Щойно в гості до нас уперше прийшла моя заміжня сестра.
20 грудня. Чим я виправдаю вчорашнє зауваження про Ґете (яке майже таке саме неслушне, як і пов’язане з ним почуття, позаяк справжнє розвіяв прихід сестри)? Нічим. Чим я виправдаю те, що сьогодні ще нічого не написав? Нічим. Тим більше що самопочуття моє не найгірше. У вухах у мене весь час лунає заклик: «О, суд невидимий, настань же!»
Щоб оті фальшиві місця, які нізащо не хочуть вимітатися з оповідання, нарешті дали мені спокій, я допишу ще двоє:
«Він дихав гучно, так ніби зітхав, шкодуючи за сном, в якому лихо пережити легше, ніж у нашому світі, отож звичайне дихання уже саме собою стає зітханням».
«Тепер я поглядаю на нього з такою легкістю, як поглядають на головоломку, кажучи собі: “То й що, коли я не можу загнати кульки в їхні дучки, адже все це – моє, склянка, дошка, кульки й решта; усе це мистецтво я можу просто сховати собі до кишені”».
21 грудня. Примітні місця з «Подвигів Великого Александра» Михайла Кузьміна:
«Дитина, верхня половина якої мертва, нижня – жива, дитячий трупик із червоними ніжками, що ворушаться».
«Нечистих царів, Ґоґа й Маґоґа, які харчувалися черв’яками та мухами, він загнав до потрісканих скель і до кінця світу запечатав їх Соломоновою печаттю».
«Кам’яні потоки, де замість води з гуркотом перекочується каміння, піщані струмки, які течуть три дні на південь, три дні – на північ».
«Амазонки, жінки з випаленою правою груддю, короткими косами, в чоловічому взутті».
«Крокодили, що своєю сечею спалюють дерева».
Був у Баума, слухав такі чудові речі! Я кволий, як досі й завжди. Таке відчуття, немовби мене зв’язали, але водночас й інше, нібито якби розв’язали, було б іще гірше.
22 грудня. Сьогодні я навіть не важуся ставити собі докорів. Кинуті в цей порожній день, вони мали б огидний відголосок.
24 грудня. Щойно я пильніше придивився до свого письмового столу й збагнув, що за ним нічого путнього не зробиш. На ньому лежить безліч усіляких речей, створюючи безлад без будь-якої розміреності й бодай якоїсь сумісності безладно розкиданих речей, яка звичайно й дає змогу терпіти будь-який безлад. Хай там який безлад виявиться на зеленому сукні, він може бути й у партері старих театрів. Та коли із стоячих місць… (Наступний запис другого дня.)
25 грудня.…з висунутої шухляди під приставкою до столу виповзають у вигляді зовнішніх сходів підшивки давніх газет, каталоги, листівки з краєвидами, листи – всі почасти просто розірвані, почасти розпечатані, – і це непристойне видовище псує все. Окремі досить великі речі в партері виступають щонайактивніше, так ніби в театрі дозволено, щоб у глядацькій залі торговець давав лад своїм конторським книгам, стельмах цюкав сокирою, офіцер розмахував шаблею, священник звертався до сердець, вчений – до розуму, політик – до громадянського почуття, щоб закохані не стримували себе, і т. ін. Це тільки на моєму письмовому столі дзеркало стоїть так, що хоч зараз сідай голитися, одежна щітка лежить щетиною вниз, гаманець відкритий – на той випадок, якщо я схочу за щось заплатити, з низки ключів один стирчить – хоч бери й стромляй його в замок, а краватка ще трохи обвиває скинутий комірець. Вище наступна висунута шухляда приставки, затиснена з боків двома невеличкими замкненими шухлядками, являє собою не що інше, як таку собі комірчину, немовби низенький балкон глядацької зали, по суті, найвидніше місце в театрі, зарезервоване для найвульгарніших людей, для старих гульвіс, в яких внутрішній бруд помалу проступає назовні, для неотесаних парубків, що позвішували ноги з балконних поручнів. Сім’ї, в яких так багато дітей, що на них лише кидають короткий погляд, не в змозі всіх їх перерахувати, розводять тут бруд убогих дитячих кімнат (уже в самісінький партер затікає), в темному заднику сидять невиліковні хворі – на щастя, їх видно тільки тоді, коли туди присвічують, і т. ін. У цій шухляді лежать старі папери, які я вже давно б повикидав, якби мав кошика на сміття, олівці з обламаними оливами, порожня сірникова коробка, прес-пап’є з Карлсбада, лінійка з таким нерівним краєм, який зашкодив би навіть сільському путівцю, численні запонки, тупі леза до бритви (для них нема місця на цілому світі), затискачі до краваток і ще одне важке залізне прес-пап’є. А в шухляді вище…
Убого, убого, і все ж непогано сказано. Вже північ, та, позаяк я добре виспався, це може бути вибаченням лише постільки, поскільки вдень я взагалі не написав би нічого. Увімкнена електрична лампочка, тиша в квартирі, темрява за вікном, останні хвилини перед тим, як заснути, – все це дає мені право писати, хай це буде навіть щось найубогіше. І цим правом я поспішаю скористатися. Отакий я.
