– І скільки за цей… за цей номер? – повернувсь я до Лейзера.
– Один руб.
– Не менше?
– Хе! – усміхнувся він, ніби жалкуючи, ніби навіть соромлячись за мене. – Такой номер? Дєшевлєє ви не найдьотє нігдє! У нас завсєгда ночує здєсь гаврилянський батюшка. У нас усьо благородниї гості зупиняються… Даже студєнти були… Ето самий первий номер у весь N. Ето не какой-нібудь сєбє сарай…
– А Гаркун-Задунайський тут у вас?
– Гарку-у-н? – перепитав він якось хутко і пильно подивився на мене. – Ви до єво імєєтє какоєсь дєло?
– Нєт… так… А что такоє?
– Нічево… Я думав… Нєт, нічего… Да, он був у нас… Тєпєр он на другую квартіру… Ет! Ето такой человєк! – умить з презирством махнув він рукою і, одійшовши, розчинив вікно. Потягло свіжим повітрям, повіяв приємно вітрець і пух закрутився по хаті.
– Гаркун, он такой человєк, – зараз же знов повернувся він до мене. – Єсли ви імєєтє к нему какоєсь дєло, так ви заберіть наперед у нього дєньги… О! І тогда он будет – ша! А єсли он винуватий вам щось, так он вам не отдасть нікогда. Ето просто халамидник, а не актьор! Какой он актьор? Актьори – усьо благородниї люді, а он шарлатан какойсь… Ми йому вигналі з нашої гостініци, так он завьоз наші 10 карбованців і годі! Босяк і больше нічево!..
– Отакої! – подумав я й замовк. І більше про «антре-преньора і режісьора руско-малоруской трупи» вже не мав охоти розпитувати.
II
Поспавши трохи, я сів біля вікна, роздумуючи, як і де знайти тут яку-небудь роботу. Вмить почув я легке стукання у двері. Дивно мені стало. Який біс міг до мене йти в цьому городі та ще й у таку ранню добу.
– Ввійдіть! – гукнув я, дивуючись. «Певно, Лейзер з самоваром», – згадав я й заспокоївся.
Коли ж ні! У дверях з’явилась якась постать, що ніяк не могла навіть нагадувати Лейзера. У синій суконній чумарці, таких же штанях у чоботи, з сивою шапкою в одній руці (то серед пекучого літа!) і якоюсь ломакою в другій; постать ця нагадувала швидше якогось гайдамаку, аніж маленького смирного єврейчика.
– Удівляєтєсь? – гукнула постать так, ніби я сидів від неї гін на двоє принаймні. – І, конєчно, поражаєтєсь?
Я таки справді і здивувався, і «поразився».
– Позвольте отрекомендоваться: Гаркун-Задунайскій, антре-преньор і режісьор руско-малоруской мєстной трупи. Очень пріятно!
Шаркнувши ногою, він схопив мою руку й шарпнув нею так, ніби хотів запевнитись, чи міцно вона прироблена до мого бідного тіла. Я тільки скривився з болю й щось, не пам’ятаю вже що, пробурмотів і собі.
– Позволітє? – шарпнув він до себе стільця і, широко розсівшись на ньому, промовив:
– Фу! Пріпекаєт сєгодня! Абсолютно жарко будєт! Фу!
Я сидів мов прибитий такою несподіванкою. «Откуда мнє сіє?» – думав я здивовано, дивлячись, як добродій Гаркун утирався червоною хусткою з якимись пташками на кінцях і оглядав моє пристановище метким і сміливим поглядом.
– Но… позвольтє… – опам’ятався я, нарешті. – Как же ви… Откуда же ви узналі, что я… прієхал… То… єсть… я просто нє понімаю. Откуда ви меня знаєтє?
– Я? – загорлав він знову й зареготався так, як, мабуть, ніхто й ніколи тут не реготався, скільки пам’ятали себе суворі євреї на патретах. Але зараз же зробився поважним і, навіть зітхнувши, сумно додав:
– N… знаєтє, такоє болото, гдє лішній… как би вам сказать, лішній голос в етом концертє, е… е… слишен сєйчас же… Д-да?
Певна річ, я був дуже вдячний йому за те, що він і мене прилучив до цього шановного концерту, але акустика цього болота була мені все-таки мало з’ясована.
– Так! – одповів я. – Но… как же всьо-такі… только что прієхал, нігдє нє бил, нікого нє знаю…
– О, ето пустякі! – заспокоїв він мене. – Абсолютно достаточно, єслі ви меня спросілі у Лейзера… Я к вашім услугам і душой, і тєлом… і… і всєм тєлом своїм.
І знов чогось зареготався. Проти волі задивившись на його великі жовті зуби, я переніс погляд на лице і став роздивлятись його. Воно було кругле, скрізь виголене і страшенно червоне; здавалось, добродій Гаркун, колись дуже чогось розсердившись, почервонів та так і застиг навіки червоний. Над виголеною верхньою губою стримів гострий, орлиний ніс і разом з великими, круглими й безцвітними очима нагадував якусь птицю.
– Ну-с! – умить повернувся він до мене з таким виразом, що, мов, жарти жартами, а діло ділом. – Как же думаєтє здєсь устроїться? Ви… надолго сюда?.. Да постойте: що ж це я, ви ж малорос, українець?
Я з цим згодився.
