Вчителька була в захваті.
– Хто твоя мама, Юрку? Ти вже так багато прочитав.
– Моя мама працює в бібліотеці.
Він знав ідеали, але він не знав життя. Я теж, стільки років живучи далеко від Батьківщини, уявляла, що життя складається з ідеалів. Ось випадок… Ми вже повернулися до рідних місць, жили в Чернівцях. Юрко навчався у військовому училищі. Якось, о другій годині ночі – дзвінок у двері. Стоїть на порозі він.
– Ти, синочку? Що ж так пізно? Чому в дощ? Мокрий весь…
– Мамо, я приїхав тобі сказати: мені важко жити. Те, чого ти навчала… Нічого цього немає. Звідки ти це все взяла? А це лише початок… Як я буду жити далі?
Усю ніч ми з ним просиділи на кухні. Про що я могла говорити? Все про те саме: життя прекрасне, люди хороші. Усе правда. Тихо мене слухав. Уранці поїхав до училища.
Не раз я наполягала:
– Юрку, кидай училище, іди до цивільного інституту. Твоє місце там. Я ж бачу, як ти страждаєш.
Він не був задоволений своїм вибором, тому що військовим став випадково. З нього міг би вийти гарний історик… Учений. Він жив книгами… «Яка чудова країна – Давня Греція». І читає все про Грецію. Потім про Італію: «Мамо, Леонардо да Вінчі думав про польоти в космос. Коли-небудь розгадають посмішку Джоконди…» А в десятому класі на зимових канікулах поїхав до Москви. Там у мене живе брат, полковник у відставці. Юрко з ним поділився: «Хочу вступати до університету на філософський факультет». Той не схвалив.
– Ти чесний хлопець, Юрку. Бути філософом у наш час важко. Треба обманювати себе та інших. Будеш казати правду, потрапиш за ґрати або до божевільні.
Навесні Юрко вирішує:
– Мамо, не питай мене ні про що. Я буду військовим.
Я бачила у військовому містечку цинкові домовини. Але тоді: один син – у сьомому класі, другий – ще молодший. Сподівалася: поки вони виростуть, війна скінчиться. Хіба війна може бути тривалою? «А вона виявилася завдовжки зі школу, з десять років», – сказав хтось у Юрка на поминках.
Випускний вечір в училищі. Син – офіцер. Але я не розуміла, як це Юркові потрібно буде кудись їхати. Не уявляла ні на мить свого життя без нього.
– Куди тебе можуть направити?
– Попрошусь до Афганістану.
– Юрку!
– Мамо, ти мене виховала таким, тепер навіть не думай перевиховувати. Ти правильно мене виховала. Усі ті виродки, з якими я стикався в житті, – не мій народ і не моя Вітчизна. Я поїду до Афганістану, щоб довести їм, що в житті є високе, і не кожному вистачає для щастя забитого м’ясом холодильника і «Жигулів». Є ще щось… Ти так навчала…
Він не сам попросився до Афганістану, багато хлопців подали рапорти. Усі вони – з хороших сімей: в одного батько – голова колгоспу, в іншого – сільський учитель… Мама – медсестра…
Що я могла сказати своєму синові? Що Батьківщині цього не потрібно? А ті, кому він хоче щось довести, як вважали, так і будуть вважати, що до Афганістану їдуть лише за ганчір’ям, за чеками. За орденами, за кар’єрою. Для них Зоя Космодем’янська – фанатичка, а не ідеал, тому що нормальна людина на таке не здатна.
Не знаю, що зі мною сталося: плакала, умовляла. Зізналась йому в тому, у чому сама собі боялась зізнатися… Але про що вже говорили… Уже тихенько шепотілись на кухнях. Я його спитала:
– Юрку, життя зовсім не таке, як я тебе вчила. І якщо я довідаюсь, що ти в Афганістані, вийду на площу… На лобне місце… Обіллю себе бензином і підпалю. Тебе вб’ють там не за Вітчизну, тебе вб’ють невідомо за що… Просто так. Хіба може Вітчизна посилати на загибель своїх кращих синів без великої ідеї?
І він обманув мене. Сказав, що поїде до Монголії. Але я знала: це ж мій син, він буде в Афганістані.
Водночас пішов до армії Гена, мій молодший. Я за нього була спокійна, він виріс іншим. Їхні вічні суперечки з Юрком.
Юрко:
– Ти, Гено, мало читаєш. Я ніколи не бачив у тебе в руках книжку, лише гітару.
Гена:
– Я не хочу бути таким, як ти. Я хочу бути як усі.
