– Вона вже йде! Вона вже йде! – загукали з усіх вікон, і до карети з будинку вибігла, трохи нахиливши голову й притримуючи руками ще не завершену зачіску, усміхнена дівчина.
– Швидше! В карету! Періщить же! – загукала вона, схопивши Лімана за плечі й наблизившись до самого його обличчя. – Я Фіні, – тихо промовила вона потім і опустила руки вздовж його плечей.
«Не так уже й погано до мене тут ставляться, – подумав Ліман і усміхнувся до дівчини. – Шкода, що я вже не юнак і не пускаюся в сумнівні пригоди».
– Це, мабуть, непорозуміння, фройляйн, – сказав він і обернувся до карети, – я ані просив покликати вас, ані маю намір з вами їхати. – Вже сидячи в кареті, додав: – Ви більше не турбуйтеся.
Але Фіні вже встигла поставити ногу на підніжку й, згорнувши руки на грудях, запитала:
– Чому ви не хочете, щоб я порекомендувала вам квартиру?
Стомившись від усіх цих набридань, Ліман, нахилившись із карети до дівчини, промовив:
– Прошу вас, не затримуйте мене довше зі своїми марними запитаннями! Я їду в готель, та й годі. Заберіть ногу з підніжки, це небезпечно. Поганяйте, візнику!
– Стійте! – вигукнула дівчина, й справді намагаючись ускочити до карети.
Ліман, похитуючи головою, підвівся й заступив своєю кремезною постаттю весь вхід. Дівчина спробувала його відштовхнути, скориставшись головою й коліньми, карета захиталася на своїх благеньких пружинах, і Ліман мало не втратив рівновагу.
– Чому ви не хочете взяти мене з собою? Чому ви не хочете взяти мене з собою? – раз у раз вигукувала дівчина.
Певна річ, Ліману пощастило б відштовхнути цю, хоч і міцну, дівчину, не вдаючись до особливого насилля, якби не отой чоловік у сурдуті, який усе ще, так ніби Фіні його звільнила, тримався спокійно; та, побачивши, що Фіні похитнулась, він одним стрибком підскочив, підтримав Фіні ззаду й, витримавши все ж таки досить м’який натиск Лімана, з усієї сили спробував підсадити дівчину в карету. Відчувши ззаду опору, вона таки проникла всередину, причинила за собою дверцята, що їх на додачу підштовхнули ще й знадвору, проказала, ніби сама до себе: «Ну ось», – і мимохідь поправила на собі спершу блузку, а тоді, вже ретельніше, й зачіску.
– Це просто нечувано! – промовив Ліман, упавши на своє сидіння, до дівчини, що всілася навпроти.
2 травня. Знову виникла нагальна потреба писати щоденник. Моя ненадійна голова, Ф., занепад у конторі, фізична неспроможність писати й внутрішня потреба в цьому.
Валлі вийшла з наших дверей услід за своїм чоловіком, що їде завтра до Чорткова на військові збори. Не можна не завважити у схованому в оцьому «ходити за ним» визнання шлюбу як певного устрою, з яким люди цілковито змирилися.
Історія садівникової дочки, яка позавчора перебила мені роботу. Я, той, що роботою намагається вилікувати свою неврастенію, мушу вислуховувати, як брат дівчини – його звали Ян, він, власне, й був той садівник і, як передбачалося, наступник старого Дворського, ба навіть уже власник квітника, – два місяці тому в свої двадцять вісім років упав у меланхолію й отруївся. Влітку він, попри свою відлюдкувату вдачу, почувався досить непогано, позаяк мусив спілкуватися бодай із покупцями, а от взимку, навпаки, цілком замикався в собі. Його кохана, одна службовка – urednice, – була дівчина також меланхолійна. Вони частенько ходили вдвох на кладовище.
Здоровенний Менассе у виставі на жарґоні. Щось магічне було в його рухах, і в поєднанні з музикою воно викликало в мене захват. Я про це забув.
Мій дурний сміх, коли сьогодні я заявив матері, що на Трійцю поїду до Берліна. «Чого ти смієшся?» – промовила мати (зробивши й кілька інших зауважень, як-от: «Тож подумай, перше ніж зв’язувати себе навіки»; я відбувався також зауваженнями на кшталт: «Дарма» і т. ін.). «Бо розгубився», – відповів я, задоволений, що в усій цій історії хоч один раз сказав щось правдиве.
