Він знов махнув рукою й картинно замислився. Ніс його виразно красувався на бруднім фоні стіни, очі мутно дивилися кудись під стілець, чумарка розхристалась, і звідтіль цікаво виглядала брудна ситцева сорочка. У хаті затихло, тільки за стіною якийсь потомок суворих євреїв на патретах жалібно й одноманітно благав:
– Ма-о-о-ме, іх віль есен! Мо-о-о-оме, іх віль би-и-лке!***
*** Мамо, я хочу їсти. Мамо, я хочу булку. – Ред.
– Тяжке… положеніє артиста, – не міняючи пози, якось дуже драматично, аж шепочучи, заговорив знову Гаркун. – Він – мученик, він… е… е… він страдалець. Він абсолютно… страдалець! Ви загляньте до нього в душу, загляньте!.. Там… одна мука… Абсолютно!
Він на хвилину замовк, але зараз же підвів голову і гордо й натхненно додав:
– Але він і… святий! Він святий! Він не індиферентно дивиться, як працює бідний народ, так сказать, пролетарій. Він страдає. Вірте мені, я сам ізстрадався. У цій груді (він ударив себе в груди так, що там аж загуло) страданій много! Я… плакав! Смішно? Да?.. Смійтесь, смійтесь! – гірко, але й гордо хитнув він головою, не вважаючи на те, що я навіть і не посміхнувся. – З нас сміються всі. Це – наша доля… Індиферентизм – от нам плата за страдання! Д-да! Мучся, мучся, артист! Ти несеш хрест великий!..
Він устав і заходив по кімнаті, а поли його чумарки так і маяли за ним, щоразу обдаючи мене якимись «артистичними» пахощами, якими за своє довге пробування на плечах артиста протхнулась чумарка. Я почував себе ніяково перед цим безмірним стражданням і соромився за свій індиферентизм.
– Сьогодні ми граєм, – почав він знов і зупинився передо мною, – п’єса розиграна… Збор… не менш двухсот, а то й трьохсот чистих. Не менше! Абсолютно!
– Невже? – здивувався я. – Такий маленький городок; здається, й на сотню не назбиралося б…
– Правда? – живо підхопив він. – А от же!.. І мусить пропадати… Нема суфльора, – сумно додав він.
– Як? Та в кожній же трупі…
– Єсть суфльор? – гірко перебив він мене. – Може, скажете, в кожній порядочній трупі? (Він саркастично підкреслив «порядочній».) Не бійтеся, моя то вже трупа порядочна… Да!.. Но… наш суфльор зостався в тім городі, де ми грали недавно й повинен приїхать, ще вчора повинен був тут буть. І нема. Приносить учора поштальйон телеграму: «Играйте без меня, заболел». Ви бачите в цьому рок, судьбу, прокляту, злосную судьбу? Га? Ви бачите тут насмішку рока?
Признаюсь, я крім його вилуплених хмурих очей, виголених губ і червоного носа, нічого не бачив.
– Тепер пропадає все… І врем’я, і праця… і… сбор… Афіші надруковані, за театр заплачено, білети продані… О!
Він з безмірним одчаєм ухопив себе за чуба, та так і застиг на хвилину. То була дуже трагічна поза!
– Ні! – вмить енергійно зірвав він руку й заходив по кімнаті. – Я найду! Я… Індиферентизм мене не побачить… О, ні! Не на такого попав! Я жив і страдав! Я найду. Я ще оббігаю весь город, а найду. Найду й наплюю в саму морду нотаріюсу. С-скотина, мер-рзавець! Любитель нещасний, абсолютная бездарность! Ще й собі туди ж… Хе! Давай йому перші ролі, так він суфльора дасть, свого паршивого писарчука. Йому перші ролі… Ха-ха-ха, ха-ха!
Він саркастично зареготався сухим робленим сміхом, яким сміються актори на драматичних ролях, убиваючи свою полюбовницю.
– Нотаріюсу, куриному перу, доручить п’єсу? Ха-ха-ха! Ні! Він ще не зна Гаркуна-Задунайського, ничтожність паршива! Гаркун-Задунайський ще має очі! Я найду суфльора й без нього. На світі много чесних душ! Я вам предлагаю буть у мене… у нас суфльором! – раптом зупинився він проти мене й милостиво протягнув мені руку. А очі дивились суворо, мов хотіли сказать: «Гляди! Може, й ти такий, як нотаріюс»!
І я таки почув, що я справді такий, як нотаріус, хіба що не мав охоти й перших ролей брати.
– Одказуєтесь? – похмуро, не опускаючи своєї руки, промовив Гаркун. – Не хочете?
