Сьогодні в цій квартирі облаштовано музей Марії Заньковецької. І в ньому є портрет актриси в образі… Ісуса Христа. Вона уявляла себе в цьому образі і навіть загримувалася, а фотограф Плесецький зафіксував її перевтілення. Не мене першого вражають великі очі, сповнені невимовного страждання, ніби ці очі увібрали в себе весь людський біль за тисячі років існування людства і на тисячі років наперед…
І от учорашня сільська вчителька, багатообіцяюча актриса Ужвій несміливо переступила поріг її будинку і…
«Заньковецька не дивилась, а заглядала в душу», – згадувала Ужвій неповторне враження від тих відвідин, віддаючи данину українському артистичному генію. Марія Костянтинівна привітно зустріла чарівну красуню. У ході розмови Наталя читала монологи з п’єс, які вона грала, Заньковецька, у свою чергу, виконала монолог однієї зі своїх найулюбленіших героїнь – Наймички, що розмріялась над тихою, зарослою вербами річкою… «Яка магічна сила театру!» – подумала Наталія.
А Заньковецька, наче вгадавши зміст її приходу, промовила на прощання: «Мистецтво вимагає таланту і праці, тож будьте йому вірні, воно любить подвижників. А успіхом увінчує тих, хто безкорисливо і самозречено служить людям». Заньковецька благословила початкуючу артистку на подальший сценічний шлях – дала їй материнське напуття. Одержати таке напуття від Заньковецької означало одержати путівку у велике мистецтво.
Але ні про яку спадковість творчості Заньковецької і Ужвій міркувати не доводиться. І шукати безпосередній зв’язок творчості обох актрис, порівнювати їх – річ безплідного теоретизування. У наявності ж – фантастичний успіх – магнетичний вплив обох актрис на глядачів. Як казали і кажуть
глядачі, на цих актрис «ходили» і «ходять» до театру. Тож не станемо видавати бажане за дійсне…
До речі, той, кого я поставив «поза рядом» і якому переповів розмову про те, хто перший, а хто другий і третій в акторському ряді, сміючись, несподівано порадив:
– А ти захопи наступного разу метр!
– Для чого?
– Як для чого? Вимірюватимеш таланти з точністю до міліметра…
Сценічний партнер Наталії Михайлівни Володимир Дальський, завжди схильний до фантазувань з приводу своїх колег, на мої запитання про Ужвій підіймав плечі, здіймав очі і руки вгору – Божий дар.
Або, як глибокодумно висловився про актрису театрознавець Олег Вергеліс: «Відповідність божественного призначення земній сценічній ‘‘реалізації’’».
Констатую незаперечне. Наталія Михайлівна Ужвій, актриса необмеженого амплуа, своєю творчістю спростовувала це поняття. Адже з однаковим успіхом і переконливістю грала на сцені і на екрані ексцентричні, героїчні, комічні, мелодраматичні, трагікомічні ролі і, що характерно, грала, так би мовити, від себе, художньо виправдовуючи вчинки гордовитої аристократки і простої селянки, імператриці і повії, російської шовіністки і української революціонерки, польської шпигунки і українського радянського архітектора… І, у це важко повірити, але ж було! Грала жіночу роль разом з двома акторами-чоловіками. У тридцятип’ятирічному віці грала тринадцятирічного підлітка, викинутого з життя. Яким же багатим був внутрішній світ артистки, яка видобувала зі своїх душевних глибин найнесподіваніше.
Зіграла, за підрахунками її чоловіка, актора Євгена Пономаренка, з яким вона була щасливою майже пів віку життя, понад 200 ролей світового репертуару. І, сумуючи враження глядачів трьох поколінь, у тому числі – хай це не буде для вас несподіванкою, моєї бабусі, мами і власні, – визначаю характерну прикмету її творчості: ледь не в кожній ролі була непереможно красивою, звабливо жіночною і водночас недоступно пластичною, заворожувала нюансованим, далеким від побутово-розмовного, голосоведінням.
Такою вона була і у 30 років, і у 50, і у 70, і, це взагалі незбагненно, у 80 із гаком років!..
