– Якийсь дивний, – зауважив Андрій, несподівано порушивши тишу.
Патрульні саме під’їжджали до зебри, попереду непевною ходою намагався перейти дорогу невідомий.
– Щось не так. Давай перевіримо, – погодилася напарниця.
Андрій припаркував автівку, і патрульні попрямували до чоловіка, який вже встиг дійти до тротуару.
– Шановний, з вами все добре? – гукнула Власта з тривогою у голосі.
Чоловік не відповів. Навіть не повернув до них голови. Натомість похитнувся й мало не впав. Кілька секунд він постояв і продовжив йти.
– Агов! З вами все добре? – Андрій наздогнав невідомого. – Власто, йди сюди швидше.
Хлопчина (на вигляд не старший, ніж двадцять років) заперечно похитав головою. Праву руку він міцно притискав до серця.
– Дивись на мене. На мене дивись. Присядь. Присідай.
Невідомий уперся. Він не мав бажання тут стовбичити й тим паче з кимось балакати. Мовчки похитав головою й зібрався йти.
– Ти чув чи ні? Присядь, – вхопив за руки й легенько потягнув донизу, аби той нарешті послухався.
Андрій допоміг хлопцеві сісти на землю. Навіть у світлі ліхтарів помітно було його бліде обличчя. Невідомий несподівано застогнав: гучно, скривившись від болю.
– Заспокойся. Заспокойся, – Власта схилилася біля нього. – Андрію, викликай швидку.
Сильний вітер жбурнув волосся на очі. Змахнувши неслухняне пасмо, патрульна накинула на голову каптур.
– Чорт, – стиха вилаялася Власта, зосередивши увагу на хлопцеві: його вигляд їй не подобався. – Тихо-тихо. Усе буде добре, – спробувала заспокоїти молодика, поки напарник по рації викликав меддопомогу.
– Що сталося? – Андрій заговорив до невідомого, присів поряд навпочіпки.
Хлопець пробурмотів щось незрозуміле. Він плакав.
– Що, перенервувався, чи що? – спробував розговорити.
Андрій роздивися довкола. Нікого. Лише ліхтарі та їхня автівка, поспіхом лишена з відчиненими дверцятами. Яскраві сині проблискові маячки в темряві.
Однією рукою невідомий продовжував триматися за серце, іншою сперся об землю. Власта спробувала зрозуміти, чи може він виявитися безхатьком, алкоголіком чи наркоманом. Від нього відгонило алкоголем, проте не занадто сильно. Біла шапка, такого ж кольору куртка, сині джинси та кросівки. Нігті короткі та чисті. Дивиться перед собою, патрульних ніби й нема поряд.
– Де ти живеш?
– На Відінській[16].
Він все ще важко дихав, проте це не завадило зробити нову спробу підвестися.
– Тихо-тихо. Ні-ні-ні. Сиди, – скомандував Андрій.
– Нікуди не йди. Посидь так, добре? – попрохала Власта.
Хлопець послухався. Він все ще не підіймав голову до патрульних, зосереджений на чомусь своєму. Механічно заправив довгу шнурівку до кросівки.
– Дивися, зараз приїде швидка…
– Навіщо шви…ка?
Власта ледь змогла розібрати, що той сказав. Пацан все ще плакав, не стримуючи шмарклі.
– Все буде добре, – вкотре спробувала заспокоїти патрульна.
Хлопець проказав щось незрозуміле. Власта хотіла перепитати, проте Андрій, очевидно, зрозумів, оскільки поцікавився:
– А що з дівчиною?
І знову Власта змогла розібрати лише кінець фрази:
– …у неї викидень.
– Давно зустрічався з нею чи ні? – намагався тримати увагу хлопця Андрій.
– Пів року.
– Пів року?
– А де ти навчаєшся?
– Вже не навчаюся.
– А де навчався?
Хлопець заледве вимовив довгу назву свого коледжу; тут він знову зробив спробу встати, та патрульні не дозволили.
– Заспокойся, все добре. А що вживав? – запитав Андрій.
– «Мікадо»[17] і портвейн.
– Навіщо ти це все вживав?
Молодик знову щось пробурмотів про дівчину та про те, що в неї викидень і вкотре пробував встати.
– Я пережить не можу.
– Заспокойся, це життя, – погладила по плечу Власта.
Патрульна все більше нервувала, підвелася, розминаючи затерплі ноги. Те саме зробив напарник.
«Де в біса ця швидка?» – Власта роззиралася, сподіваючись побачити в темряві проблискові маячки.
