12 січня. Цими днями я не написав про себе багато чого, почасти через лінощі (я сплю тепер удень так багато й міцно і вві сні набираю ваги), але почасти й від страху виказати те, що про себе знаю. Цей страх не безпідставний, адже знання про себе мають право бути остаточно зафіксованими письмово тільки тоді, коли можуть здійснитися якнайповніше і з розумінням усіх, аж до другорядних, наслідків, а також із цілковитою правдивістю. Бо якщо цього не стається – а я принаймні на таке не здатний, – тоді записане на власний розсуд і, позаяк воно зафіксоване, надзвичайно могутнє видає те, що відчуте просто так, загалом, за єдино справжнє почуття, і всю непотрібність записаного ти усвідомлюєш надто пізно.
Кілька днів тому: Леоні Фріппон, кабаретистка, «Місто Відень». Зачіска – перехоплена стрічкою купа кучерів. Нікудишня шнурівка, дуже стара сукня, але сама дуже чарівна зі своїми трагічними рухами, ота напруга повік, різкі випади довгих ніг, зграбно випростані вздовж тіла руки. Значення застиглої у двозначних позах шиї. Спів: колекція ґудзиків у Луврі.
Шиллер, намальований 1804 року Шадовим у Берліні, де його вельми пишно вшановували. Схопити обличчя міцніше, ніж за цей ніс, не можна. Кінчик носа трохи загнутий униз як наслідок звички за роботою посмикувати за нього. Привітний чоловік із трохи запалими щоками, якого, певно, виголене обличчя робить схожим на старого діда.
14 січня. Роман Берадта «Подружжя». Багато поганого єврейського. Якісь несподівані, дивні й одноманітні появи автора, наприклад, усі довкола веселі, а один серед них не веселиться. Або: і ось приходить такий собі пан Штерн (про якого ми вже знаємо все з його романними таємницями). Щось таке є й у Гамсуна, але там це не менш природне, ніж сучки на дереві, а тут ним крапають на дію, як ото модними ліками на цукор. – Увагу ні з сього ні з того привертають до якихось дивних виразів, ось наприклад: він завдавав собі клопоту її косами, все завдавав і завдавав собі клопоту. – Окремі постаті, хоч і не осяяні новим світлом, виписані добре, так добре, що місцями не заважають навіть ґанджі. Другорядні персонажі переважно безнадійні.
17 січня. Макс читав мені першу дію з «Прощання з юністю». Як я такий, який сьогодні є, можу це осягти; я мусив шукати цілий рік, перше ніж знайшов у собі справжнє почуття, і ось тепер, пізнього вечора, у кав’ярні, зазнаючи мук від нападів поганого, попри все, травлення, маю честь сидіти в кріслі й слухати такий великий твір.
19 січня. Позаяк я, схоже, вкрай виснажений – останній рік я прокидався не більше ніж на п’ять хвилин, – мені щодня доведеться або просити, щоб мене забрала сира земля, або ж, хоч я й не побачив би в цьому ані найменшої надії, починати все з самого початку малою дитиною. Зовні мені буде при цьому легше, ніж тоді. Бо в ті часи я ледве-ледве, з невиразним усвідомленням прагнув до зображення, що кожним словом було б пов’язане з моїм життям, яке я міг би притиснути до грудей і яке підхопило б мене з місця. А з якими муками (щоправда, з нинішніми їх годі й порівнювати) я починав! Яким холодом цілими днями віяло на мене з написаного! Яка велика була небезпека і як рідко давала вона мені перепочинок, що я зовсім не відчував того холоду, хоч моє лихо від цього загалом ставало, звісно, не меншим.
