Всего за 219 руб. Купить полную версию
– Гадаю, так, – усміхнувся Король-Лис.
Дороті повернулася до Косматого чоловічка з серйозним і докірливим виразом обличчя.
– Ти чарівник або переодягнений фокусник? Ти зачарував мене, коли питав дорогу до Олійних полів?
Косматий чоловічок похитав головою.
– Хіба ти коли-небудь бачила такого обірваного чарівника? Ні, дорога Дороті, повір, моєї провини в цій історії немає. В мені немає нічого незвичайного, крім Магніту Любові. А про все інше я знаю не більше, ніж ти. І я зовсім не хотів заводити тебе так далеко від дому. Якщо хочеш пошукати дорогу на ферму, я із задоволенням піду з тобою і постараюся допомогти, чим можу.
– Не варто, – задумливо промовила Дороті. – В Канзасі я ніколи не побачу стільки цікавого, як тут, і сподіваюся, тітка Ем не занадто хвилюватиметься. Адже я не збираюся подорожувати дуже довго.
– Прекрасно, – схвально кивнув Король-Лис. – Мудра людина задоволена своєю долею, що б не трапилося. Однак я бачу, в тебе новий друг – він виглядає дуже розумним, і подивіться, яка в нього світла усмішка. Він сяє, як блискучий ґудзик.
– Ви маєте рацію, – погодилася Дороті, а Косматий чоловічок додав:
– Його ім’я, Ваша Величносте, – Ґудзик-Розумник.
IV. Король-Лис
Досить дивно було спостерігати за виразом обличчя Короля-Лиса, коли він розглядав малюка, починаючи від солом’яного бриля і закінчуючи маленькими черевиками. Не менш привабливим був і сам Ґудзик-Розумник, котрий, своєю чергою, здивовано поглядав на Короля.
Лисячий Король ніколи ще не бачив чистого прекрасного дитячого обличчя, а малюк не чув, щоб лисиці розмовляли. Та й загалом ніколи не зустрічав лисиць настільки ошатно вдягнених та ще й лисиць-володарів великого королівства. Схоже, що ніхто не розповідав малюкові й про різні чарівні історії, які іноді трапляються з живими істотами. Тож неважко зрозуміти, як здивувала і навіть налякала Ґудзика-Розумника ця дивна пригода.
– Що ти думаєш про нас? – запитав Король.
– Не знаю.
– Зрозуміло, ми ще занадто мало знайомі. А ти знаєш, як мене звуть?
– Не знаю.
– Невже? Гаразд, я скажу тобі. Мене звуть Лис, але короля не можна називати по імені. До короля можна звертатися тільки офіційно. Отже, моє офіційне ім’я Його Королівська Величність Лисиця, Четвертий Король-Лис. Лисиця – з наголосом на другому складі «си».
– А що таке «си»? – запитав Ґудзик-Розумник.
– Ну до чого ж розумна дитина! – вигукнув Король, з усмішкою обертаючись до своїх радників. – Цей малюк справді дуже милий. Він запитує, що таке «си». Зрозуміло, «си» саме по собі нічого не означає. Так, справді, малюк надзвичайно розумний, майже, як лисеня.
– Усе питання в тому, що Ваша Величність вкладає в поняття «лисеня», – глибокодумно промовив один із радників короля, стара сіра лисиця.
– Зрозуміло, – погодився Король і, повернувшись до Ґудзика-Розумника, запитав:
– А тепер, коли ти знаєш моє ім’я, як ти мене називатимеш?
– Король-Лис, – відповів хлопчик.
– Чому?
– Тому що «си» нічого не означає.
– Дуже добре! Чудово! В тебе блискучий розум. А ти знаєш, чому два на два буде чотири?
– Ні.
– Розумник! Який розумник, справді. Звичайно, ти не знаєш. Ніхто цього не знає. Нам тільки відомо, що два на два – чотири, а чому – ніхто відповісти не може. Милий Ґудзик-Розумник, твої кучері та блакитні очі не поєднуються з такою мудрістю. Через них ти виглядаєш занадто юним і твоя мудрість приховується. Я вирішив надати тобі велику честь. Я дарую тобі лисячу голову, щоб ти і зовні виглядав розумним і чарівним.
Із цими словами Король змахнув лапою, і в одну мить чарівні кучері й свіже кругле личко з величезними блакитними очима зникли, а на плечах Ґудзика-Розумника з’явилася лисяча голова з гострим носом, загостреними вухами і пронизливими маленькими очима.
– О, будь ласка, не робіть цього! – закричала Дороті злякано, відскочивши від малюка, котрий змінився невпізнанно.