Учора зустрів Б. Її спокій, вдоволеність, невимушеність і проясненість, незважаючи на те, що за останні роки в неї стався перехід до літньої жінки, ця вже тоді надокучлива повнота скоро досягне межі стерильної огрядності; ходити вона стала так, ніби перекочується й підштовхує себе, несучи чи, краще сказати, підпихаючи перед собою черево, а на підборідді – як не дуже придивлятися, то тільки на підборідді, – де колись був пушок, тепер закручуються волосини.
3 травня. Страшна ненадійність мого внутрішнього існування.
Як я розстібував камізельку, щоб показати панові Б. свій висип. Як кликав його до сусідньої кімнати.
Стріла – хтозна, звідки вона взялася – поцілила одруженого чоловіка ззаду, звалила з ніг і проткнула наскрізь. Лежачи з розкинутими руками на землі, він підводить голову й стогне. Згодом він, хитаючись, на мить зводиться на ноги. Він не може розповісти нічого, окрім того, як у нього поцілили, й показує приблизно, з якого боку, на його думку, прилетіла стріла. Ці щоразу ті самі розповіді вже стом- люють дружину, до того ж чоловік показує щоразу в ін- ший бік.
4 травня. В уяві раз у раз постає широкий різницький ніж, який блискавично, з механічною ритмічністю встромляється в мене збоку, відтинаючи тонесенькі поперечні смужки, і це відбувається так швидко, що смужки відлітають убік, згортаючись майже в трубочки.
Якось рано-вранці, коли вулиці, куди не глянь, були ще безлюдні, один чоловік, босий і лише в самій нічній сорочці та штанях, розчахнув ворота великого найманого будинку на головній вулиці. Він міцно тримався за обидві стулки воріт і глибоко дихав. «От лихо, от кляте лихо», – промовив він і, на позір спокійно, подивився спершу вздовж вулиці, а тоді поверх поодиноких будинків.
Отже, й тут відчай. Ніде нема пристанища.
24 травня. Прогулянка з Піком.
Сповнений пихи, позаяк «Кочегар», на мій погляд, вдався таки непогано. Увечері читав його батькові й матері; коли читаю батькові, який слухає вкрай неохоче, кращого критика, ніж я сам, годі й знайти. Багато мілких місць перед вочевидь неприступними глибинами.
5 червня. Внутрішні переваги, які дістаються пересічним літературним роботам завдяки тій обставині, що їхні автори ще живі й стоять за ними. Справжній сенс застаріння.
Льови, оповідання про перехід кордону.
21 червня. Страх, що обступає мене з усіх боків. Огляд у лікаря, як він постає просто переді мною, всередині в мене все порожніє, і він, зневажений і неспростовний, виголошує в мені свої пусті промови.
Жахливий світ, що живе в моїй голові. Але як звільнити самого себе і як звільнити його, не розпанахавши? Та краще тисячу разів його розпанахати, ніж тримати в собі чи поховати. На те ж я й тут, це мені цілком очевидно.
Одного прохолодного весняного ранку, годині о п’ятій, високий чоловік у довгому, до самих п’ят пальті заходився гупати кулаком у двері невеличкої хатини, що стояла посеред голої горбистої місцевості. Після кожного удару він прислухався; в хатині було тихо.
1 липня. Потяг до нестямної самотності. Бути сам на сам лише з собою. Може, так буде зі мною в Ріві.
Три дні тому з Вайсом, автором «Каторги». Лікар-єврей, єврей того типу, який стоїть найближче до західноєвропейських євреїв, і тому відразу почуваєш себе близьким йому. Величезна перевага християн полягає в тому, що їх, коли вони спілкуються між собою, постійно переймає й зігріває однакове почуття близькості, наприклад, чех-християнин серед чехів-християн.
Молодята у весільній подорожі, які виходять з готелю «Де Саксе». Пополудні. Вкидають листівку до поштової скриньки. Пом’ятий одяг, млява хода, похмура м’яка погода. На перший погляд, малохарактерні обличчя.
Картина святкування трьохсотріччя Романових у Ярославлі на Волзі. Цар, царівни невдоволено стоять на сонці, тільки одна з них, тендітна, немолода, млява, дивиться, спираючись на парасольку, перед себе. Наступник трону на руках у здоровенного простоволосого козака. – На іншій картинці – чоловіки удалині, вони вже давно проїхали, але все ще віддають честь.