За все заплачено! За все! Сповна… (Починає нервово ходити кімнатою.)
Ви дивитесь на гори знизу – нескінченні, не дістати, здіймаєтесь на літаку – унизу перевернуті сфінкси лежать. Розумієте, про що я? Про час. Про відстань між подіями. Тоді навіть ми, учасники, не знали, що це за війна. Не плутайте мене сьогоднішнього зі мною вчорашнім, із тим, хто у сімдесят дев’ятому був там. Так, я цьому вірив! У вісімдесят третьому приїхав до Москви. Тут жили так, поводилися так, наче нас там не було. І війни ніякої не було. У метро, як завжди, сміялись, цілувалися. Читали. Я йшов Арбатом і зупиняв людей:
– Скільки років триває війна в Афганістані?
– Не знаю…
– Скільки років триває війна…
– Не знаю, навіщо це вам?
– Скільки років…
– Здається, два роки…
– Скільки років…
– А що, там війна? Насправді?
Тепер можна сміятись над нами, знущатись: мовляв, сліпі і дурні, як вівці, були. Слухняне стадо! Тепер Горбачов дозволив… Віжки відпущено… Смійтесь! Але давня китайська мудрість каже: «Гідний усілякої зневаги мисливець, що вихваляється біля ніг дохлого лева, і гідний усілякої поваги мисливець, що вихваляється біля ніг упольованого лева». Хтось може говорити про помилки. Правда, не знаю: хто? Але я – ні. Мене спитають: «Чому ви мовчали тоді? Адже ви були не хлопчик. Вам було майже п’ятдесят років». Я мушу зрозуміти…
Почну з того, що я там стріляв, але водночас я поважаю цей народ. Я навіть його люблю. Мені подобаються його пісні, його молитви: спокійні і нескінченні, як його гори. Але ось я – буду казати лише про себе – щиро вірив, що юрта гірша за п’ятиповерхівку, що без унітаза немає культури. І ми завалимо їх унітазами і зведемо кам’яні будинки. Навчимо керувати трактором. І ми привезли їм столи для кабінетів, графини для води, і червоні скатертини для офіційних засідань, і тисячі портретів Маркса, Енгельса, Леніна. Вони висіли в усіх кабінетах, над головою кожного начальника. Ми привезли їм начальницькі чорні «Волги». І наші трактори, і наших племінних бичків. Селяни (дехкани) не хотіли брати землю, яку їм дарували, тому що вона належить Аллахові, людина не може її ні дати, ні взяти. Наче з космосу, дивились на нас проламані черепи мечетей.
Ми ніколи не дізнаємось, як мураха бачить світ. Почитайте про це в Енгельса. А в сходознавця Спенсерова: «Афганістан не можна купити, його можна перекупити». Уранці запалюю сигарету: на попільничці сидить маленька, як хрущ, ящірка. Повертаюсь за кілька днів: ящірка сидить на попільничці в тій самій позі, навіть голівку ще не повернула. Зрозумів: ось він – Схід. Я десять разів щезну і воскресну, розіб’юсь і піднімусь, а вона ще не встигне своєї крихітної голівки повернути. За їхнім календарем – тисяча триста шістдесят перший рік…
Ось сиджу вдома, у кріслі біля телевізора. Чи можу я вбити людину? Та я мухи не вб’ю! Перші дні, навіть місяці, кулі зрізують гілки шовковиці – відчуття нереальності… Психологія бою інша… Біжиш і ловиш ціль… Попереду… Бічним зором… Я не лічив, скільки я вбив… Але біг. Ловив ціль… Тут… Там… Живу рухому ціль… І сам теж був ціллю… Мішенню… Ні, з війни не повертаються героями. Звідти неможливо повернутися героєм…
За все заплачено! За все! Сповна.
Ви уявляєте і любите солдата сорок п’ятого року, якого любила вся Європа. Наївний, простакуватий, з широким ременем. Йому нічого не треба, йому потрібна була лише перемога – і додому! А цей солдат, що повернувся до вашого під’їзду, на вашу вулицю, – інший. Цьому солдатові потрібні були джинси і магнітофон. Він бачив і запам’ятав інше життя. Багато забажав… Ще древні говорили: не будіть сплячого собаку. Не давайте людині нелюдських випробувань. Вона їх не витримає.
Свого улюбленого Достоєвського там читати не міг. Похмуро. Тягав за собою Бредбері. Фантастику. Хто хоче жити вічно? Ніхто.
