– Пояс! Хочу Пояс! – знову заволав Король.
– Тоді поміркуймо, як його повернути, – відгукнувся Генерал. – Пояс нині в Дороті, дівчинки з Канзасу, що в Сполучених Штатах Америки.
– А ось і ні! Вона віддала його Озмі.
– Як ви дізналися про це?
– Мій шпигун, Чорний Ворон, літав через пустелю і бачив мій Пояс у Смарагдовому місті, в палаці Озми, – простогнав король.
– Гм-м, це дає мені надію, – радісно потер руки Генерал Блуг. – А що, коли пробратися в Країну Оз, не переходячи через пустелю? Адже дістатися туди можна ще двома способами.
– Якими? – не зрозумів Король.
– Дуже просто: над пустелею і під пустелею, інакше кажучи, повітрям або під землею.
Почувши це, Король Номів аж підскочив від радості й, зістрибнувши зі свого трону, почав бігати по печері:
– Геніально, Блуг! Я – Король Підземного Царства, а всі номи – землекопи! Вони можуть пробратися під землею куди завгодно! Ми прориємо підземний хід до самого Смарагдового міста!
– Спокійно, Ваша Величносте, не поспішайте, – остудив королівський запал Генерал. – Номи – хороші воїни, але однієї сили й хоробрості недостатньо, щоб впоратися із Країною Оз.
– Ти впевнений?
– Цілком.
– Як же нам тоді бути?
– Забудьте нездійсненні мрії й займіться чимось кориснішим. Хіба мало справ у Підземному Царстві?
– А як же мій Чарівний Пояс? Я хочу його повернути!
– Я теж цього хотів би, – зловісно посміхнувся Блуг.
Цього разу Король так оскаженів, що, не довго думаючи, жбурнув у Головнокомандувача важким королівським скіпетром із чистого сапфіру. Від нищівного удару в голову Генерал не втримався на ногах і розтягнувся на підлозі печери, не подаючи ознак життя. На поклик Короля з’явилися стражники і винесли геть чергову жертву.
Короля Номів ніхто не любив. Він був лихою людиною і водночас могутнім монархом, тому, аби повернути свій Чарівний Пояс, вирішив знищити Землю Оз і її чудове Смарагдове місто, поневолити принцесу Озму й маленьку Дороті, а разом з ними – усіх жителів Озу.
Колись Пояс дав змогу Бурому Роквату зробити багато поганих речей. Тому Озма та її люди рушили до підземної печери і забрали його. Король Номів не міг пробачити Дороті та Принцесі Озмі цього вчинку і вирішив їм помститися.
Тим часом дівчата і думати забули, що існує така злобна істота, як Король Номів, котрий живе у підземній частині Земель Надвечір’я, що розташована аж за Згубною Пустелею, на південь від Країни Оз.
А несподіваний ворог, як відомо, є ворогом вдвічі небезпечнішим.
II
У дядька Генрі проблеми
Дороті Гейл разом зі своїми рідними – тіткою Ем і дядьком Генрі жила на маленькій фермі в Канзасі. Справи в них йшли не дуже добре: часта посуха знищувала всі посіви, а одного разу ураган навіть зруйнував їхній будиночок. Коштів на будівництво нового в них не було, і дядькові Генрі довелося закласти ферму, щоб розжитися хоч якимись грошима.
До цих негараздів додалися ще й проблеми зі здоров’ям: дядько Генрі так ослаб, що не міг уже працювати, як раніше. Щоправда, лікарі запевняли: для зміцнення організму потрібні не так пігулки, як морська подорож, тож він, взявши Дороті, відправився до Австралії, а це теж вартувало грошей, і чималих.
З кожним роком дядько Генрі ставав дедалі біднішим. Врожаю, вирощеного на фермі, ледь вистачало, щоб прогодувати сім’ю, і про сплату боргу годі було й мріяти. Дядько Генрі відкладав і відкладав виплату, поки, нарешті, господар банку не призначив остаточний термін сплати. У разі, якщо гроші не надійдуть на банківський рахунок до певного дня, ферма перейде до банкіра.
Дядько Генрі місця собі не знаходив від горя: як прожити без ферми? Як заробити на життя і де роздобути грошей на сплату боргу? І чому його спіткало таке горе? Адже він зовсім не нероба: цілими днями пропадає в полі, а тітка Ем із Дороті роблять всю домашню роботу, однак результат нульовий – грошей як не було, так і немає.
