Мільйонер на екрані в кіно «Раби золота». Запам’ятати. Спокій, неквапні, цілеспрямовані рухи, в разі потреби – хода пришвидшена. Рука посмикується. Багатий, вишуканий, обласканий, але в лісовому шинку, де його замкнули, підхоплюється й оглядає кімнату, мов слуга.
2 липня. Ридма ридав над повідомленням про суд над двадцятитрирічною Марією Абрахам, яка через нужду й голод задушила свою майже дев’ятимісячну дочку Барбару чоловічою краваткою, що її носила замість підв’язки й скинула з ноги. Досить схематична історія.
Запал, з яким я розіграв смішну кінематографічну сценку у ванній кімнаті сестри. Чому в мене ніколи не виходить так перед чужими?
Я б ніколи не одружився на дівчині, з якою цілий рік жив би в тому самому місті.
3 липня. Наскільки ширшим і піднесенішим стає життя завдяки шлюбу! Повчальний вислів. Але я це майже передчуваю.
Коли якусь думку я висловлюю вголос, вона відразу й остаточно втрачає своє значення, а коли я цю думку занотовую, вона також завжди втрачає своє значення, зате часом набуває іншого.
Намисто із золотих кульок на засмаглій шиї.
19 липня. З будинку вийшли четверо озброєних чоловіків. Кожен тримав перед собою алебарду. Час від часу котрийсь із них повертав голову й дивився, чи не з’явивсь іще той, задля кого вони тут стояли. Був ранній ранок, на вулиці – жодної живої душі.
– То чого ж ви хочете? Підходьте!
– Нічого ми не хочемо. Облиш нас!
Та ще й внутрішні витрати! Тим-то у вухах і лунає так музика з кав’ярні. Видно, як летить камінь, про що розповідала Ельза Б.
За прядкою сидить жінка. Чоловік штовхає мечем у піхвах (він тримає їх просто в руці) двері й відчиняє їх.
ЧОЛОВІК: Він був тут!
ЖІНКА: Хто? Що вам треба?
ЧОЛОВІК: Конокрад. Він сховався тут. Признавайся! (Вихоплює з піхов меча.)
ЖІНКА (підіймає для захисту прядку): Нікого тут не було. Ідіть звідси!
20 липня. Внизу на річці стояло багато човнів, рибалки покидали вудки, день був похмурий. На набережній, поспиравшись на поруччя й перекинувши ногу за ногу, стояло кілька хлопців.
Коли всі повставали й перед від’їздом піднесли на прощання келихи з шампанським, уже смеркло. Батько й мати та весільні гості провели їх до карети.
21 липня. Не впадати у відчай, зокрема й через те, що не впадаєш у відчай. Коли здається, що всьому вже кінець, усе ж таки звідкись з’являються нові сили, і це й означає, що ти живеш. Та якщо вони не з’являються, тоді тут усьому кінець, але вже остаточно.
Я не годен спати. Самі сновиддя, сну нема. Сьогодні уві сні винайшов новий спосіб пересуватися крутим схилом у парку. Береш гілляку, не дуже цупку, косо впираєш її в землю, тримаючись рукою за другий кінець, якомога обережніше сідаєш на неї, як у жіноче сідло, і вся гілляка рушає, звичайно, схилом униз, а ти, сидячи на ній разом із нею, та ще й зручненько погойдуєшся дорогою на гнучкій деревині. Гіллякою можна скористатися й для того, щоб вибратися нагору. Головна перевага, не кажучи вже про простоту всього пристрою, полягає в тому, що гілляку, тонку й гнучку, можна опускати й підіймати, вона проходить навіть там, де людині самій пройти важко.
За накинутий на шию мотузок виволокли крізь вікно на першому поверсі, безжально й недбало протягли, закривавленого й понівеченого, крізь усі стелі, меблі, стіни й горища до самого даху, поки там з’явився порожній зашморг, з якого повипадали й мої рештки, коли мною проламували черепичну крівлю.
Особливий метод міркувати. Це коли все пронизують почуття. Все, навіть найнепевніше, сприймається як почуття (Достоєвський).
Ця система підіймальних блоків усередині. Один гачечок десь аж у самому закапелку посунеться вперед, першої миті цього й не завважиш, і вже вся машинерія почала рухатись. Підвладне незбагненній силі, як ото годинник здається підвладним часу, воно то тут клацне, то там, і всі ланки одна за одною з брязкотом уже грають прописану їм п’єсу.
