III. Прорив до Європи
…Ймовірно – і це схоже на правду, – він бачив «Царя Едіпа» у знаменитій постановці Макса Рейнгардта. Можливо, брав участь у масових сценах вистави – і це недалеко від істини.
І все-таки, незважаючи, а може, завдячуючи різноскерованості мистецьких уподобань, Курбас ще у гімназійні роки визначає свій домінантний інтерес до театрального мистецтва. В гімназії його називали не інакше як комедіант, арлекін, клоун, гансвурст. Гансвурст – це хто? В буквальному перекладі – Ванька-ковбаса, комічний персонаж німецького народного театру. Не виглядає притягнутим до цього припущення, що бажання присвятити себе театру підживлювали юнацькі враження гімназиста Леся від гри Миколи Садовського і Марії За-ньковецької, які з 1905 по 1906 рік очолювали театр «Руська бесіда» і чия гра визначала кращі риси українського акторського мистецтва того часу.
Звучить голос Леся Курбаса. З висоти років він згадує свій шлях до театру:
– Дід мій мріяв зробити з мене священика. А я змолоду мріяв про астрономію. Зорі вивчав за Фламаріоном. Лише у Відні зрозумів, що всі релігії світу – фантастична романтика людства в порі його юності. Потяг до прекрасного, пошук істини… Почав слухати лекції з історії, філософії, багато думав про виникнення світу, про людську природу.
І дійшов висновку: наука – річ нестала, постійно міняє свої істини, свої форми… згоджуюся на одному – приходить якийсь Коперник чи Галілей – і все іде в інший бік. Лише мистецтво – явлення вічності. «Vita brevis, ars longa»[1] – геніально. Мої батьки – актори. Вони влили мені вогонь любові до штуки, і я зрадив дідові сподівання. Не вийшло з мене священика. Хоч теології не полишив, правду кажуть – без Бога ні до порога. Мама дуже боялася, що я піду в театр, батьковим шляхом – він був великий актор, який скінчив трагічно, розчарувався у сцені… Десь ви знайдете у Франка, що Степан Янович був першою силою на галицькому театрі – це так. Але що являв собою цей галицький театр? Затиснутий поміж двома імперіями, латаний-перелатаний, генії якого мусили грати в стодолах і клунях…
Доля юнака складалася примхливо, та шлях до театру видавався невідворотнім, поза театром він не бачив і не уявляв себе. Ще у тернопільській гімназії брав участь у театральному гуртку. А далі, таємно від батьків, написав листа до управи «Руської бесіди», аби йому, як сину актора, виділили стипендію для навчання у драматичній школі. Чи не у віденській? У Львові театральної школи тоді не було. Але театр відмовив за сакраментальної причини – відсутності грошей. Тоді Лесь, закінчивши гімназію екстерном, наважився на самостійний крок.
11 жовтня 1907 року записується на перший семестр Віденського університету «звичайним слухачем філософського факультету». Чому все-таки не пішов шукати акторського щастя у віденській драматичній школі? Ще за юнацьких років не передбачав собі акторської долі? Передчував, бачив себе лідером українського театрального процесу. Амбіції, що й казати, грандіозні. Мати Леся, ніби передчуваючи його трагічну долю, рішуче заперечувала тому, щоб її син пов’язав своє життя з театром. Вона панічно боялася, що він може кинути університет і піти до театру. Щомісяця Лесеві висилали з дому – очевидно, це робив дід Пилип Іванович – гроші. Сорока крон на місяць студентові Віденського університету вистачало.