На вигляд Дороті була звичайною дівчинкою: веселою, рум’яною, з розумним і ясним поглядом. Але на відміну від інших дітей, вона за своє коротке життя встигла пережити безліч дивовижних пригод. І це було закономірно.
Коли Дороті народилася, до її колиски прилетіла фея і залишила на лобі немовляти невидимий чарівний знак, у всякому разі, так запевняє тітка Ем. Інакше, як пояснити, чому дівчинці вдавалося побувати у численних казкових місцях і щораз цілою й неушкодженою повертатися додому?
Втім, дядько Генрі мало вірив казкам про Країну Оз, які розповідала йому племінниця. Він вважав Дороті мрійницею і фантазеркою, такою ж, як і її мати, яка померла, коли дівчинка була ще зовсім маленькою. Не те щоб він думав, ніби дівчинка обманює їх, ні, але вона так вірить у свої фантазії, вважав він, що фантазія стає для неї реальністю.
Хай там як насправді, одне було безсумнівним: іноді дівчинка несподівано зникала і так само несподівано знову з’являлася в Канзасі з цілою купою найдивовижніших історій. Дядько з тіткою слухали племінницю й не переставали дивуватися: звідки в маленької дівчинки стільки мудрості й розважливості, звідки вона могла дізнатися про чарівників і чудеса, коли всім відомо, що чарівників давно вже немає на світі?
Дороті розповідала дядькові й тітці про дивовижну Країну Оз, про чудове Смарагдове місто, про свою добру подругу, прекрасну правительку чарівної країни, Принцесу Озму.
Слухаючи її розповіді, дядько Генрі раз у раз зітхав: адже навіть одного маленького смарагду, яких у цьому місті було повно-повнісінько, вистачило б, щоб повернути всі борги й викупити ферму. Але Дороті завжди поверталася з порожніми руками зі своїх подорожей, і бідність не відступала.
Дізнавшись, що через тридцять днів треба або заплатити борг, або залишити ферму, дядько Генрі зовсім занепав духом. Грошей у нього не було. Він розповів про все дружині, тітці Ем. Та спочатку поплакала, але потім вирішила, що зневірятися не варто, треба сміливо дивитися долі в очі, проживуть вони й без ферми, знайдуть собі якусь роботу, на життя вистачить. Але що буде з Дороті? Адже вони вже не зможуть піклуватися про неї, як раніше. Можливо, дівчинці теж доведеться працювати.
Вони нічого не сказали племінниці, щоб не засмучувати її заздалегідь, але одного ранку Дороті застала тітоньку Ем на кухні, коли та невтішно плакала, а дядько Генрі заспокоював дружину, як міг. Тоді їм і довелося про все розповісти Дороті.
– Нам доведеться покинути ферму, – зізнався дядько Генрі, – і тинятися по світу, щоб заробити собі на життя.
Дороті притихла і дуже серйозно слухала дядька. Їй і на думку не спадало, що могло статися таке нещастя.
– Про себе ми не турбуємося, – додала тітка, – але як бути з тобою? Ми любимо тебе як власну дочку, а тепер тобі доведеться жити в нужді, заробляти собі на хліб. Але ти ще зовсім дитина, щоб працювати.
– А що я зможу робити, щоб прогодувати себе? – поцікавилася Дороті.
– Можеш піти в служниці, ти ж така господарочка. Або нянею… не знаю, там видно буде. В усякому разі, поки ми з дядьком Генрі матимемо сили тебе утримувати, ти не працюватимеш, я тобі обіцяю. Натомість підеш до школи. Тільки знаєш, люба, ми не дуже-то впевнені, що нам вдасться знайти роботу. Кому потрібні хворі люди похилого віку?
Дороті усміхнулася.
– Смішно, правда? – сказала вона. – Я, Принцеса Країни Оз, працюватиму служницею в Канзасі!
– Принцеса? – здивувалися старенькі.
– Так. Озма зовсім недавно повідомила мені про це, а ще вона запрошувала мене до себе жити, у Смарагдове місто.
Подружжя перезирнулося між собою, не знаючи, що й думати:
– І ти можеш повернутися в казкову країну?
– Так, і дуже просто!
– Але як? – здивувалася тітонька.
– Щовечора, – почала Дороті, – о четвертій годині Озма дивиться на мене за допомогою своєї Чарівної Картини. Я подам їй умовний знак, і вона одразу перенесе мене до себе в палац, адже в неї є Чарівний Пояс, який я колись давно відібрала у злого Короля Номів.