Вони поїхали, а я перейшла жити до них у дитячу. Втратила цікавість до всього, окрім їхніх книжок, їхніх речей, їхніх листів. Юрко писав про Монголію, але так плутався в географії, що я вже не сумнівалась, де він. Удень і вночі перебирала своє життя… Краяла себе на шматочки. Цей біль не передати жодними словами…
Я сама його туди відправила. Сама!
…Заходять якісь чужі люди, за їхніми обличчями вловлюю – вони принесли мені біду. Відступаю до кімнати. Лишається остання страшна надія:
– Гена?!
Вони відводять очі. А я ще раз готова віддати їм одного сина, щоб урятувати іншого…
– Гена?
Тихо-тихо хтось із них вимовив:
– Ні, Юрко.
Далі не можу… Не можу далі… Два роки я помираю. Я ні на що не хворію, але я помираю. Я не спалила себе на площі, чоловік не відніс і не кинув їм в обличчя партквитка. Ми, напевно, уже померли. Тільки ніхто про це не знає…
Ми самі про це не знаємо…
Мати
– Я одразу себе переконав: «Я все забуваю. Я все забуваю…»
У нас у родині табу на цю тему. Дружина там посивіла в сорок років, у донечки було довге волосся, тепер у неї коротка стрижка. Під час нічних обстрілів Кабула не могли її добудитись і тягнули за волосся.
А через чотири роки мене раптом понесло, понесло… Хочу говорити… І вчора зайшли випадкові гості, не можу себе зупинити. Приніс альбом… Показав слайди: зависають над кишлаком «вертушки», кладуть на ноші пораненого, поруч – його відірвану ногу в кросівці. Полонені, засуджені до розстрілу, наївно дивляться в об’єктив, за десять хвилин їх уже не буде… Аллах акбар! Обернувся: чоловіки на балконі курять, жінки пішли на кухню. Сидять лише їхні діти. Підлітки. Цим цікаво. Не розумію, що зі мною відбувається? Хочу говорити. Чого це раптом? Щоб нічого не забути…
Як було тоді, що я відчував тоді – не передам. Я зможу розповісти про свої почуття тепер. Через чотири роки… За десять років усе звучатиме інакше, може, й розіб’ється на друзки.
Була якась злість. Досада. Чому я мушу їхати? Чому зійшлося на мені? Але відчув навантаження, не зламався – це дало задоволення. Починаєш готуватися від найменших дрібниць: якого ножика брати з собою, яку бритву… Зібрався. І тут уже нетерплячка: швидше зустрітися з невідомим, щоб не зникло це піднесення, висота почуттів. Схема виходить… Це вам розповість будь-хто. А мене в холод і піт кидає… І ще такий момент: коли літак приземлився, полегшення – і разом з тим збудження: зараз усе почнеться, побачимо, доторкнемось, поживемо цим.
Стоять троє афганців, про щось розмовляють, сміються. Пробіг уздовж торговельних рядів замурзаний хлопчик, пірнув кудись у грубе ганчір’я під прилавок. Витріщився на мене зеленим незмигним оком папуга. Я дивлюсь і не розумію, що відбувається… Вони не переривають розмови. Той, що спиною до мене, повертається… І я вже дивлюся в дуло пістолета. Пістолет зводиться… зводиться… Ось отвір… Я його бачу. Одночасно я чую різке клацання, і – мене немає… Я перебуваю водночас і по той, і по цей бік… Але я ще не лежу, а стою. Хочу з ними говорити, але не можу: а-а-а…
Світ проявляється повільно, як світлина… Вікно… Високе вікно… Щось біле і щось велике, огрядне в цьому білому… Хтось… Окуляри заважають, не роздивитись обличчя… З нього скрапує піт… І краплі поту боляче вдаряють по обличчю… Підводжу непідйомні повіки і чую полегшене зітхання:
– Ну, все, товаришу полковнику, повернувся з «відрядження».
Але якщо я підведу голову, бодай поверну її, у мене кудись провалюється мозок. Свідомість мерехтить… Знову пірнає в грубе ганчір’я під прилавком хлопчисько… Втупився в мене незмигним зеленим оком папуга… Стоять троє афганців… Той, що спиною до мене, повертається… І я впираюсь поглядом у дуло пістолета… Ось отвір… Я його бачу… Тепер я не чекаю знайомого клацання… Кричу: «Я маю тебе вбити! Я маю тебе вбити!..»
Якого кольору крик? Який він на смак? А якого кольору кров? У шпиталі – вона червона, на сухому піску – сіра, на скелі – яскраво-синя у надвечір’я, уже не жива. З важкопораненої людини кров витікає швидко, наче з розбитої банки… І людина згасає… згасає… Самі очі до останку блищать і дивляться повз тебе. Уперто кудись повз…