Замолоду Курбас знав кілька мов. Хтось твердить, що вісім, хто припускає, що шість, а дехто фантазує, нібито шістнадцять. А якщо дотримуватись фактів? Англійську він вивчив ще у шостому класі гімназії, аби читати Шекспіра в оригіналі. А у восьмому класі – норвезьку – заради перекладів українською творів Ібсена. Духовну спрагу вгамовували й спеціальні заняття з старослов’янської мови і санскриту. Про інші мови можемо сказати, що він їх вивчав. Потяг до нових знань був у Курбаса нестримний і самоосвіта важила для нього не менше, ніж університетські лекції. Вражає бібліотека Курбаса, яку він збирав усе життя…
Що означав прорив до Відня для юнака з великими амбіціями і поки що не проясненими цілями? Ну, зрозуміло, приїхавши в одну з найбільших столиць Європи із провінційного Тернополя (в дитинстві, очевидно, з трупою руського театру, де працювали його батьки, бував у Львові; однак і Львів у порівнянні з Віднем був провінцією), юнак був, без сумніву, приголомшений масштабами багатомовного і багатокультурного міста. У модерністському Відні все знали про останні мистецькі події в Парижі і в Берліні…
Вступивши на філософський факультет університету, Курбас захоплюється теософією. У Відні перед ним відкрилися нові сторінки потаємних знань. Особливо чулим він виявився до кумира європейського студентства, австрійського філософа, езотерика Рудольфа Штайнера, який відкривав людям шлях до таємниць духовних знань, розкривав космологію і історію людства. У його фундаментальній праці «Теософія. Вступ у надчуттєве пізнання світу і призначення людини» Курбас, певне, знаходить складні формули людини, знаходить твердження, що надлюдське, природно-божественне, космічні начала – єдине Створіння, одна істота, одна сутність. Ця людина цікавить Курбаса у першу чергу… «Людина є мікрокосм, що несе в собі всі тайни макрокосму», – стверджував Штайнер, пропонуючи «співробітництво», співтворчість людини із всесвітом, пізнання не лише інтелектуальне, а й… пізнання через піднесення духу, екстаз, через мобілізацію підсвідомого, постійно формуючого людину…
Курбас, як розповідала його мати, був знайомий зі Штайнером, навіть відвідував його лекції, а потім був членом київського гуртка, де вивчали штайнерівську філософію. Захоплений штайнерівською ідеєю повернення до колискових форм театру, занотовував у щоденнику 1920 року: «Мистецтво, особливо театр, мусить повернутися до своєї первісної форми – форми релігійного акту. Воно все-таки в суті своїй – акт релігійний. Воно – могутній засіб перетворення грубого в тонке, підйому у вищі сфери, перетворення матерії. Тоді дійсно театр – храм, і мусить бути тихим і чистим, хоч і всякі молитви будуть у ньому». З цих позицій він і оцінював мистецьку ситуацію в Європі.
Літературний рух «Молодий Відень» захопив на початок ХХ століття усі види мистецтва, дав поштовх до створення об’єднання «Молоді». Їх гасло «Епосі – її мистецтво, мистецтву – його свободу!» стало девізом нового мистецького напряму «Сецесія». На час приїзду Курбаса до Відня «Сецесія» стала панівним напрямом мистецтва віденців. Лесь не міг не помітити бунтарського руху «Молодих», які пропагували розрив із традицією і закликали творити нове, сучасне мистецтво.
Прямуючи до університету, український студент цілком ймовірно міг зустрічатися із Зігмундом Фройдом, який проживав поруч. Фройд набував популярності у ті часи, і я не здивуюся, якщо Курбас, коли й не зустрічався особисто із ним, був обізнаний із основами психоаналізу, теорією розшифровки сновидінь…
І вже напевне Курбас був знайомий з творчістю швейцарського сценографа, режисера і теоретика театру Адольфа Аппіа, зокрема з його книгами «Сценічне втілення вагнерівської драми» і «Музика та її сценічне втілення», «Опера і постановка», де розроблялася ідея адекватності сценічного простору часовій структурі музики. Не могла його не зацікавити система «ритмічної гімнастики» швейцарця Емі-ля Жак-Делькроза. Сутністю його системи «одухотворених тілесних вправ» було твердження, що музику можна не лише чути, але й бачити, передавати в людських рухах. Творчі ідеї Аппіа і Далькроза були глибоко засвоєні Курбасом і знайшли свої втілення у студійних заняттях акторів «Молодого театру» і у сценопобудовах самого Курбаса…