– Ні, не те… – промовив я, не знаючи, чим би тут одбрехатись. – А, бачите, у мене робота… і дуже спішна робота… Я б з великою охотою…
– Значить, пропадай все: і збор, і розходи, і… афіші…
Він опустив свою руку й одвернув голову набік, безнадійно дивлячись у вікно. Ми трохи помовчали. У коридорі було теж тихо, тільки знадвору доносився іноді жалібний плач ненажерливого потомка патретів.
– А роботу ви не можете оставить поки? – тихо кинув Гаркун, і в голосі його зачулось щось жалісне і справді сумне. – Виручіть нас… Тут же недовго: прийшли, прочитали… Та й читать що там: раз, два та й усе… Абсолютно… Нам тільки поза та жести… то щоб звикнуть хоч трохи до суфльора… Ну, і ввечорі ще на спектакль… Пожалуста… Га? А ми б, може, і в роботі вашій помогли… Пожалуста…
– Ні… то робота не така… Ви не зможете, їй-богу, не знаю, що робити…
– Ну, я вас умоляю… Пожалуста!
Він навіть схопив мого ґуздика й почав, невідомо для чого, крутить його на всі боки. Я глянув на ґудзика, на пальці, з яких один був з понівеченим нігтем, і мені чогось жаль його стало.
– І недовго ж… часа три, чотири загубите…. А як не можна в роботі, то якось так… Їй-богу… Сидимо тепер без копійки грошей… їсти нема чого… Ви ж сами знаєте, яке життя актьора… – криво всміхнувся він і випустив ґудзика.
Я згодився.
– Ну, от! Ну, от і спасибі, – радісно заговорив він. – Часа три не більше… Репетиція… Тепер, котра година?.. У вас часи є? Мої, знаєте, витягнув хтось у дорозі… Така жалість! Часи, я вам скажу, розкіш… Мені вмісті з золотим перснем подарували в тому городі, де тепер суфльор… Веліколєпниє часи… А перстень, аж горить, дають, знаєте, сто десять карбованців… но, навіщо продавать?.. Подарок, так сказать… Я вам покажу, прямо поразить…
– Тепер без чверти десять…
– Ага!.. Ну, добре! Так у дванадцять я вас прошу буть у театрі. Тільки прошу не спізнятись… У нас, знаєте, акуратно…
Я пообіцяв, але на всякий случай упередив, що, може, хвилини на десять, п’ятнадцять спізнюсь, маючи на увазі, що ніде ще ні одна репетиція не починалась рівно хвилина у хвилину. Але він не дав мені навіть договорить.
– О, ні! – гордо всміхнувся він. – Превратноє понятіє про мою трупу. Абсолютно! Ви, значить, моєї трупи ще не знаєте… Ні, я вас уже прошу прийти рівно в 12. У мене цього нема! Сказано в 12 ночі, всі будуть в 12 ночі, сказано вранці в 6, будуть у 6. Ні, це в мене поставлено не так… Перве – це дисципліна… Абсолютно! Ні, я вас жду в 12 рівно!
По цьому мені лишалося подивуватися йому й обіцяти прийти рівно в 12. Він ще трохи посидів, розказав, як знайти театр, кудою вийти, кудою пройти, застібнув чумарку і став прощатись. Подаючи востаннє руку, він ще раз, і навіть строго, нагадав мені «рівно 12!» і поважно вийшов із кімнати, як виходять звичайно на сцені королі за куліси.
III
Рівно без двадцяти дванадцять я запер номер і пішов одшукувать театр. Пройшов, як наказано мені було, базар, де поважно і пристойно ходили парами повбирані євреї (тоді були якраз якісь їхні свята), завернув у якийсь глухий перевулочок, де крім дерези, лопухів та кропиви попід глухими тинами нічого не видно було, і вийшов на ту вулицю, де повинен був бути театр. Вийшов, глянув просто, глянув назад – і нічого похожого на театр не побачив. Звичайні чистенькі, біленькі хатки у садочках, широка зелена вулиця зі стежкою під одним боком, подекуди стрункі, високі тополі, та й годі. А будинка, що мав бути театром, не було.
– Чи не помилився я? – подумав я, але, перевіривши себе, мусив-таки признати, що це таки та вулиця.
– Дивно, – стиснув я плечима і, не знаючи, що робити далі, став посеред улиці. А на ній хоч би одна жива людина, – неначе вимерло все. Постояв я, постояв та вже хотів рушати назад, коли це з одного двору, біля якого стояла крамничка під залізною покрівлею, вийшла червона жіноча постать, за нею дві чоловічі в сіренькому й жовтенькому і, оглядаючи одно одного зо всіх боків, пішли просто на мене. Я зрозумів, що то єврейчики йшли на плац «у праходке». Почекавши, поки вони порівняються зі мною, я звернувся до них і спитав, де грає трупа Гаркуна-Задунайського.
– Теа-а-атр? – перепитав мене сіренький єврейчик. – Вам на приставлєння хатітся пасматрєть?