Але ж було… Було! Пам’ятаю… У тюрмі мені показали ватажка, як ми тоді називали, банди. Лежить на металевому ліжку і читає. Знайома книжкова палітурка… Ленін: «Держава і революція». «Шкода, – сказав, – не встигну дочитати. Може, мої діти прочитають…»
Згоріла школа, лишилась одна стіна. Щоранку діти приходять на урок і пишуть на ній вуглинками, що лишилися після пожежі. Після уроків стіну білять вапном. І вона знову схожа на чистий аркуш білого паперу…
Привезли із «зеленки» лейтенанта без рук і без ніг. Без усього чоловічого. Перші слова, які він вимовив після шоку: «Як там мої хлопці?..»
За все заплачено! І ми заплатили більше за всіх. Більше за вас…
Нам нічого не треба, ми все пройшли. Вислухайте нас і зрозумійте. А всі звикли діяти – дати ліки, дати пенсію, дати квартири. Дати і забути. За це «дайте» заплачено дорогою валютою – кров’ю. Але ми до вас на сповідь прийшли. Ми сповідаємось.
Не забудьте про тайну сповіді…
Військовий радник
– Ні, все-таки добре, що так завершилось. Поразкою. У нас полуда з очей спаде…
Неможливо все розповісти… Було те, що було, після чого лишилось те, що я побачив і запам’ятав, уже тільки частина від цілого, а далі з’явиться те, що зможу розповісти. У слові залишиться десята частина… У кращому разі, якщо я постараюсь. Напружусь. А заради кого? Заради Льошки, який помер у мене на руках – вісім осколків у живіт. Ми спускали його з гір вісімнадцять годин. Сімнадцять годин він жив, на вісімнадцятій – помер. Заради Льошки згадати? Але це тільки з позиції релігії людині щось потрібно, особливо там, нагорі. Я більше вірю, що їм не боляче, не страшно і не соромно. Тоді навіщо ворушити? Хочете щось дізнатись у нас… Так… Ми, звичайно, з тавром… А що в нас можна дізнатись? Ви, напевно, сприймаєте нас за інших? Зрозумійте, важко в чужій країні, воюючи невідомо за що, виробити якісь ідеали. Знайти сенс. Там ми були однаковими, але не були однодумцями. Як і тут… У нормальному світі… Випадку нічого не варто було поміняти місцями тих, хто там був, на тих, кого там не було. Ми всі різні, але ми скрізь однакові – і там, і тут.
Згадую, у шостому чи сьомому класі вчителька російської літератури викликала до дошки:
– Хто твій улюблений герой: Чапаєв чи Павло Корчагін?
– Гек Фінн.
– Чому Гек Фінн?
– Гек Фінн, коли вирішував, видати втікача-негра Джима чи горіти за нього в пеклі, сказав собі: «Ну і дідько з ним, горітиму в пеклі», – але Джима не видав.
– А якби Джим був білим, а ти червоним? – спитав після уроків Льошка, мій друг.
Так усе життя і живемо – білі і червоні, хто не з нами, той проти нас.
Під Баграмом… Зайшли до кишлаку, попросили поїсти. За їхніми законами, якщо людина у твоєму домі і голодна, їй не можна відмовити в гарячому коржі. Жінки посадили нас за стіл і нагодували. Коли ми поїхали, цих жінок та їхніх дітей свої ж до смерті закидали камінням і палицями. Вони знали, що їх уб’ють, але все одно нас не прогнали. А ми до них зі своїми законами… У шапках до мечеті заходили…
Навіщо примушувати мене згадувати? Це все дуже інтимне: і перший мій убитий, і моя власна кров на легкому піску, і висока труба верблюжої голови, що гойдалась наді мною, перш ніж я знепритомнів. І водночас я там був як усі. За все життя я лише раз відмовився бути як усі. Лише раз… У дитсадочку нас примушували братися за руки і ходити парами, а я любив гуляти сам. Молоді виховательки якийсь час терпіли мої вибрики, але незабаром одна з них вийшла заміж, поїхала, замість неї до нас привели тьотю Клаву.
– Бери за руку Сергійка, – підвела до мене другого хлопчика тьотя Клава.
– Не хочу.
– Чому ти не хочеш?
– Люблю гуляти сам.
– Роби, як роблять усі слухняні хлопчики і дівчатка.
– Не буду.
Після прогулянки тьотя Клава роздягнула мене, навіть трусики зняла і маєчку, відвела і залишила на три години в порожній темній кімнаті. А в дитинстві немає нічого страшнішого, ніж лишитися самому. У темряві… Здається, що про тебе всі забули. Ніколи не знайдуть. Наступного дня я ішов із Сергійком за руку, я став як усі. У школі – клас вирішував, в інституті – курс вирішував, на заводі – колектив вирішував. Скрізь за мене вирішували. Мене переконали, що сама людина нічого не може. У якійсь книжці натрапив на слова «убивство мужності». Коли вирушав туди, у мені вбивати було нічого: «Добровольці, два кроки вперед!». Усі два кроки вперед, і я – два кроки вперед.