Товариські взаємини між старими жінками в купе. Розповіді про старих жінок, що попали під колеса автомобілів, захисні засоби в дорозі: ніколи не їсти підлив, м’яса уникати, очі тримати заплющеними, але при цьому… доїдати овочі, не вживати твердої яловичини, просити чоловіків перевести їх через вулицю, вишні – найтяжчі з усіх фруктів, порятунок старої жінки.
Сіамське купе на Міланському вокзалі.
Молоде італійське подружжя в потязі на Стрезу змішалося з іншим подружжям у потязі на Париж. Один чоловік дозволив лише поцілувати себе й, визирнувши з вікна, підставив дружининій щоці тільки своє плече. Коли він через спеку скинув піджак й заплющив очі, вона, здавалося, почала розглядати його пильніше. Вродливою її не назвеш, обабіч обличчя спадали тільки ріденькі кучерики. Зате друга, з вуаллю, одна із синіх цяток на якій раз у раз закривала їй око, з трохи короткуватим, здавалося, носом, зморщечки від нього до губів – зморщечки юності, що підкреслюють її юну жвавість. Коли вона опускала обличчя, очі її пострілювали туди-сюди, у нас я бачив таке тільки в людей із лорнетами.
Намагання французів, з якими стикаєшся, бодай на хвилинку поліпшити твою погану французьку.
Молодий, погано виголений священник і мандрівний торговець листівками з краєвидами – цей показує комплекти по десятку, священник дає їм оцінку. Я, хоч трохи й розморений від спеки, розглядаю священника так уважно, що зрештою всім підбором наступаю йому на рясу. «Niente», – кидає він, і далі розмовляючи з глибокою задишкою, що її переривають італійські ахи.
Сидячи в екіпажі й не маючи певного рішення щодо готелю, ми, схоже, й каретою правимо невпевнено – то завели її до бічної вулички, то знов повернули до головного напрямку; і це – посеред вранішнього руху на rue de Rivoli, неподалік від павільйонів.
Уперше вийшов на балкон і оглянув околиці, так немовби щойно прокинувся в цій кімнаті, хоч насправді я так стомився від нічної поїздки, що не знаю, чи стане сили вийти на цілий день на ці вулички, особливо на такі, якими бачу їх тепер згори, ще без мене.
Початок паризьких непорозумінь. Макс підіймається до мене в номер і залишається невдоволений – я ще не готовий і тільки вмиваюся, тоді як ще раніше сказав, що ми лише трохи сполоснемося й одразу підемо. Позаяк я, кажучи «трохи сполоснемося», мав на увазі, що ми не купатимемось усім тілом, а тільки вмиємо обличчя – а саме це я й не встиг зробити, – то його докорів я не розумію й умиваюся собі далі, хоч уже й не так ретельно, як доти; тим часом Макс з усім брудом від нічної поїздки, не роздягаючись, сідає на моє ліжко й чекає. Він має звичку – і демонструє її й тепер, – докоряючи комусь, солоденько стягувати губи, та, власне, й усе обличчя, так наче, з одного боку, прагне, щоб його докори ти краще зрозумів, а з другого – хоче показати, що тільки оцей солоденький вираз на обличчі й утримує його від того, щоб відважити мені ляпаса. У тому, що я підштовхую його до такого невластивого його вдачі лицемірства, криється ще один своєрідний докір, що його Макс, здається, робить мені, коли змовкає, і його обличчя, щоб відпочити від того солоденького виразу, починає розслаблюватися в зворотному напрямку, тобто від губів, і це справляє глибше враження, ніж перша гримаса. Я, навпаки, вмію (і це траплялось і в Парижі) від утоми так провалитися в себе, що такі гримаси на мене не справляють враження взагалі, і тому потім я можу в своїй біді так зібратися на силі, що від цілковитої байдужості, не відчуваючи жодної провини, переходжу відразу до вибачення. Тоді, в Парижі, це його заспокоїло, принаймні склалося таке враження; він вийшов зі мною на балкон і заговорив про краєвид, особливо про те, який він паризький. А я, власне, бачив тільки, який Макс свіжий, як незаперечно він пасує до такого Парижа, якого я зовсім не помічав, як він тепер, прийшовши зі своєї темної задньої кімнати, вперше за цілий рік ступив на сонце, на паризький балкон і з гідністю це усвідомлював, тоді як я, на жаль, був вочевидь стомленіший, ніж кілька хвилин тому, до приходу Макса, коли вийшов на балкон перший раз. І цієї моєї втоми в Парижі можна позбутися не тим, що лягти й виспатись, а тільки тим, що поїхати звідси. Часом мені навіть здається, що це – характерна властивість Парижа.
Не можу сказати, власне, що я писав про це неохоче, але кожне слово шкребло мені душу.