Перелік всього того, що говорить «за» і «проти» мого одруження:
1. Нездатність самому зносити життя – не просто нездатність жити, зовсім навпаки, здається навіть неймовірним, що я зможу з кимось жити, проте я не здатний зносити натиску власного життя, вимог власної особи, наскоків часу й віку, невиразних напливів бажання писати, безсоння, відчуття недалекого божевілля – ось чого я не здатний зносити сам. Мабуть, додам, звісно ж, я. Наші узи з Ф. додадуть моїй істоті сили впиратися.
2. Усе дає мені привід для роздумів. Кожен жарт у гумористичній газеті, спогади про Флобера й Ґрільпарцера, вигляд нічних сорочок на розстелених на ніч ліжках батька й матері, Максів шлюб. Учора сестра сказала: «Всі одружені (наші знайомі) щасливі, я цього не розумію». Ці слова також примусили мене замислитись, я знову відчув страх.
3. Я мушу подовгу бувати сам. Усе, що я зробив, – це лише завдяки моїй самотності.
4. Я ненавиджу все, що не стосується літератури, мені нудно провадити розмови (навіть якщо вони стосуються літератури), нудно ходити в гості, незлагоди й радощі моїх родичів мені нудні до глибини душі. Розмови позбавляють усі мої думки важливості, серйозності, правдивості.
5. Страх перед поєднанням, злиттям. Потім я вже повік не буду сам.
6. Перед сестрами, особливо колись, я часто бував не таким, як перед іншими людьми. Безстрашним, відвертим, сильним, несподіваним, одержимим – таким одержимим, яким бував тільки тоді, коли писав. Якби завдяки дружині я міг бути таким перед усіма! Та чи не станеться це за рахунок писання? Тільки не це, тільки не це!
7. Якби я жив сам, то колись, певно, справді відмовився б від служби. Одружений, я не зможу зробити цього повік.
У нашому класі, п’ятому класі гімназії Амалії, був хлопчик, якого звали Фрідріх Ґус і якого ми всі ненавиділи. Коли вранці ми, прийшовши до класу, бачили, що він сидить на своєму місці біля груби, ми просто не могли збагнути, як у нього стало духу знов прийти до школи. Але я не так розповідаю. Ми ненавиділи не тільки його, ми ненавиділи всіх. Ми – це була страшна ватага. Якось, коли на урок до нас прийшов земельний шкільний інспектор – то був урок географії, і вчитель, обернувшись до дошки чи до вікна, як це робили всі наші вчителі, розповідав про півострів Мореа… (Запис уривається.)
Це було того дня, коли в школі почалися уроки; на- ближався вечір. Викладачі вищої гімназії сиділи ще в учительській, вивчали списки учнів, заводили класні журнали, розповідали про свої подорожі на літніх канікулах.
Нікчемна я людина!
Так добре батожити коня! Повільно встромляти в нього шпори, потім рвучко їх вирвати, а тоді щосили засадити в тіло знов!
От біда!
Чи ми були показилися? Бігали серед ночі парком і розгойдували гілляки.
Я заплив човном до невеличкої природної затоки.
Навчаючись у гімназії, я любив час від часу навідуватися до такого собі Йозефа Мака, товариша мого покійного батька. Коли я по закінченні гімназії… (Запис уривається.)
Навчаючись у гімназії, Гуґо Зайферт любив час від часу навідуватися до такого собі Йозефа Кімана, старого парубка, який товаришував з покійним батьком Гуґо. Візити раптово припинились, коли Гуґо несподівано запропонували роботу за кордоном, і приступати до неї треба було негайно, отож Гуґо на кілька років виїхав із рідного міста. Повернувшись, він, щоправда, збирався навідати старого чоловіка, але нагоди не траплялося, а може, такий візит уже й не відповідав би його новим поглядам, і хоч він частенько й проходив вулицею, де жив Кіман, хоч не раз бачив, як той виглядає з вікна й, може, навіть загледів його, Гуґо так і не зайшов.
Нічого, нічого, нічого. Слабість, самознищення, з-під землі вихоплюються омахи пекельного вогню.
23 липня. З Феліксом у Ростоці. Вибух сексуальності в жінок, їхня природна нечистота. Безглузда для мене гра з маленькою Ленхен. Вигляд товстої жінки, що сиділа, згорбившись, у плетеному кріслі, одну ногу підкреслено підібгавши під крісло; вона щось шила й розмовляла з літньою жінкою, мабуть, старою дівкою, в якої з одного боку рота раз у раз показувались якісь особливо великі зуби. Повнокровність і розважливість вагітної жінки. Її сідниця з рівно розділеними, немовби різьбленими, половинками. Життя на невеличкій терасі. Як я цілком байдуже взяв малу на коліна, анітрохи не розчарований цією байдужістю. Розквіт у «тихій долині».