привітання Олексію Войтюку – новому оперативнику, якого нещодавно перевели до Рівного з Костополя.
– Так канікули ж зараз, – пояснив Войтюк. – У мене Златка теж сидить вдома без діла. Батьки приглядають, поки ми з Танюшкою на роботі.
Єгор скривився, щойно Войтюк вимовив ім’я «Таня».
«Це ж треба. Досі переживає…» – помітив Кир’ях.
– Чого такий кислий? – оперативник дивився на Скляра з сидіння біля водія. Єгор знову лише відмахнувся. Женя з Олексієм непомітно перезирнулися: нічого особливого, Єгор знову в поганому гуморі. Цілком звична річ.
Льоша завів автівку, і вже за мить поліцейські виїхали.
* * *
Рівне. П’ятниця, 1 листопада 2019 року. 19:05
Середнього зросту жінка шкутильгала в бік Toyota Prius. Зо два рази вона добряче зашпорталася, проте, як не дивно, втрималася на ногах. Щільніше загорнулася у куртку, і, не звертаючи уваги на інших перехожих, пришвидшила крок.
– Людка, – якось приречено констатувала Власта, сидячи у машині. Вона й досі не могла відігрітися після попереднього виклику.
– Ага. Знову, – усміхнувся її напарник.
Патрульні перезирнулася.
– Поговориш із нею? – Власта навіть боялася думати про те, аби висунути носа з машини: температура сьогодні опустилася до двох градусів, на вулиці відчувалася огидна сирість – звична осіння погода для міста Рівне.
– Пішли разом, – запропонував Андрій, відчиняючи дверцята з боку водія. – Ти ж ніколи алкоголіків не бачила, – усміхнувся на всі тридцять два.
– Андрію, – патрульна спрямувала на напарника безапеляційний погляд. – без мене. Там сильний вітер і сиро.
– Ну гаразд, – усмішка зникла з його обличчя: коли Власта втомлена, із нею краще не сперечатися.
Андрій неквапливо попрямував до жінки, яка вже нетерпляче тупцяла біля їхньої автівки.
– Що цього разу, Людко?
– Допоможіть мені, цей… вигнати його, – хриплий голос.
Вона благально дивилася знизу вверх на високого та кремезного Андрія.
– Кого? Діда Мороза?
– Нє, сожителя мого. Сєрий звати, – шмигнула носом.
«Буха, як завжди». Інтуїція не підвела: та сама історія. Андрій мовчки роздивився довкола, намагаючись опанувати себе. Повз про-ходили поодинокі перехожі, з цікавістю зиркаючи на них. З під’їзду малосімейки вибігло двоє підлітків і теж не без інтересу втуплювали погляди в поліцейський Prius та справжнього копа.
Патрульний зосередив погляд на жінці: злегка кучеряве коротке коричневе волосся мили бозна-коли; де-не-де залисини. «Цікаво, скільки їй років?» Брудна старезна куртка, яка вже не застібається. Гнилі чорні зуби. Алкоголічка з величезним стажем.
– Минулого разу, здається, був якийсь Вітька? Чого ти хочеш його вигнати? Що він зробив? – не чекаючи відповіді на перше питання, поцікавився патрульний. – Це він тебе так? – кивнув на величезний синець на підборідді, якому, скоріше за все, день чи два.
– Він буйний, грозиться, шо поб’є мене. Пішли виженеш його.
– А тобі ще не набридло так жити?
– Як?
Андрій зітхнув: «І що з цієї баби візьмеш?»
– Власто, ходімо, – відчинив дверцята.
Напарниця невдоволено закотила очі. Хоч, зрештою, вона прекрасно розуміла, що виходити доведеться: Людка так просто не здасться.
* * *
Харків. П’ятниця, 1 листопада 2019 року. 19:05
Вдалині почувся сміх, і вона озирнулася. У напівтемряві (ліхтарі працювали через один) роздивилася, як якусь, вже «веселу», компанію з трьох чоловіків підібрала машина й майже відразу виїхала. У літню пору цією дорогою користується більше людей, проте з настанням ранніх вечорів кількість охочих різко зменшується. Ось і зараз: тільки ця компанія і якийсь молодик метрів за двадцять позаду. Здається, з котрогось із сусідніх будинків.
В обличчя вдарив сильний крижаний вітер, і жінка відразу закрокувала жвавіше. Важкі пакети з супермаркету заважали швидко йти, проте лишалося недовго: метрів триста вздовж рівчака – а там вже й будинки. Потім хвилини три – і вдома. Коротка дорога додому, яка часто ставала в пригоді. Довго їй доводилося звикати до життя на краю міста, проте тут дешевші помешкання. Це й зіграло вирішальну роль, коли десять років тому вони з чоловіком нарешті змогли з’їхати від батьків, купивши в цьому районі квартиру.
Вона залюбки вдихнула свіже морозне повітря. Кажуть, похолодання ненадовго, лише на два-три дні. Тож потрібно встигнути насолодитися погодою. Усі двадцять років робочого стажу проминули для неї у відділі кадрів, останні чотири вона цим відділом керувала. Щодня однакове життя: вийти з дому о восьмій, прийти о сьомій. Тож вранішні та вечірні прогулянкові ритуали – чи не єдина можливість дихати свіжим повітрям. У суботу наготувати для сім’ї на тиждень та прибрати. У неділю бажання вистачає лише на телевізор.