Зате тепер, коли Озма дозволила її рідним оселитися в палаці, Дороті просто щаслива, що не тільки вона одна, але й дядько з тіткою зможуть хоч на старості років пожити серед такої розкоші.
Наступного ранку Дороті довелося одягнутися досить вишукано: небесно-блакитного кольору шовкову сукню з перловою облямівкою доповнювала перлова діадема у волоссі, і навіть застібки її туфель виблискували перлами. Дівчинка була трохи збентежена таким розкішним вбранням, але так розпорядилася Озма.
– Відтепер, – сказала вона, – ти одягатимешся відповідно до свого нового статусу. Ти – Принцеса, перша дама двору і моя компаньйонка.
Дороті не сперечалася. Чи не все одно? Адже одяг не може змінити людину, і в ситцевій сукні, й у шовковій сукні вона все одно залишиться простою й доброю дівчинкою.
Після сніданку юна правителька запропонувала:
– Саме час перенести твоїх рідних з Канзасу в Смарагдове місто. Тільки перейдімо до тронної зали, вона більше підходить для прийому поважних гостей.
– Та які ж вони поважні? Найпростіші – так само, як я! – вигукнула Дороті.
– Справді, як ти! Не забувай, тут ти Принцеса, а вони – родичі Принцеси.
– Йдемо краще на задній двір, там, серед курчат і грядок капусти, їм буде звичніше, а тут вони зовсім розгубляться.
– Ні, – рішуче заперечила Озма, – я повинна зустріти їх у тронній залі, це моє останнє слово.
Дороті припинила сперечатися. Коли Озма так говорить, краще погодитися.
І подружки попрямували в тронний зал, що містився в центрі палацу. Там, під високим куполом, стояв золотий королівський трон, прикрашений такою кількістю коштовностей, що їх вистачило б на дюжину наших ювелірних крамниць.
У залі вже зібралося чимало придворних дам і кавалерів у блискучих від діамантів костюмах. Озма, з Чарівним Поясом навколо талії, присіла на трон, а Дороті влаштувалася біля її ніг. По обидва боки трону сиділи величезні звірі – Лякливий Лев і Голодний Тигр. Високо під куполом, на балконі, оркестр грав веселий марш, два яскраво освітлені фонтани в центрі залу дзюрчали і переливалися всіма барвами веселки, розповсюджуючи навколо себе аромат троянд і бузку.
– Ти готова, Дороті? – запитала правителька.
– Я – так, – відповіла дівчинка. – Але не знаю, чи готові дядько з тіткою.
– Це не має значення, – оголосила Озма. – В дорогу їм збиратися не треба, все потрібне вони отримають тут, а чим раніше вони почнуть нове життя, тим краще для них. А ось і вони!
І справді, поки Озма говорила, перед троном постали дядько Генрі й тітка Ем! Якби придворні дами і кавалери були не так добре виховані, вони покотилися б зі сміху, дивлячись на тітоньку. На ній були ляпанці дядечка Генрі на босу ногу, стара вицвіла ситцева сукня, підтикана з боків і вилинялий блакитний фартух. Доповнювала образ копиця розпатланого сивого волосся на голові. В одній руці вона тримала рушник, у другій – потріскану глиняну миску.
А що вже казати про дядечка! Ще мить тому він прямував у корівник, тож на ньому був старий солом’яний капелюх, картата сорочка – без краватки і без коміра, і синій комбінезон, заправлений у старі стоптані чоботи.
– Ось тобі й маєш! – вигукнув дядько Генрі, злегка оговтавшись і озирнувшись довкруж.
– Схоже на сон! – злякано видихнула тітонька Ем, але тут її погляд впав на Дороті. – Генрі! Глянь-но! Чи не наша це дівчинка?
– Гей, бережись! – схопив її за руку дядько Генрі. – Дикі звірі, хай їм грець!
Але тут Дороті стрибнула їм назустріч, обхопила тітоньку за шию, розцілувала дядечка, взяла їх за руки й підвела до трону, примовляючи по дорозі:
– Не бійтеся, ви в Країні Оз і залишитеся тут назавжди. Вам нема про що тепер турбуватися. А ось і моя подружка, Принцеса Озма. Подякуйте їй за все це.
– Дорога Озмо, – продовжила Дороті, підійшовши до Принцеси, – ось дядько Генрі, а це – тітка Ем. Вони вдячні тобі за дозвіл жити у Країні Оз.