– Пізно, моя мила, справу зроблено. Тобі теж не завадила б лисяча голова, якщо, звичайно, ти зумієш довести, що так само розумна, як Ґудзик-Розумник.
– Не хочу, вона така страшна! – вигукнула Дороті.
Почувши це, малюк розплакався.
– Як ти можеш називати цю чарівну голову страшною? – запитав Король. – Гадаю, нове обличчя малюка набагато красивіше, ніж колишнє, а моя дружина стверджує, що в мене чудовий смак. Не плач, лисеня. Тобі надали високу честь – ти маєш пишатися нею і бути веселим. Ну, подобається тобі нова голова, Ґудзик-Розумник?
– Н-не з-з-на-ю! – заїкаючись пробелькотів малюк.
– Будь ласка, ну, будь ласка, Ваше Величносте, поверніть йому колишню голову! – благала Дороті.
Король-Лис похитав головою:
– Не можу. Навіть якщо захотів би, в мене немає влади на зворотне перетворення. Ґудзику-Розумнику доведеться залишитися з лисячою головою, і, впевнений, він полюбить нове обличчя, коли звикне до нього.
І Дороті, і Косматий чоловічок дуже засмутилися, що в їхній маленькій дружній компанії сталася така неприємність. Тото навіть загавкав на хлопчика-лиса, не впізнавши в ньому свого друга. Але Дороті ляснула Тото і змусила його замовкнути. Навпаки, всі лисиці вважали, що нова голова дуже підходить малюкові, а Король надав йому велику милість.
Напевно, комусь кумедно було спостерігати, як малюк обмацував свій гострий ніс і широкий рот. Він смішно поводив вухами, а в його маленьких чорних оченятах блищали сльози.
У цей момент у кімнату впурхнули три маленькі лисички-принцеси, дочки Короля. Коли вони побачили Ґудзика-Розумника, одна з них вигукнула:
– Ой, який він чарівний!
А друга в захваті додала:
– Який милий!
Третя принцеса радісно заплескала в долоні й закричала:
– Який він гарний!
Ґудзик-Розумник перестав плакати і невпевнено запитав:
– Це правда?
– Такого милого личка немає більше ні в кого на світі, – рішуче заявила старша принцеса.
– Ти повинен стати нашим братом і залишитися жити в нас! – вигукнула її сестра.
– Ми ніжно любитимемо тебе, – додала третя принцеса.
Після цих визнань малюк повеселішав і навіть спробував усміхнутися. На жаль, у нього вийшла лише жалюгідна подоба усмішки, бо він ще не звик до нового обличчя. Дороті подумала, що усмішка на лисячій мордочці виглядає жахливо.
– По-моєму, нам треба йти далі, – несміливо запропонував Косматий чоловічок. Щиро кажучи, він злякався: невідомо, що ще може спасти на думку Королю-Лису.
– О, благаю, не покидайте нас так швидко, – почав просити Король. – Я хочу влаштувати свято на вашу честь.
– Будь ласка, влаштуйте його після того, як ми підемо, в нас немає часу, – ввічливо попросила Дороті. Але побачивши, як насупився Король, додала:
– Якщо ви хочете отримати запрошення від Озми на день народження, я повинна потрапити до неї якомога швидше.
Хоч Лисеполь був дуже гарний, а його жителі чудово одягнені, й Дороті, і Косматий чоловічок відчували себе тут беззахисними і мріяли швидше забратися геть.
– Але вже пізно, – нагадав Король. – В будь-якому разі вам доведеться почекати до ранку. Запрошую вас на вечерю, а після вечері – до театру, в королівську ложу. А завтра, якщо не передумаєте, можете продовжити подорож.
Друзі погодилися, і лисиці-слуги показали гостям розкішні покої королівського палацу.
Ґудзик-Розумник боявся залишатися один, і Дороті довелося відвести його в свою кімнату. Поки лисиця-служниця розчісувала Дороті (а треба сказати, за час подорожі її волосся сильно сплуталося) і вплітала їй чисті яскраві стрічки, інша покоївка розчесала волосся на обличчі та голові нещасного малюка, ретельно пригладила його зачіску, а потім пов’язала на його гострі вушка рожеві банти. Покоївки хотіли також вбрати дітей у чарівні костюмчики з пір’я, щоб вони були одягнені, як усі лисиці, але діти відмовилися.
– Матроський костюм ніяк не підходить до лисячої голови, – сказала покоївка, – і я щось не пригадую, щоб хоч одна лисиця коли-небудь була матросом.