– А що йому ще залишається? – втрутився Джон. – Дні бідолашного доходять кінця, а робити людей щасливими – єдине, що приносить йому радість.
– А ми повинні прийняти цей дарунок і бути вдячними, адже хто його знає скільки часу відведено нам, – сумно мовив я.
Я почув, як оркестр починає грати «Вальс дощу» Шопена.
– Перепрошую, – звернувся я до чоловіків, – але мушу відійти.
Це була ідеальна музика, щоб станцювати вальс. Така спокійна, але водночас енергійна. Ця музика гіпнотизувала, змушувала віддатись танцю, і опиратись цим чарам я не мав сил.
– Дозвольте запросити вас на танець, – усміхнувшись мовив я до Олівії.
– Ох… Річард, – радісно відповіла Олівія, – чи точніше «Містер Лайт».
– Для тебе я можу бути ким забажаєш, кохана.
Під симфонію Шопена ми закружились в танці. Усі хто мав пару прослідували нашому прикладу, і також віддались танцю. Через хвилину зал був наповнений людьми в масках, які кружляли у вальсі.
Повільний вальс з коханою людиною – це певно найкраще й найромантичніше, що може бути. Я відчував дотик ніжних рук Олівії, відчував її подих, її енергію… Я відчував її тепло, тепло людини, що кохає тебе, і яка для тебе весь світ.
Ця мить була чудовою, унікально і особливою, почасти тому що вона відбувалась зараз. Але щось змусило мене здригнутись. Перед очима постала дивна картина… Дуже дивна картина. Я не звернув на це уваги, вирішивши, що це просто галюцинація. Але від чого? Я не випив так багато, щоб мати галюцинації.
– Боже! – Олівія знесилено впала на крісло, коли танець закінчився. – Річарде, це було неперевершено! Я давно так не танцювала.
– Я також, – віддихаючись сказав я.
Я уже забувся про галюцинацію, і пішов, щоб роздобути собі та Олівії по бокалу вина. І тут картина перед очима постала знову, але на цей раз була чіткішою. Реальний світ зник і на мить переді мною постала старезна будівля, що з кожним днем розвалювалась усе більше. За мить я не встиг зрозуміти, що за будівля, але через кілька хвилин галюцинація повторилась знову. На цей раз галюцинація стала чіткішою та тривала трохи довше, і я краєм ока зумів оглянути місцевість, яка скоріш за все була закинута серед дерев, де будинок руйнувала природа.
– Усе добре? – запитала Олівія, помітивши моє занепокоєння.
– Так… – невпевнено мовив я. – Так, усе добре, кохана.
Я сказав так, щоб не хвилювати її, хоча тривога мені не давала спокою, і навіть вино не допомагало розслабитись.
2
Галюцинації продовжувались. Вони появлялись неочікуванно і з кожним разом ставали усе чіткішими та довшими. Галюцинації були подібні якомусь передбаченню, або ж я бачив іншу реальність чи просто інше місце. Коли галюцинація відбулась вчетверте я зрозумів, що це було не інше місце. По формі та стилю я зрозумів, що напіврозваленим будинком був маєток графа Андервуда. Той самий, де зараз знаходились ми! Але що це могло б значити? Невже я бачу майбутнє? Невже має щось статися?
Час плив, неначе ріка – так швидко, але зовсім непомітно. Оркестр безперестанку грав музику, люди продовжували танцювати, напиватися та розмовляти. Усе продовжувалось, і всі продовжували бути щасливими. Але це не стосувалось мене. Я був відсторонений, неначе був деінде.
Роздуми тривожили мене, а галюцинації не припинялись. Це зводило мене з розуму, і я хотів чим швидше покинути це місце. Ми вже і так затримались. А скільки минуло часу? Я дістав з кишені годинника, і поглянувши на нього здивувався. Без п’яти північ! В хорошій компанії з келихом вина час проходить непомітно. Хоча галюцинації почали навідувати мене тільки сорок хвилин тому.
– Кохана, нам час іти, – сказав я, знайшовши її серед подружок.
– Я зараз повернусь, – сказала вона подружкам і ми трохи відійшли.
– Правда, нам час іти, – спокійно повторив я.
– Але чому? – здивовано запитала Олівія. – Ми ж тільки півгодини тому прийшли.
«Півгодини?» – здивувався я і поглянувши на годинник зрозумів, що Олівія має рацію. Але ж це нереально! Ми як мінімум уже вічність тут. П’ять годин – не абищо! Я ж не наскільки божевільний, щоб втратити відчуття часу!
Я відчував, що щось тут не так, але Олівії про це не сказав.
– Річарде, розважся хоч трохи, – продовжила Олівія. – Он я помітила серед тих трьох чоловіків Джона. Піди поспілкуйся.
– Але я вже тричі за вечір спілкувався з ними!
Олівія здивовано поглянула на мене.
– Про що ти кажеш, Річарде? Ми ж тільки прийшли і містер Андервуд – єдиний з ким ми перекинулись словом.
– Невже?
– Річарде, ти здається ще не напився… – вона подивилась на мене, як на божевільного і усміхнулась.
Невже вона мене розігрує? Але я кілька років вивчав людську поведінку, і зараз міг впевнено сказати, що Олівія говорила абсолютно серйозно. Навряд вона могла мене розіграти. За дев’ять років шлюбу я надто добре вивчив Олівію. Вона не вміє стримувати емоцій, а отже розіграти мене не може також.
Тут точно відбувається щось дивне і я повинен зрозуміти що саме.
Як порадила Олівія я пішов до Джона, Віктора і Бредлі, які стояли на тому самому місці де стояли і раніше.
– Річард! – викрикнув Джон, коли побачив мене.
Я мовчки підійшов до них.
– Офіціант, – позвав Джон, – бокал вина, будь ласка.
– Ні, дякую, – відповів я. – Я за цей вечір добре напився.
Джон здивовано поглянув на мене і сказав те, чого я боявся більше всього почути.
– Ох… Друже коли ти встиг? Бал тільки но почався!
– Можеш сказати скільки він триває?
Джон дістав з кармана годинник.
– Приблизно двадцять-тридцять хвилин, – відповів він.
– Зрозуміло.
– Точно! – вигукнув Джон. – Треба ж тебе познайомити з Бредлі.
Чоловіки підняли маски, і я побачив ті ж обличчя, які бачив зо п’ять години тому, коли вперше їх зустрів.
– Я Бредлі, – сказав він, протягнувши руку.
Я невпевнено її пожав.
– Перепрошую, Бредлі, але ми… уже знайомі, – сказав я.
– Невже? – здивувався Бредлі.
– Так, містере Бредлі. Ви розповідали, що працюєте дизайнером одягу, а Віктор – ваш найкращий друг, якого ви приїхали навістити. Ще ви казали, що більшість одягу у Віктора – це ваші роботи. А згодом ви ще поділилися своєю мрією.
– І що ж це за мрія?
– Ви мрієте об’їхати усю Францію, адже це ваша рідна країна. А ще ви недавно зустріли дівчину з якою хочете після повернення побратися.