– Ах, щоб же нас! Так будем же розмовляти по-своєму!..
Я й на це пристав. Він зрадів, ніби найшов те, що давно вже шукав і почав засипати мене питаннями. Але, не слухаючи мене, перебивав, перескакував з одного на друге, переводив розмову на себе, скаржився, хвалився, словом, розмова аж кипіла в нас чи то пак у нього. Говорив він з надзвичайним авторитетом, вживав мало не за кожним словом «абсолютно» і весь час мав вигляд людини, що на своїх плечах носить таку вагу обов’язків, яку не кожний витримати може.
– Ви візьміть хоч би таке, – говорив він із запалом. – Єсть у вас репертуар п’єс, п’єс передових; так сказать е… е… з… ну, з направлєнієм… Ви їх хочете поставить, хочете, так сказать, познакомить е… е… з ними общество. І не можна!.. Абсолютно не можна!!
Він розставив руки і, визвірившись на мене своїми круглими банькатими очима, так і застиг на хвилину. Я, задивившись на нього, закліпав очима й не знав, що йому на це сказати.
– А через що? – вмить одкинувся він назад, очевидячки зовсім і не цікавлячись моєю одповіддю. – Через що? Цензура, скажете? Хо! Ін-ди-фе-рентизм! Он що, о! Ін-ди-фе-рен-тизм!!!
Він смаковито вимовив це слово, подивився на мене і знов заговорив:
– Ви думаєте, я для грошей? Ви думаєте, вони мені потрібні? Так званий «презрений метал»? Клянусь вам (він підняв догори руку, зробив нею в повітрі якийсь рух і знов поклав у кишеню): нехай мені дають мільйони, розумієте: мі-ль-йо-ни! Щоб тільки я покинув сцену, я скажу тільки їм: «Господа! Ви мєня нє знаєтє! Ви нє знаєтє Гаркуна-Задунайского»! І більш нічого! (Певно, він гадав, що мільйони йому будуть давать великороси, бо по-їхньому й одповів так гордо.) Сцена – це абсолютно все. Гроші…
Зневага його до грошей, очевидячки, була така велика, що він навіть не хотів і говорити про них. Він тільки стиснув плечима, закинув ногу на ногу й почав утиратись хусткою. Я згадав розмову з Лейзером і цілком повірив йому.
– Знаєте що! – скрикнув він умить з великою щирістю й одвертістю. – Вступайте до мене… до нас у товариство! Га?
Я, не криюсь, трохи перелякався цеї несподіванки.
– Будемо грать, служить е… е… іскуству… е… е…
– Дуже дякую, – пробурмотів я, – але я якраз тепер маю роботу, я повинен…
– Ет! Плюньте ви на неї, – перебив він мене. – Що може зрівнятися з тим, як вийдеш на сцену: очі горять, серце е… е…. б’ється, публіка, аплодисменти… А тут ще музика… тром-тром-тром!
Хоча картина справді була досить колоритна, але я ще хотів подумать.
– І, главноє, дивіться. – Він навіть устав і, широко розіп’явши ноги, став загинать пальці, до речі сказати, зашкарублі й зовсім не артистичні. – Ви тільки будете грать! Тільки! Це – раз!
Він загнув мізинець і подивився на нього.
– Далі: ви не знаєте ніякого реквізиту. Абсолютно! Це – два.
Біля мізинця ліг сусід його з чорненькою смужкою на кінці нігтя.
– О… Реквізиту ніякого… То вже моя нещасна доля така! – гірко всміхнувся він. – Що я повинен і за реквізитом дивиться, і афіші, і музику, і білети, і на сцені, і поза сценою, і хор, і… Ви не знаєте як це все… тяжко! І ви думаєте, набагато більше я маю від інших артистів? Набагато? Ех!
Він махнув рукою з загнутим мізинцем і сів на стілець, очевидячки, забувши вже, з чого почав.
– Грали ми в одному городі, – задумливо й дивлячись кудись у куток, заговорив він тихо і трагічно. – Збор… 500 чистих!.. Публіки?.. Тисячі!.. Грали… Ну, як вам сказать?.. Грали всі… нічого. Я знаєте, підібрав тоді трупку – первий сорт. Вона тепер зо мною тут… У мене вже е… е… абсолютно око на це…«мєткоє». Подививсь, обдививсь, – раз, два, сказав слово, два: ступай вправо, ступай вліво. Абсолютно!.. Д-да! Підібралась трупка античная, просто зігрались усі… Іде п’єса. Вірите? У Кропивницького рідко так ішла (як ще йшла так коли-небудь)! Це – не хвастаючись. Абсолютно! Побачите!.. Публіка аж переривається: Гаркуна, Гаркуна, Задунайського!!! Аж театр от так… (Він похитавсь усім тілом вправо і вліво.) Що ж ви думаєте? Трупа вся… недовольна! Розумієте: не-до-вольна! А чого? Визивають мене, а не їх! Та при чому я тут? Абсолютно при чому? Треба грать і будуть визивать. Не партач! А то просто стидно дивиться на них, партачать абсолютно, як е… е… лошаді… Якби не я… провал би абсолютний… Вивіз усе-таки… зате ж… Ех! Ні, знаєте, гірко! Гірко й боляче! Душу надриваєш, абсолютно на одних своїх плечах вивозиш усю трупу і… Ех!