– Ми відслідковували їхні дії, починаючи з 2005 року. Путін не та людина, яка пробачає обрáзи. Але він не йде у чесний двобій. Не виходить на ринг, аби боксувати. Путін діє іншими методами. Більш небезпечними. Хитрими та жорсткими. Він не б’є сильного або ж рівного собі. Він завжди вдарить слабкого. Забере у дитини, стане за спинами жінок і старих, а вже потім почне стріляти. Проте у нього завжди першим буде летіти слово, а вже потім куля. Побачиш, Томасе. Ще матимемо ми клопоту з Росією, – казав своєму учневі Майкл С’юті.
І Томас вірив вчителю. Не міг він йому не вірити, бо добре знав історію тієї дикої країни, якій випало бути одвічним суперником його батьківщини на світовій арені.
– Що ж, – сказав собі Томас Лейл, – клопіт – значить клопіт. Звичний стан нашого буття. Спокій робить нас дурними й ледачими. Спокій вбиває, не дає зосередитись і аналізувати, думати й діяти. Спокійні люди схильні до деградації. Мені ж судилося народитися іншим. Не таким, як усі. Не таким, аби бути пасивним спостерігачем. Мама завжди хотіла, аби я був нормальним. А якщо й народився ненормальним? То що, мені й не жити на цьому світі?
Він часто думав, звідки в нього ця схильність до пияцтва, емоцій, авантюризму та помилок. Він ніяк не міг збагнути, чому саме він, а не діти дядька Френка, які стали доволі успішними, проте залишалися сірими й аморфними. В ньому ж було і чорне, і біле. Але ніколи у Томасі Лейлі не було цього ненависного сірого. І коли б він про це не думав, в його свідомості виникало тільки одне слово. Батько. Той самий батько, якого він ніколи не знав.
З роками він почав розуміти матір. Він усвідомив її небажання відповідати на питання про батька. Скоріш за все у той період, коли вона завагітніла, в неї було декілька чоловіків. Саме тому вона не могла дати чесної відповіді. Перш за все самій собі.
– Але ж вона не могла не зрозуміти, на кого я подібний! – картав він матір за її мовчання.
І знову, перебуваючи в Україні, напередодні тих подій, що навічно увійшли в історію як Революція гідності, Томас Лейл думав про свого батька.
Яким він був? Чим займався? З якої родини походив? Які мав хобі та інтереси? Чи пив він або ж полюбляв спорт? Як врешті-решт склалася його доля після того, коли він покинув вагітну матір Томаса? Та й чи взагалі втікав він?..
Іноді батько приходив до Лейла у снах. То стрункий та атлетичний, то товстий і п’яний, а бувало худий, наче тріска, але завжди з розмитим обличчям.
Ось і у Києві він почав йому снитися. І чим ближче було до підписання Угоди про асоціацію, тим частіше незнаний ніколи Лейлом батько приходив до нього у снах. Йому ставало лячно і холодно. Він прокидався і довго лежав, дивлячись у темну стелю київської квартири, яка знала багато хазяїв, але ніколи не знала щастя. Томас Лейл теж не знав того щастя. І саме в цьому він був подібний до свого вимушеного помешкання у далекій від його батьківщини Україні.
Він не вийшов з тієї квартири на ранок, коли стало відомо про побиття студентів на Майдані. Залишався він у своєму помешканні і першого грудня, коли відбулася сутичка та бійки на Банковій. Лише коли вже пролунали крики та кров на вулиці Грушевського, коли було вбито перших героїв Небесної сотні, йому подзвонив Майкл С’юті.
– Тепер твій час, синку. Йди на Майдан. Я скажу, коли тобі стріляти, – спокійним голосом мовив його шеф, і Томас Лейл зрозумів, яку роль має відіграти у тій українській революції.
2011 рік
Уперше ім’я Усами бен Ладена Томас Лейл чує 1996 року, коли той видає фетву про оголошення війни США. Вдруге це ім’я з’являється знову за два роки після терактів біля посольств Сполучених Штатів у Танзанії та Кенії, жертвами яких стають сотні людей. Після подій 11 вересня 2001 року Томаса викликає Майкл С’юті і повідомляє про нове завдання.