Якось я замислив був роман, у якому ворогували між собою двоє братів, один із них виїхав до Америки, тоді як другий залишився у в’язниці в Європі. Я почав з того, що тільки час від часу записував по кілька рядків, бо це мене відразу стомлювало. Одного разу в неділю пополудні, коли ми були в гостях у діда з бабою і наїлися там, як завжди, дуже м’якого хліба з маслом, я також почав щось писати про ту свою в’язницю. Можливо, звичайно, що я взявся за це переважно через шанолюбство й, пересовуючи на скатертині аркуш паперу, постукуючи олівцем і роззираючись на всі боки в колі під лампою, хотів викликати в кого-небудь бажання попросити в мене те, що я написав, прочитати й висловити захват від мене. У кількох рядках я змалював насамперед в’язничний коридор, особливо його тишу й холод; сказав також співчутливе слово про брата, який там залишився, бо то був гарний брат. Можливо, на мить мені здалося, що мій опис нічого не вартий, бо до того дня я ніколи не звертав особливої уваги на такі почуття, коли сидів за круглим столом у знайомій кімнаті серед родичів, до яких звик (я був такий боязкий, що коли опинявся десь у звичному місці, то вже відчував себе майже щасливим), не забуваючи, що я молодий і оцей нинішній спокій покликаний спонукати мене на щось велике. Один дядько, що любив покепкувати з людей, нарешті взяв у мене аркуша, якого я не дуже міцно й тримав, кинув на нього короткий погляд і повернув назад, навіть не посміхнувшись, тільки промовив до решти гостей за столом, які стежили за ним очима: «Звичайнісінька писанина». А мені не сказав жодного слова. Я, правда, залишився сидіти, так само схилившись над своїм, виходить, непотрібним папірцем, але з товариства мене прогнали справді-таки одним штурханом, дядьків присуд відгукнувся в моїй душі вже майже справжнім значенням, в самому чутті сім’ї мені відкрився холодний простір нашого світу, і я мав зігріти його вогнем, що його тільки збирався шукати.
19 лютого. Коли я сьогодні надався встати з ліжка, то просто гепнув, як вальок. Причина цьому дуже проста: я дуже перепрацював. Не в конторі, а на іншій моїй роботі. Невинна участь контори полягає лише в тому, що я, якби не мусив ходити туди, спокійно жив би задля своєї роботи й не марнував би там щодня оцих шість годин, які особливо нестерпні мені в п’ятницю та суботу, бо голова моя сповнена моїми задумами, – такі нестерпні, що Ви собі й уявити не можете. Зрештою, це, я розумію, – лише балаканина, винен я сам, а в конторі переді мною висовують лише щонайпростіші й найсправедливіші вимоги. Але для мене це – жахливе подвійне життя, вихід з якого, мабуть, тільки один – божевілля. Я пишу це при ясному вранішньому світлі й запевне не писав би, якби то не була така щира правда і якби не любив Вас, як син.
А втім, завтра в мене, безперечно, знов усе буде гаразд, я прийду в контору, і перше, що я там почую, будуть слова про те, що Ви хочете позбавити від мене свій відділ.
19 лютого. Особливість мого натхнення, з яким я, найщасливіший і найнещасніший, тепер, о другій ночі, лягаю спати (може, воно, якщо тільки мене не доконає думка про це, залишиться, адже воно вище, ніж будь-коли досі), полягає в тому, що я вмію все, а не тільки виконувати якусь одну роботу. Якщо я, не довго думаючи, напишу якесь речення, скажімо: «Він визирнув з вікна», – то воно вже досконале.
– Ти ще довго тут стоятимеш? – запитав я. Я заговорив так раптово, що з рота в мене бризнуло трохи слини – погана прикмета.
– Це тобі заважає? Якщо це тобі заважає чи не дає підійматися вгору, то я відразу піду, хоч загалом побув би тут залюбки ще, бо дуже стомився.
Та зрештою і він мав підстави відчувати задоволення й відчувати його тим глибше, чим краще я його пізнавав. Адже він вочевидь пізнавав мене чимдалі краще і міг, без сумніву, заткнути мене за пояс з усім моїм досвідом. Бо як же було пояснити те, що я ще стояв на вулиці, так наче переді мною був не будинок, а вогонь. Якщо тебе запросили в товариство, ти все ж таки просто переступаєш поріг будинку, підіймаєшся сходами нагору й такий заклопотаний думками, що майже цього не помічаєш. Тільки так ти чиниш справедливо щодо себе й щодо товариства.
20 лютого. Мелла Марс у кабаре «Люцерна». Дотепна трагедійна актриса, що виступає до певної міри не на тій сцені так, як трагедійні актриси часом поводяться за сценою. Коли вона грає роль, обличчя в неї стомлене, принаймні якесь безвиразне й старече – в усіх серйозних акторів це немовби природна розминка. Розмовляє вона дуже різко, так само й рухається, починаючи із зігнутого великого пальця на руці, який замість кісток складається ніби з твердих сухожилок. Особливу здатність її носа до перевтілення підкреслює перемінне світло й заглиблення м’язів, що грають навколо нього. Хоч усі її рухи й слова блискавичні, увагу вона загострює м’яко.