Спершу я був проти кав’ярні Biard, гадаючи, що в ній подають лише чорну каву. Виявляється, там можна замовити й молоко, хоч і подають його тільки з нікудишнім дірчастим печивом. Це, по суті, єдине поліпшення, яке б мені хотілося бачити в Парижі: щоб у цій кав’ярні подавали краще печиво. Згодом мені спадає на думку перед сніданком, коли Макс уже сидить за столиком, обійти бічні вулички й накупити фруктів. Дорогою до кав’ярні я щоразу частину їх з’їдаю, щоб Макс не дуже дивувався. Після того як в одній пристойній кав’ярні на Версальській водній станції ми на очах у кельнера, що стояв над нами, прихилившись до одвірка, впорали куплений у кондитерській яблучний пиріг і мигдалеве печиво, ми запровадили цю звичку й у кав’ярні Biard і дійшли висновку, що, вже не кажучи про задоволення від смачного печива, в такий спосіб дістаєш більше задоволення від переваг цієї кав’ярні, а саме: сидиш у досить безлюдній залі поруч із рештою відвідувачів за шинквасом, тебе непогано обслуговують, перед тобою завжди відчинені двері – і при цьому на тебе ніхто не звертає аніякісінької уваги. Тільки доводиться миритись із тим, що поруч підмітають підлогу й роблять це досить часто, позаяк люди входять просто з вулиці, тупцяють перед шинквасом, і що при цьому в усіх – та сама звичка не звертати уваги на решту відвідувачів.
Коли молоде подружжя бачить невеличкі бари на відрізку водного шляху біля Версаля, у нього може скластися враження, що відкрити такий бар не важко, і можна чудово, цікаво, нічим не ризикуючи, жити, а напружено працювати тільки в певну пору дня. Такі недорогі бари виступають із сутінків десь на клиноподібному розі двох бічних вуличок навіть на Бульварах.
Відвідувачі в обляпаних вапном сорочках за столиками у приміських заїздах.
Вигуки жінки з невеличким візком із книжками ввечері на бульварі Poissoniére. Гортайте, гортайте, панове, вибирайте, все, що тут лежить, продається. Не вмовляючи купляти, ні до кого прискіпливо не придивляючись, вона викрикує далі й, ніби між іншим, називає ціну книжки, яку котресь із тих, хтось зупинився, саме бере до рук. Здається, немовби вона тільки просить, щоб швидше гортали, щоб книжки швидше переходили з рук до рук, – це можна й зрозуміти, надто коли бачиш, як час від часу хтось – наприклад, я – неквапно бере книжку, неквапно її перегортає, неквапно кладе й нарешті неквапно йде геть. Жінка поважно називає ціни книжок, таких сміховинно непристойних, що спершу навіть годі уявити собі, як можна купляти їх на очах у всіх людей.
Наскільки ж рішучішим треба бути, щоб купити книжку не в самій книгарні, а перед нею, адже це вишукування, власне, – всього лиш довільні роздуми над випадковим зібранням викладених книжок.
Сидів на двох повернутих одне до одного крісельцях на Єлисейських Полях. Надто надовго залишені надворі діти граються в сутінках, уже погано розрізняючи пороблені в піску борозенки.
Замкнена купальня, знадвору оздоблена, пригадується, на вигляд турецькими візерунками. Посеред дня її осяває металево-сіре світло, позаяк сонце просотується поодинокими променями лише крізь щілини напнутих в одному горішньому кутку полотнищ, ще дужче підкреслюючи темінь води в річці. Просторе приміщення. В кутку – бар. Учителі плавання бігають довкола басейну, відганяючи один одному клієнтів. Вони погрозливо підступають збоку до кабіни відвідувача, вимагаючи від того незрозумілими чи наполегливими словами винагороду за те, що замикають і відмикають кабіну. Вимога, поставлена незрозумілою мовою, мені видається стриманою. Grands bains du Pont Royal. У кутках на східцях стоять люди, ретельно миючись із милом. Мильна вода довкола них стоїть нерухомо. Крізь щілини видно, як річкою щось суне – то пароплави. Уся вбогість цього плавального задоволення особливо наочно виявляється в розмові двох відвідувачів із старим випивакою, який, щойно відштовхнувшися від однієї стіни, вже наштовхується на протилежну. Запах льоху. Гарні паркові лавки зеленого кольору. Багато німецької мови. В одній школі плавання над водою звисає канат для всіляких гімнастичних вправ. Питаємо про музей Бальзака, вродливий юнак зі скуйовдженим від вологи чубом пояснює нам, що ми маємо на увазі Musée Grevin (паноптикум). Він люб’язно відчиняє свою кабіну, приносить невеличкий путівник (мабуть, новорічний подарунок від якоїсь фірми), але музею Бальзака не знаходить і там. Тим часом ми вже вирішили облишити пошуки, позаяк передбачали таке, до того ж нас наполегливо від цього відмовляли. Та й в адресній книзі такого музею нема.