– Ми зобов’язані знайти його. Знайти і вбити. Те, що він зробив у Нью-Йорку та Вашинґтоні, не можна пробачати. Тим паче, ми не можемо цього забути. Ти в грі, Томасе. Ресурси – необмежені. Але не думай, що це справа декількох місяців чи тижнів. Наші пошуки можуть затягнутися на роки.
Після вторгнення в Афганістан та Ірак Томас розуміє, що його шеф мав рацію, коли казав про роки. США ведуть пошуки бен Ладена майже десять років. Континенти, країни, люди, етнічні меншини, різні соціальні та релігійні групи, зв’язки, мережі, підкуп, шантаж, ідейні мусульмани, прагматики і фанатики, перебіжчики і віддані воїни Аль-Каїди, нові теракти у Європі, багаторічний жах війни Афганістану та Іраку – і завжди поруч Томас Лейл. Він іде слідом за тим дивним та жорстоким терористом, сином мільярдера та ворогом США № 1.
ЦРУ починає пошуки бен Ладена з кур’єрів Аль-Каїди. Саме через кур’єрів терорист номер один комунікує зі світом.
Томас Лейл знаходиться у кімнаті без вікон. Навпроти нього сидить закутий у кайданки Хасан Гул[12]. Вони знаходяться в одній із секретних в’язниць ЦРУ, що непримітними крапками прикрасили карти Європи та Азії. Як стає відомо трішки пізніше, вони перебувають в Іраку, на території сумнозвісної в’язниці Абу-Грейб[13].
Лейл мовчить і спостерігає за Гулом. Томас розуміє, що тому лячно. Щойно Хасан Гул пройшов випробування «тортури музикою» і наразі Лейлу потрібно тільки закріпити успіх. Цей вишуканий вид тортур доволі ефектний. Агресивна, гучна неприйнятна для істинного мусульманина музика днями наповнює камеру Хасана Гула. Він сидить у клітці, в яку його запхнули американці. Приблизно о четвертій годині ранку вмикається світло, яке б’є прямісінько в очі, і починає лунати гучна нестерпна музика. На п’яту добу тортур він починає кричати. Його мозок не витримує, йому здається, що ось-ось він збожеволіє. Гул б’є руками і ногами по металевих прутах клітки, але жодної реакції ззовні. Американці приходять тільки тоді, коли у відчаї він починає лупити головою об клітку. Його забирають, по його обличчю тече кров, волосся злипається від суміші поту і крові.
Гула проводять до медчастини, де вправний лікар робить швидкий огляд і накладає декілька швів на бідолашну голову Хасана. Той тремтить і не розуміє, що відбувається і де він знаходиться. У вухах все та ж нестерпна музика якогось американського і німецького порнографічного важкого року.
– Будемо розмовляти? – питає Томас Лейл.
Гул приречено дивиться на нього.
– Чого ви хочете від мене?
Губи Хасана тремтять, як і усе його нутро.
– Правди, – каже Томас Лейл і кулаком своєї правиці б’є Гула в самісіньке обличчя.
Кров ллється з носа Хасана, і він розуміє, що американець щось там зламав.
– Я можу тебе вбити, але я цього не робитиму. Я буду знущатися над тобою доти, доки ти не скажеш мені усе, що знаєш. Мені потрібна інформація, і я її витягну з тебе, чого б мені це не вартувало. Час у мене є. А у тебе, Хасане, його вже нема. Нема і ніколи не буде.
Гул намагається рукою зупинити кров, але то справа марна. Нестерпно болить ніс. Він думає. Він вагається. Він розуміє, що цей американець не відчепиться від нього. Він вже знає, що стане зрадником. Не заради порятунку власного життя, а виключно з метою припинити цей біль, зупинити ці тортури.
– Абу Ахмед аль-Кувейті[14], – говорить Томас Лейл і хапає Хасана Гула за зламаний ніс. – Говори, сволото! Кажи усе, що знаєш про нього!
Гул верещить, наче скажена істота. Біль пронизує усі частини тіла, у вухах б’є невидимий барабан, а на голову опускається кувалда. Він радий відповісти, але не може цього зробити, бо американець ніяк не хоче відпускати його бідолашного носа. Тим часом Томас Лейл вираховує про себе секунди, аби кульмінація його екзекуції справила справжній, шоковий ефект.
Врешті-решт, він відпускає ніс Хасана Гула і долонями б’є йому по вухах. Гул ледве не втрачає свідомість, але Томас Лейл не дає йому цього зробити.