Вони знаходяться у незнайомій Томасу квартирі десь на Мангеттені. Похмурий ранок не додає настрою. Лейлу кортить випити, але присутність С’юті перекреслює будь-яку надію на холодне пиво та міцний віскі.
– Гаразд, Томасе! Розкажи мені про себе. Я хочу знати усе, – каже Майкл С’юті і сідає у крісло навпроти Лейла, аби слухати чергову сповідь рекрутованого ним агента.
Увечері Томас Лейл йде до центру Сараєва, туди, де ринок Маркале. Ще з часів Середньовіччя сюди з’їжджаються торговці з усіх Балкан. Сьогодні тут тихо. Наступного дня буде гаряче. Про це ще не знають мешканці міста. Про це відомо Томасу Лейлу і Майклу С’юті. А також трьом мусульманам, які мають виконати заплановане.
Томас підіймає голову і вдивляється у фасад ринку. «Gradska Trznica» – напис великими літерами, а над ним – герб. Чотири колони при вході. Монументальність та подих історії. Пам’ять про давно зниклу імперію, яка залишила по собі поодинокі нагадування.
– Так має бути, – говорить Томас Лейл вголос і починає неквапний рух назад.
Він довго розповідає С’юті про себе. З кожним новим словом Томас відчуває полегшення, щось незвідане і цікаве народжується у ньому. Лейл ніяк не може збагнути, чому так щиро сповідується перед людиною, яку знає лише декілька годин.
– А що твій батько? – між тим питає Майкл С’юті.
– Хто такий батько, містере С’юті? Я не знаю, як це, – відповідає Томас Лейл і розуміє, що відтепер у нього дійсно з’явився батько.
Томас рівно дихає уві сні. Йому нічого не сниться, не докучають жахи, не приходять видіння мертвих і живих. Більше року він вчився дивитися на смерть та життя виключно з точки зору прагматики і національних інтересів США. Він забув усе те, що читав у книгах романтиків і ідеалістів. Відтепер його руки та очі все частіше торкалися творів Макіавеллі, Черчилля та Аллена Даллеса[9]. Поволі С’юті відкриває йому новий світ, де все вирішує інтерес. Тому Томас і спить спокійно, бо у тому стражденному місті його батьківщина має свій інтерес і його задача зробити так, аби Вашинґтон мав офіційний привід для вторгнення.
«Те що не можна перемогти, потрібно очолити», – вчить його С’юті, який спить поруч, у сусідній кімнаті, а десь за вікнами їхньої квартири чутно поодинокі постріли, що переплітаються зі скавчанням собак.
– Дещицею ціаністого калію, кинутого у колодязь, можна отруїти усе населення села, а добре зробленою брехнею – мільйони. Так казав Рейнгард Гелен[10]. Запам’ятай це, синку, адже віднині для тебе будуть стерті кордони моралі та аморальності. Ми керуємося виключно потребою і інтересами нашої держави, – каже йому Майкл С’юті за два тижні після їхнього знайомства, коли вони приступають до інтенсивного та виснажливого курсу навчання.
Старий агент ЦРУ тримає слово перед другом і робить з його племінника ідеального оперативника-нелегала.
Коли лунає перший вибух, Майкл С’юті знаходиться неподалік Маркале, але стоїть так, аби страхуватися від осколків міни. Томас стоїть на горі і спостерігає за мусульманами, які стріляють з міномета. В його руках снайперська гвинтівка М25. Він дивиться у приціл. В нього ще є час. Раптом мусульмани роблять нові вистріли з мінометів. Лейл нараховує чотири. Про це вони не домовлялись. І тоді він стріляє. Мусульмани падають один за одним на землю, Томас Лейл підходить до їхніх трупів, обнишпорює кишені, виймає з них усе, підбирає міномет і йде собі геть, повертається до міста, де щойно загинули невинні люди, а інші були важко поранені.
– В мене нема совісті! Моя совість зветься Адольф Гітлер! – кричить у своїй кімнаті Томас Лейл слова Германа Герінґа[11] і вперше з дня їхнього знайомства Майкл С’юті дозволяє йому напитися.