* * *
Час минає. Усе менше лишається людей, які бачили на сцені Ужвій. А от мені пощастило працювати разом з нею наприкінці її кар’єри і на початку моєї в Театрі імені Івана Франка.
І я ще тоді збагнув просту істину: поки актор продовжує грати, його не можна віддавати на відкуп театрознавцям. Важливо зафіксувати живі глядацькі враження, ними я і поділюся з читачами, які не бачили Ужвій на сцені.
…Тоді ми зустрілись невипадково. Це сталося у скверику біля театру, де Наталія Михайлівна після вистави чекала на Євгена Порфировича, який довго «виходив з образу». Вона – провідна актриса трупи, я – молодий, у ті роки наймолодший у країні, режисер-постановник, одержимий ідеєю оновлення репертуару. І однією з перших моїх пропозицій до Наталії Михайлівні після нашого знайомства була пропозиція зіграти матінку Кураж в однойменній п’єсі Бертольда Брехта.
Я зробив її без погодження з керівництвом театру. Актриса була попервах шокована таким вибором і напівжартома кинула:
– Як, після Беатріче блазнювати маркітанткою?..
– Але ж могли ви, Наталіє Михайлівно, вибачте за відвертість, після пихатої шиллерівської королеви блазнювати в кулішівській тьоті Моті?
– Я відмовляюся розмовляти в такому тоні.
– Ну добре – «прикрашати соцреалістичні п’єси Олександра Корнійчука»?
– І це неправильний тон, юначе… Актриса не може ні прикрашати, ні принижувати своїх героїнь.
– Це ж як?
– Вона їх виправдовує.
А я відмітив про себе: ну ось, актриса мимоволі промовилась – розкрила один із секретів своєї творчості. Усі її героїні були абсолютно позитивними, актриса виправдовувала будь-які, нерідко небезсумнівні, їхні вчинки…
Наша розмова продовжувалась далі в такому самому дусі.
– І корнійчуківські п’єси я щиро поважаю.
– Вибачте, Наталіє Михайлівно, за що?
– Олександр Євдокимович показував українську людину не такою, якою вона є, але якою має бути…
Я змінив зухвалий тон:
– Ваш внутрішній світ, Наталіє Михайлівно, набагато глибший, аніж у зіграних вами останніми роками героїнь. Вашому нестримному душевиявленню затісно в межах однопланових, з великим знаком плюс ролей, а останнім часом ви грали саме такі ролі…
Наталія Михайлівна ніби почала прислухатись до мене.
Я наголошував на тому, що пропоную зіграти матінку Кураж в образному тлумаченні цього слова, але саме МАТІНКУ Кураж.
– Матері належать до ваших кращих мистецьких творінь, матінка Кураж – це ваша роль.
І актриса начебто почала схилятися до згоди. Чи я видавав бажане за дійсне?..
Іншого разу я обережно розпитував Наталію Михайлівну:
про Курбаса і Юру: «Курбас мене навчав, а Гнат Петрович врятував…»,
про Куліша і Корнійчука: «Куліш занурив українську людину в повсякденну дійсність, а Олександр Євдокимович показав, якою має бути нова українська людина…»,
про Бучму: «Бронек? А ви знаєте, звідки походить його ім’я? З древньогрецької – ‘‘невмирущий’’…»,
про її «доберезільське» минуле: «Як я вчилася акторської майстерності? У природи. Виходила в поле і щосили плакала, ридала, сміялася… А вже потім з’явилися професійні вчителі».
І так далі. Я отримував відповіді, здебільшого, образні, траплялося, і неочікувані, інколи вона ухилялася від відповіді. Усе це ви знайдете у книжці про неї.
Наталія Михайлівна так і не зіграла матінку Кураж, а ставити п’єсу з іншою актрисою, запропонованою мені тодішнім головним режисером театру, до речі, його дружиною, я відмовився. Мені й досі здається, що Ужвій – матінка Кураж могла б стати новою сторінкою її мистецької біографії. Не судилося… Але розмови з актрисою, інколи близькі до сповіді, запам’яталися.
– Доброго вечора, Євгене Порфировичу, – вітав я актора, який, розгримувавшись і вийшовши з образу, з’являвся зі службового ходу, прямуючи до скверика біля театру.