Тітонька спробувала було пригладити волосся, але руки її були зайняті, й вона нічого іншого не придумала, як тільки заховати під фартух миску з рушником. Дядько Генрі, як годиться джентльменові, зняв капелюха і від хвилювання м’яв його в руках.
Але хвилюватися було зовсім нічого! Озма жваво зіскочила з трона, підбігла до гостей і так чарівно усміхнулася, що вони відразу ж забули про свої страхи.
– Вітаю вас у Країні Оз! Я перенесла вас сюди на прохання моєї подруги, Принцеси Дороті. Сподіваюся, новий будинок вам сподобається, – тут Принцеса Озма повернулася до придворних дам і кавалерів, які поки що мовчки за всім спостерігали. – Познайомтесь, це близькі родичі Дороті, дядько Генрі й тітка Ем. Відтепер вони житимуть з нами. Мене потішить, якщо ви тепло зустрінете їх і разом зі мною зробите так, щоб їхнє життя тут було веселим і безтурботним.
Після слів Принцеси придворні низько вклонилися старому фермеру і його дружині, а ті відкланялися їм у відповідь.
– А тепер, – продовжила Озма, знову звертаючись до гостей, – Дороті проведе вас у ваші апартаменти. Сподіваюся, вони вам сподобаються. А після цього запрошую вас до мене на обід.
Щойно Дороті зі своїми родичами вийшла з тронного залу, тітонька схопила племінницю за рукав і зашепотіла:
– Дитинко! Як же так? Це не сон? Як ми тут опинилися?
– Хоч би попередила, – дорікнув Дороті дядько, – я б недільний костюм одягнув.
– Прийдемо у ваші кімнати, я все поясню, – пообіцяла Дороті. – Вам страшенно пощастило! І мені теж! Я така щаслива, що ми знову разом!
– Я б хоч поголився, – продовжував дядько Генрі.
– А я б причесалася, – вторила йому тітонька. – Моє волосся жахливо виглядає.
– Дурниці! – заспокоїла їх Дороті. – Буде ще час причепуритися. Тепер вам не доведеться гнути спини зрання до смеркання.
– Як же так?! – в один голос вигукнули дядько з тіткою.
– А ось так! Адже ви в чарівній країні, і не в гостях, а назавжди!
VI
Гуф відвідує фанаберів
Новоспечений Генерал армії номів прекрасно розумів, що в разі невдачі його чекає неминуча загибель, проте старому лиходієві так кортіло помститися всім жителям Країни Оз за їхню доброту, що він зовсім не думав про небезпеку. Чинити лихо було його улюбленим заняттям, тож він сподівався за допомогою хитрощів і обману домогтися свого, але задля обережності вирішив не перти напролом, а ґрунтовно підготуватися до атаки на такого серйозного противника, як Озма.
Гори, під якими розкинулося Підземне Царство, лежали на півночі Земель Надвечір’я, а сама Земля Надвечір’я – відразу за Згубною Пустелею, на заході від Країни Оз. Король Номів задумав прорити підземний хід не тільки під пустелею, а й під Країною Моргунів, до самого Смарагдового міста, щоб Моргуни не помітили навали і не попередили Озму, зіпсувавши всю справу. Король мріяв заскочити жителів Смарагдового міста зненацька, поневолити їх, а потім розправитися з іншими мешканцями країни.
І ось вже тисячі номів-землекопів день і ніч риють підземний тунель. Працюють швидко – адже номи звикли жити під землею.
А генерал Гуф тим часом сам-один відправився до фанаберів. Фанабери – дивовижний народ. Живуть вони в горах, неподалік від Земель Надвечір’я. Тіла у них величезні, м’язисті, сильні, а ось голови – малюсінькі, наче круглий набалдашник парасольки чи палички. Зрозуміло, в таких мініатюрних голівках місця для мізків майже не залишається, і, щоб приховати цю ганебну обставину, фанабери, які були вельми стурбовані своєю зовнішністю, вирішили зробити собі фальшиві голови.
Така голова зазвичай виготовлялася з картону і одягалася поверх справжньої. Замість волосся наклеювали овечу вовну, забарвлену в найнесподіваніші кольори: рожевий, зелений, бузковий, а то і в кілька кольорів одночасно. Обличчя кожен фанабер розфарбовував на власний смак. Тож, очевидно, через цю жахливу строкатість їх і прозвали фанаберами, тобто «химерними», «ексцентричними».