По рації колеги передавали один одному інформацію, та патрульна лише відсторонено вислухала: нічого, що стосувалося б їхнього з Андрієм екіпажу. Напарник продовжував розмовляти з хлопцем, намагаючись звеселити й відволікти від болів у серці. Власта ж зосередилася на обличчі невідомого. Щось змінилося. Вона не могла зрозуміти, що саме, та могла заприсягтися: його обличчя зараз інше. Більш бліде? Більш скривлене від болю? Він так і не відняв руку від серця. «Тримайся, малий».
– Швидка вже їде. Маєш якісь серцеві хвороби?
Хлопець заперечно похитав головою. І знову щось нерозбірливе пробурмотів. Раптом на пів слові юнак замовк, легенько нахилився вперед, заплющив очі. Дихання його стало гучним і важким.
Патрульні напружилися: щось точно не так.
* * *
Харків. Середа, 6 листопада 2019 року. 01:01
Анна ніяк не могла збагнути: речі в шафі висіли інакше. Свою спортивку на фітнес вона завжди вішала окремо від іншого одягу, аби швидше знайти в спортзал потрібне. Невже вранці настільки поспішала, що повісила речі як-небудь? Насупилася, намагаючись пригадати.
Об ноги потерся Джой, привертаючи до себе увагу. Анна схопила його на руки й міцно притиснула до грудей. Кіт заборсався.
– Сам прийшов до мене, – усміхнулася й відпустила тварину.
Після вечірнього візиту до будинку лишився неприємний осад. Навіщо вона взагалі пішла туди? Що сподівалася знайти? Поліція вже все обнишпорила. Хто вона така, що могла б працювати краще за них?
Анна зачинила шафу й заходилася впорядковувати робочий стіл. Сьогодні вона весь час пригадувала зустріч зі слідчим. Усе її дратувало. Віктора вони не знайшли. Не врятували й Сашу. Останнім часом її огортало нестерпне почуття безвиході.
Кожного дня Анна обмірковувала свої шанси знайти вбивцю брата та невістки. Нещодавно заїкнулася про це батькові, вчинилася сварка. Той забороняв навіть думати про це. Вона ж зі свого боку і хотіла, і боялася, інстинктивно розуміючи, як це небезпечно.
Після дурнуватого задуму побачити дім, де знайшли тіло Саші, дівчина так і не спромоглася заснути. Натомість пів ночі просиділа над новим проєктом. Потім, як завжди, продумала гардероб на наступний день. Ну а тепер все ж варто спробувати заснути.
Анна вимкнула світло й визирнула у вікно. Вітер зривався все більше, і дівчина подумала, чи не принесе він, бува, дощ. Для снігу ще затепло. На подвір’ї порожньо: тільки припарковані машини та світло ліхтарів. Серед них старенький форд, якого вона раніше не бачила.
«Певно, Влада. Треба буде розпитати», – усміхнулася. Хлопак-другокурсник із шостого поверху роками марив про власне авто. Цю машину у дворі своєї багатоповерхівки вона помітила ще кілька днів тому.
«Недорога й непоказна. Чия ж іще це має бути, окрім як не його?» – у думках пораділа за хлопця.
Відтак підійшла до ноутбука, закрила його, перед цим вийнявши флешку й вклавши до сумки: завтра знадобиться на роботі. На душі знову стало сумно: ця річ свого часу належала Саші. У темряві пройшла до ліжка й вмостилася біля кота, що вже зачекався на неї.
Спати Анна лягла з важким серцем.
* * *
Рівне. Середа, 6 листопада 2019 року. 01:15
Юнак голосно захрипів і завалився на бік.
– Власто!
Патрульні кинулися до нього.
– Стабільне положення[18]! – скомандувала патрульна.
– Вулиця Кавказька. Будь ласка швидку, терміново! Терміново! – відчайдушно закричав у рацію Андрій, поки Власта розстібала куртку невідомого, аби полегшити йому дихання. У вухах у неї гуло, перед очима тільки бліде обличчя хлопця.
– Терміново! Вулиця Кавказька. У людини погано з серцем! Як чуєте?
– Дихай! – тим часом наказувала Власта. Їй геть не подобалося його слабке дихання.
І недаремно.
Хрип різко припинився. Юнак спробував підвести голову, проте вона відразу ж обм’якла й опустилася на землю. Хлопець затих. Власта тремтячими руками перевірила пульс: немає. Андрій тим часом перевірив дихання.