26 грудня. Два з половиною дні – щоправда, не повністю – я пробув сам, і тепер я вже коли й не перетворений, то принаймні на шляху до цього. Самотність має наді мною владу, на яку можна покластися. Моє нутро розслаблюється (поки що тільки поверхово) і ладне розкрити свою глибінь. Усередині в мене починає лаштуватися сякий-такий лад, і саме це мені потрібно понад усе, бо коли хисту небагато, нема нічого гіршого, ніж безлад.
27 грудня. Я не маю більше сили написати жодного речення. Та якби ж то йшлося про слова, якби ж то досить було, дописавши одне слово, спокійно відвернутися, не маючи сумніву, що це слово ти цілком наповнив собою.
Пополудні я трохи поспав, а коли прокинувся, то лежав на канапі, пригадував деякі любовні пригоди часів юності, розчаровано затримався на одній нагоді, якою не скористався (я лежав тоді трохи застуджений у ліжку, а моя гувернантка читала мені «Крейцерову сонату», тішачись нищечком моїм збудженням), уявив свою вегетаріанську вечерю, лишився задоволений своїм травленням і засумнівався, чи вистачить світла моїх очей на все моє життя.
28 грудня. Коли я кілька годин поводжуся по-людському, як оце сьогодні з Максом, а потім у Баума, то перед сном мене вже розпирає пиха.
1911
3 січня. – Послухай, – мовив я й легенько штовхнув його коліном.
– Я хочу попрощатися. – Я заговорив так раптово, що з рота в мене бризнуло трохи слини – погана прикмета,
– Але ж довго ти думав про це, – сказав він, відступив від стіни й потягся.
– Ні, я про це зовсім не думав.
– А про що ж ти розмірковував?
– Я вирішив іще трохи, востаннє підготуватися до зустрічі з товариством. Силкуйся скільки завгодно, однаково ти цього не зрозумієш. Я, звичайнісінький чоловік із провінції, якого щомиті можна сплутати з одним із тих, які сотнями стоять на станціях і чекають своїх поїздів…
4 січня. «Віра і батьківщина» Шенґера.
У відвідувачів галереї піді мною мокрі пальці, якими вони втирають очі.
6 січня. – Послухай, – сказав я, прицілився й легенько штовхнув його коліном, – зараз я, однак, піду. Якщо теж хочеш подивитися, розплющуй очі.
– То як? – запитав він, дивлячись на мене широко розплющеними очима й поглядом відвертим, але таким кволим, що я міг би відвести його вбік самим помахом руки. – То ти все ж таки йдеш? А мені що робити? Затримати тебе я не можу. А якби й міг, то однаково не став би. Цим я тільки хочу пояснити тобі твоє почуття, від якого я все ж таки міг би тебе втримати. – І його обличчя відразу стало, як у простакуватих прислужників, коли ці дістають право у загалом упорядкованій державі привчати панських дітей до послуху чи постраху.
7 січня. Сестра N. така закохана у свого нареченого, що шукає нагоди поговорити з кожним, хто до них прийде, окремо, бо з кожним окремо легше вибалакатись і повторитися про своє кохання.
Немовби якісь чари (бо ні зовнішні, ні внутрішні обставини, тепер сприятливіші, ніж рік тому, не стояли мені на заваді) стримували мене цілісінький вільний день – а сьогодні неділя – від того, щоб писати. – До мене дійшли деякі нові втішні відомості про нещасне створіння, яким я є.