За два дні після вибухів у Сараєві починається перша широкомасштабна військова операція в історії НАТО. Бомбардувальники F16 з’являються над Боснією. США досягають своєї мети і за два тижні після початку операції боснійські серби погоджується на умови НАТО. Історія котиться далі, а з нею світом котяться ті двоє – Майкл С’юті і Томас Лейл – вправні лицарі своєї брудної справи.
2013 рік
Коли йому сильно кортіло жінки, він брав планшет, включав порносайт і задовольняв свої чоловічі потреби власноруч. Томас Лейл не мав права навіть на повію, на випадкове знайомство, тим паче на шалений роман з вродливою українкою. Сказати чесно, він міг собі дозволити жінку. Але після ночі кохання йому б довелося її вбити. А він не хотів зайвих жертв, адже мертві були попереду. Вони виднілися йому крізь час, майоріли своєю трагедію в його снах, входили холодом у його розум. Він знав, що нова українська революція не буде схожою на попередню. Професійний досвід не говорив, а кричав Лейлу, що то буде кривава і несправедлива бійня, в якій він, агент ЦРУ, теж відіграє свою роль. Проте яку саме, він ще не знав.
До Києва йшов холод. За місяць мала бути зима. Томас Лейл не любив зиму, тим більше чужу зиму. Навіть не європейську, а пострадянську, з густим снігом і холодними стінами його квартири, з суцільними згустками багнюки під ногами й непривітними, сірими від втоми і червоними від горілки та морозу обличчями навкруги.
На початку листопада він змінив квартиру і виходив з неї раз на тиждень, аби поповнити провіант. Очікування – невід’ємна складова нав’язаної Майклом С’юті професії, подобалася Томасу найбільше. Адже в хвилини спокою він мав змогу залишатись наодинці зі своїми думками, поринати у ті світи, в яких йому ніколи не жити, обирати собі шлях, яким він ніколи вже не піде, кохати саме тих жінок та уявляти їх із собою поруч, з якими він ніколи не буде разом. То був прихований театр одного актора, в якому кожна романтична історія, кожне комедійне дійство, кожна побутова сцена лилися в його серце суцільною трагедією. Він не мав сили над своїм життям, не був господарем власної долі, не належав самому собі, адже ось вже як двадцять років за нього усе вирішували інші.
Спочатку, коли він тільки-но вбив перших у своєму житті мусульман під Сараєвом, його бентежила думка про майбутнє. З роками жертви множились, повалених урядів ставало більше, розбитих доль та понівечених життів – тим паче. І думка про майбутнє бігла собі геть незнаними та байдужими для нього стежками, лізла в чужі голови, аби бентежити інших, незнайомих йому людей, завдати клопоту будь-кому, але не йому.
Томас Лейл навчився абстрагуватися від людського горя. Він зневажав чужі сльози. Так було легше рухатися уперед. Так було легше виконувати нові завдання. Так було легше не збожеволіти, не зламатися, як це свого часу зробив його рідний дядько.
– Бідолашний Френк. Я був упевнений у ньому навіть більше, ніж в собі. Життя доволі цікава річ. Ніколи не знаєш, що буде за черговим перехрестям, – сказав йому якось Майкл С’юті, а більше за двадцять років їхнього знайомства з вуст старого агента ЦРУ не пролунало жодного слова про Френка Лейла.
Тим часом Україна готувалася до Європи.
Дивна річ вийшла з Віктором Януковичем. Типове породження дикого капіталізму, без належної освіти, без інтелекту, без жадоби до знань, навіть не російської, а суто радянської ментальності, вело Україну до Європи. Так думав натовп, але одиниці знали, як усе було насправді. Без ідеї про необхідність підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС неможливо було запалити іскру народного гніву.
Проте, як відомо, у будь-якій революції народний гнів – лише зброя в руках тих, хто дивиться наперед і має свої власні плани на правління країною. Це розумів Томас Лейл. Це розумів Майкл С’юті. І це прекрасно розуміли, загалом, у Вашинґтоні. Але на біду українського народу таку істину також усвідомлювали і в Кремлі. Москва вже не могла повторити помилки 2004 року. І той східний брат, який був гіршим за лютого ворога, активно готувався до війни.